1. Місце спеціалізованих судів в судовій системі України 1.1 Загальнотеоретична сутність та значення судової влади Судова влада - це реалізовані судом владні повноваження, якими він наділений для вирішення справ, віднесених до його компетенції, в суворій відповідності із установленими процесуальними формами шляхом застосування як процесуального, так і матеріального закону. Відмінність судової влади від інших гілок влади: – ідеологічною, теоретичною і юридичною передумовою здійснення судової влади повинно бути визнання необхідності такого державного устрою, який би зводив до мінімуму небезпеку тиранії і сваволі. При цьому потрібно мати на увазі наступне. Спрощеним ідеалом подібного устрою влади вважався такий, при якому легітимний законодавець, відображаючи волю більшості народів, приймає закони, виконавча влада точно і неухильно проводить їх у життя, а суди вирішують конфлікти, суворо дотримуючись приписів законодавця; – автономне функціонування судової влади. Це означає, що реалізація забезпечувальних функцій (матеріально-технічної, кадрової, інформаційно-аналітичної та інших) повинна здійснюватися під керівництвом вищих органів судової влади і не залежати від довільних рішень іншої влади. У той же час «автономність» судової влади може бути тільки відносною, оскільки вона не існує изольовано від іншої влади. Коло конфліктів, що вирішуються судом, окреслюється законом (тобто рішеннями законодавчої влади), реалізація загальнообов'язкової сили судових рішень вимагає в значному числі випадків певних дій органів виконавчої влади; – особливість судової влади - здійснення своїх повноважень у суворо регламентованій законом процесуальній формі; – особливе значення при здійсненні судової влади має внутрішнє переконання суддів, до якого вони прийшли в ході судового процесу, при вивченні і оцінці доказів, представлених сторонами, а в деяких правових системах - добутих і самим судом; – особливість судової влади як незалежної гілки влади припускає наявність суддівського самоврядування - створення спеціальних органів для вирішення кадрових, дисциплінарних і інших питань членів суддівського корпусу. Таким чином, основне призначення судової влади - охорона членів суспільства від будь-якої сваволі громадян і від неправильних дій самої держави, її органів, посадових осіб. Без здійснення подібної діяльності держава не може вважатися правовою [1]. Ознаки судової влади: – народовладдя. Воно забезпечує відповідні форми і методи організації повновладдя народу в специфічній сфері його здійснення та включає суспільні відносини, які мають особливу, підвищену цінність для держави. Це виражається в створенні механізму реалізації прав громадянського суспільства і кожної окремої особи, захисту від зазіхань на встановлений в державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості. Саме зазіхання на них служить підставою застосування судової влади; – організаційна ознака судової влади, оскільки за її допомогою забезпечується соціальне управління в особливому середовищі: щодо здійснення правосуддя, а також щодо забезпечення конституційного і судового контролю в державному управлінні. Саме в такій якості судова влада являє собою необхідний фактор соціальної діяльності, цивілізовані засоби соціально-правового регулювання у сфері налагодження погодженого поводження суб'єктів у рамках законності; – судова влада має універсальний характер, оскільки функціонує скрізь, де є людські колективи, чия діяльність урегульована законом. Для виконання й застосування закону потрібні не тільки організуючі й координуючі, але і контролюючі дії держави; – за своїм суб'єктивним складом судова влада характеризується високим професіоналізмом посадових осіб, які її здійснюють. Це забезпечується за рахунок особливих освітньо-кваліфік.ацій-них вимог до фахівця з погляду оцінки державою можливості для нього займати певну судову посаду [12]. Принципи визначають основні напрямки формування та реалізації судової влади. Значну частину принципів організації і функціонування судової влади закріплено в Конституції України. До них належать: 1) незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону; 2) незмінюваність суддів; 3) недоторканність суддів; 4) вільний доступ до суду; 5) принцип відповідальності держави за судову помилку; 6) законність; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 8) колегіальність при розгляді Справ судом і винятки із цього правила; 9) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 10) забезпечення обвинувачуваному права на захист; 11) змагальність сторін; 12) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 13) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 14) забезпечення доведеності вини; 15) обов'язковість рішень суду. До функцій судової влади належать правосуддя і контроль. Функція правосуддя - визначальна, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті всі правові конфлікти. Правосуддя - одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціальним органом державної влади - судом - цивільних і кримінальних справ. Поняття правосуддя повинно інтерпретуватися в єдності із судовою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту та сфери правосуддя взагалі й щодо цивільних справ, зокрема. Виходячи з єдності судової влади і правосуддя, слід зазначити, що правосуддя - це форма реалізації судової влади. Судова влада, як влада державна, крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна. Сутність правосуддя, насамперед, полягає в тому, що в ньому втілюється виключність судової влади в державі. Тому зрозуміло, чому демократичні зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані із судово-правовою реформою і послідовним здійсненням виключності судової влади. Крім виключності, у правосудді повинна втілюватися і повнота судової влади. Вона виражається в тому, що в правовій державі правосуддя повинне бути доступним, інакше кажучи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право громадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. Характеристика правосуддя як форми реалізації судової влади з її виключністю і повнотою вимагає визначення не тільки функціональної, але й предметної ознаки судової влади. Це втілюється в певному напрямку функціонування правосуддя, що сприяє шляхом вирішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод особи в суспільстві, реалізації законності й справедливості в державі [5]. Соціальна функція здійснення правосуддя по цивільних справах повинна зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні. Судова влада не зводиться тільки до правосуддя, їй властиві і інші соціально значущі функції. Функція контролю своїм призначенням має здійснення конституційного і судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів і посадових осіб. Судова влада в Україні за своїм якісним розвитком наприкінці сторіччя помітно відстала від судової влади цивілізованих країн. Цією обставиною і була викликана розробка цілої концепції реформування цього виду влади, що передбачає: забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції; посилення гарантій незалежності суддів; якісне підвищення професійного рівня суддівського корпусу; підвищення статусу суддів у суспільстві; істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів; радикальне поліпшення стану виконання судових рішень; створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів. 1.2 Проблема визначення ролі спеціалізованих судів в гілці судової влади України З огляду на особливе місце, яке посідає правосуддя в теоретико-методологічному змісті призначення судової влади Проблема необхідності реформування судової системи України назрівала і обговорювалася давно, однак саме 2010 рік приніс ряд змін, котрі зумовили прийняття Закону. Першим знаком, що масштабні реформи системи судоустрою не минути, стало Рішення Конституційного суду України (далі - КСУ) від 11 березня 2010 року №8-рп/2010 у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України. У цьому рішенні КСУ вказав, що можливе лише одне касаційне оскарження судового рішення, а конституційний статус Верховного суду України (далі - ВСУ) не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції. Вважаємо, що саме це резонансне рішення КСУ стало каталізатором судової реформи. Паралельно ми могли спостерігати збільшення ролі і авторитету Вищої Ради Юстиції (далі - ВРЮ), яка постала в іншому образі. ВРЮ почала ретельно і безупинно працювати. Дисциплінарні провадження проти суддів, які лежали роками, розглядаються одне за одним. У результаті ВРЮ постала в ролі безжалісного судді над суддями. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопустимості зловживань правом на оскарження» від 13 травня 2010 року №2181-VI тільки укріпив статус ВРЮ. Позитивним моментом є те, що цей закон прямо передбачив можливість оскарження рішень ВРЮ до адміністративного суду. Водночас закон вніс зміни до Кодексу України про адміністративне судочинство (далі - КАСУ), згідно з якими справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України і ВРЮ підсудні Вищому адміністративному суду України (далі - ВАСУ) як суду першої інстанції. Таким чином, ВАСУ буде першою і єдиною інстанцією, що розглядатиме відповідні справи. Крім того, вказаний вище закон вніс зміни, якими унеможливив забезпечення позову шляхом зупинення дії актів Верховної Ради, Президента і ВРЮ в порядку забезпечення позову. Вважаємо, що не є виправданим позбавлення сторін права на оскарження рішень ВАСУ і забезпечення позову у відповідних справах [9]. Таким чином, до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ми підійшли вже з «дієздатною і підсиленою» ВРЮ і з «обмежено дієздатним і слабким» ВСУ. Закон тільки посилив відповідні тенденції. Перш за все хотілося би звернути увагу на структуру Закону. Основну частину Закону складає власне Закон України «Про судоустрій і статус суддів», у якому відтепер урегульовано правовідносини, що раніше регулювалися одразу кількома законодавчими актами, які втратили чинність з дня опублікування Законів України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». У прикінцевих положеннях Закону містяться суттєві зміни до процесуального законодавства, більшість з яких не має безпосереднього зв'язку із самим Законом. Відповідні зміни не вирішують усіх проблем судового процесу, а деякі навіть ставлять більше запитань, аніж дають відповідей.