Кінець XVI — перша половина XVII ст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс.
   В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже в середині XVI         ст., і на цьому ґрунті виник маньєризм, який у другій половині XVI ст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.
   Хоч нерідко це мистецтво й розглядають як «вторинний стиль» Ренесансу, естетико-художня основа в нього все-таки була не та, що в Ренесансу й класицизму. На відміну від представників цих напрямів, які виходили з міметичного розуміння природи мистецтва й головне його призначення вбачали в наслідуванні природі, маньєристи у своїй творчості перенесли наголос на суб?єктивне. Уже десь близько 1600 р. маньєризм починає сходити зі сцени, поступаючись місцем новим художнім напрямам — бароко, класицизму й реалізму.
   XVII ст. — це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, воно, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність XVII         ст. попередній епосі — це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження — віри в непереможну силу людського розуму.
   Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У XVII ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки — бароко і класицизм.
   Бароко було пов?язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов?янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.
   Цей термін був введений швейцарськими вченими — істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818—1897), мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864—1945) у кінці XIX — на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.
   Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.
   Архітектура. Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер?єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
   Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер?єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Скульптури, фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах.
   У цей час виникають нові форми в архітектурі. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Відмовляється від прямих ліній і півкіл ренесансу, але і не повертається до сполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики, — у її спорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуються прикрасами і теж починають вигинатися або ж тонуть у напівтемряві. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.
   У храмовій архітектурі зрілого бароко (друга половина XVII ст.) спостерігаються надзвичайна пишність і величність, мальовничість фасаду, але й інтер?єр церкви, як місце театралізованого обряду католицької служби, становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов?язана з архітектурою, у бароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.
   У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у період зрілого бароко італійський архітектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні (1598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі (1657—1663). Це головний його витвір. Глибина майдану — 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки 19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.
   Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. Він став творцем барокового портрета — парадного, театралізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя; був автором багатьох творів, завдяки яким католицька столиця і набула барокового характеру.
   Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624—1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624—1687). Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною складним криволінійним фронтоном, і прикрашений оригінальними оздобами в центрі. Він справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.
   В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта-Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта-Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700—1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво в Римі) за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599—1667) поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горе- і барельєфами.
   Тісно з архітектурою була зв?язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.
   Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це — роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско Д?Єсте та Людовіка XIV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.
   Живопис. У європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нових способів зображення реальних об?єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують в рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє XVII ст. від XVIII ст., і XIX ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.
   Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573—1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577—1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Караваджо отримав гарну художню освіту. Приблизно 1590 р. їде до Риму— центр культури Італії. Сюди з?їжджалися художники, архітектори, скульптори. Там доля зробила перший крок назустріч Караваджо, коли доволі відомий художник Джузеппе Чезаре д?Арпино взяв його помічником у свою майстерню. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини («Хворий Вакх», «Хлопчик, що чистить грушу», «Продавець фруктів»).
   Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. У кінці 90-х pp. художник написав такі монументальні роботи, як «Жертвоприношення Авраама», «Марія Магдалина кається», «Відпочинок по дорозі в Єгипет». Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, мі-цне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису («Лютняр», «Гравці»). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти. В останні роки життя художник написав картини: «Мадонна пілігримів» — перед мадонною на колінах стоять босі, нищі старі люди з ціпками, а вона співчутливо нахилена до них, «Успіння Марії», «Муки св. Петра» тощо. Караваджо у своїх творах говорив мовою бароко по-своєму і про своє.
   Рубенс Пітер Пауел — великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.
   Початкову художню освіту Рубенс отримав у місцевих художників. У 1600 р. Пітер Пауел їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. по 1608 р. Рубенс навчається в Римі. Восени 1608 р. він отримує з дому листа — важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як з?ясувалося, назавжди.
   Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, а й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об?єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.