Досудовим способом також є направлення відповідних скарг, звернень, повідомлень про факт порушень прав інтелектуальної власності до: Державної служби інтелектуальної власності України, Антимонопольного комітету України, функціональні обов'язки посадових осіб яких, надають змогу притягнути до законодавчо-встановленої відповідальності осіб-порушників за неправомірне використання об'єктів чужої творчої діяльності.

Судова ж процедура захисту інтелектуальних прав передбачає чітку регламентацію процесуальним законодавством, відступлення від якої є недопустимим.

Перед позивачем постає завдання із доведення перед судом: 1) самого факту недодержання законодавства у сфері інтелектуальної власності; 2) порушення прав інтелектуальної власності саме особою-відповідачем; 3) доведення факту завдання шкоди; 4) причинно-наслідкового зв'язку між недодержанням законодавства у сфері інтелектуальної власності та завданою шкодою; 5) а також доведення вини особи.

Якщо ж розглядати порушення прав інтелектуальної власності у всесвітній мережі Інтернет, то найскладнішою задачею перед позивачем є: встановлення особи порушника та доведення самого факту порушення належними та допустимими доказами.

При розгляді вказаної категорії справ, на суд покладається обов'язок встановити, чи перебуває веб-сайт та розміщена на ньому інформація в розпорядженні особи, якій пред'явлено позовні вимоги, а також, чим підтверджується факт порушенню нею авторського права та/або суміжних прав [9, п. 46].

За розміщення об'єктів права інтелектуальної власності з порушенням прав їхніх правоволодільців в мережі Інтернет відповідальність несе особа, що здійснила таке розміщення [10, с. 11].

Однак в більшості випадків, розміщення інформації на веб-сторінках здійснюється анонімно. Проблематичність встановлення суб'єкта порушення прав інтелектуальної власності є причинним наслідком відсутності легальної процедури фіксування особи, яка розміщує інформацію у мережевому просторі.

При виниклій ситуації, коли встановити особу, що розмістила ту чи іншу інформацію в мережі Інтернет неможливо, належним відповідачем по праву вважається власник веб-сайту, на якому розміщено відповідний інформаційний матеріал.

Тягар відповідальності покладається на вказану особу, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення інформації [11, п. 12].

Власник веб-сайту, отримуючи від хостинг- провайдера дисковий простір для зберігання файлів (інформації) веб-сайту, формує зміст сайту, визначає його функціонал, а також має безперешкодну технічну можливість змінювати, доповнювати, видаляти файли сайту.

Тобто перед позивачем задля реалізації судового захисту власних інтелектуальних прав та інтересів, постає завдання із встановлення власника веб-сайту.

Дані щодо власника веб-сайту повинні бути у віданні адміністратора системи реєстрації обліку доменних імен і адрес українського сегменту мережі Інтернет.

Отримати зазначені відомості можна спробувати самостійно, письмово звернувшись до відповідного адміністратора, але, як показує практика, оскільки такі відомості містять персональні данні, їх можна отримати лише шляхом використання процесуального права на витребування доказів ухвалою суду.

Подібне звернення також може мати місце і до українського підприємства, що надає послуги з адміністрування і технічного супроводу доменів, тобто до Товариства с обмеженою відповідальністю «Хостмайстер».

Крім того, в Україні було впроваджено організацію з адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет -- Об'єднане підприємство «Український мережевий інформаційний центр» (ПАШС), яке стало ініціатором створення відповідного департаменту, який би сприяв захисту прав осіб від порушень у мережі Інтернет. Таким Департаментом є «Центр компетенції» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес».

Вказаний Департамент, за відповідним запитом осіб, надає відомості про реєстрантів доменних імен, власників сайтів, інформацію про їх встановлення, що дозволяє встановити належних відповідачів у спорах, предметом яких є порушення прав у мережі Інтернет.

На офіційному сайті зазначеного Департаменту (http://ip-protect.org) мається форма замовлення відповідної довідки, замовивши і сплативши грошові кошти за формування якої, особа матиме змогу отримати інформацію про: реєстратора доменного імені (суб'єкта господарювання, який надає реєстранту послуги, необхідні для технічного забезпечення делегування і функціонування доменного імені); реєстранта доменного імені (особу, що бажає користуватися та розпоряджатися певним доменним іменем в публічному домені); ІР-адресу; хостинг-про- вайдера; адресу фактичного місцезнаходження власника хостингу, і не тільки.

Але, не зважаючи на можливість отримання відповідної інформації, не виключається існування такої життєвої обставини, при якій встановити дійсного власника веб-сайту не виявляється можливим зовсім. Зокрема, станом на сьогодні, ідентифікація особи, яка отримує дисковий простір веб-сайту належним чином не проводиться. Жодної законодавчої відповідальності за порушення порядку та процедури автентифікації осіб не передбачено. Особа має вільну можливість розповсюджувати відомості анонімно, використовуючи чужі данні, та взагалі не надаючи жодного документу за якими б особу в подальшому можливо б було ідентифікувати.

Хост-провайдери, які надають дисковий простір не здійснюють відслідковування, перевірку актуальності, достовірності, повноти, точності наданої користувачем інформації, що суттєво ускладнюють виявлення осіб-порушників у мережі Інтер- нет, а отже, і негативно впливають на дійсну реалізацію судового способу захисту прав та інтересів власника об'єктів інтелектуальної власності.

На жаль, законодавцем не передбачається відповідальність хост-провайдерів за неперевірку особистих даних особи якій вони надають послуги, хоча такий підхід суперечить правовій природі правочину. Укладання правочину може мати місце між фізичними особами, юридичними особами, фізичними-особами підприємцям, але ніяк з анонімним, вигаданим ім'ям, не потребуючи документів, що посвідчують особу.

Однак, зважаючи на реалії сьогодення, хост-провайдери без жодних санкцій мають змогу надавати послуги цілком анонімним особам. Скільки повинно бути вирішено відповідних прецедентів, скільки повинно пройти часу для того, щоб законодавцем було вирішено питання щодо відповідальності вказаних осіб, поки невідомо.

Ще один момент, на який би хотілось акцентувати увагу, розкриваючи питання щодо встановлення власника веб-сайту -- це створення в Україні Департаменту кіберполіції Національної поліції України.

Зазначений орган спеціалізується на попередженні, виявленні та розкритті кримінальних правопорушень, механізмів підготовки, вчинення або приховування яких, передбачає використання електронно-обчислюваних машин (комп'ютерів), телекомунікаційних та комп'ютерних Інтернет- мереж і систем.

Володіючи відповідним програмно-технічним комплексом, посадові особи вказаного органу, мають відповідну кваліфіковану можливість встановлювати власників веб-сайтів, відстежувати ІР-адреси, володіють програмними засобами для систематизації та аналізу інформації про кібе- рінциденти, кіберзагрози, кіберзлочини.

Тобто діяльність міжрегіонального територіального органу Національної поліції України, із врахуванням володіння інспекторами Кіберполіції навичками та вміннями у галузі інформатизації та комп'ютерної техніки, зважаючи на наявність відповідних технологічних ресурсів, могла б бути допоміжною у захисті прав інтелектуальної власності, шляхом встановлення і надання відомостей про власників веб-сайтів. Але, доки реалізувати зазначене, у повній мірі, заважає відсутність відповідного законодавчого регулювання.

Виявлення особи відповідача є лише третиною зробленого на шляху реалізації судового способу захисту інтелектуальних прав та інтересів. Факт порушення ще необхідно довести належними та допустимими доказами.

Наглядне доведення унеможливлюється, оскільки веб-сторінки нерозривно пов'язані із комп'ютерною технікою та не можуть бути доставлені в суд.

Проте, таке питання може усуватися шляхом проведення судом особистого огляду сторінок веб-сайту, за результатом чого складається протокол та приєднується до матеріалів справи.

За своє суттю, веб-сторінка є електронним документом який створюється, передається, зберігається і перетворюється електронними засобами у візуальну форму.

Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною [12, ст. 5].

Тобто, враховуючи суть та відповідність критерію придатності сприймання, знімок екрана (screenshot) мав би бути належним та допустимим доказом, але досі правова природа такого доказу законодавцем не визначена. Залишається надавати такі «знімки» до суду, виключно сподіваючись на прийняття зазначеного доказу судом за власним внутрішнім упередженням.

Послугу з проведення фіксації і дослідження змісту веб-сторінки у мережі Інтернет, також надає вже згаданий Департамент «Центр компетенції» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес». На підставі замовленої послуги, Департамент формує експертний висновок, який може бути належним та допустимим доказом, важіль якого підкріплюється наявністю у зазначеного Департаменту відповідного свідоцтва про акредитацію.

Мінімальна вартість такої послуги складає: одну тисячу шістсот гривень, надання послуг з додаткових параметрів потребуватиме доплат.

Разом з експертним висновком, Центром компетенції надається: роздруківка файлу, яка містить відображення змісту веб-сторінки; цифровий носій з файлами зовнішнього відображення веб-сторінки; архів хронології запитів/відповідей від браузера до сервера; журнал з даними перевірки адресації доменного імені; вихідний код досліджуваної веб-сторінки, і не тільки.

Засобом доказування також можуть використовуватися відео-, аудіо запис процесу дослідження будь-якою заінтересованою особою сайту, стосовно якого є відомості використання його з порушенням авторських чи суміжних прав; такий запис, здійснений на електронному чи іншому носії (жорсткому диску комп'ютера, дискеті, диску для лазерних систем зчитування, іншому носії інформації), подається до суду із зазначенням того, коли, ким і, за яких умов цей запис здійснено і може бути речовим доказом у справі. Письмовими доказами можуть бути також довідки, отримані від провайдерів і мережевих пошукових служб [9, п. 46].

Звичайно, ГЦО за вказаною категорією справ, доказами можуть бути також і пояснення сторін, показання свідків, але, в більшості випадків, такі докази мають субсидіарний характер та будуть розглядатися у загальній сукупності, поруч з іншими.

При наявності факту порушення прав інтелектуальної власності, законний володілець таких прав має право на поновлення порушених інтересів не лише шляхом припинення незаконного використання об'єкту його творчої діяльності (що є цілком логічним і закономірним), але й шляхом використання повного спектру способів цивільно- правового захисту авторського права і суміжних прав, передбачених чинним законодавством.

Так, Законом України «Про авторські і суміжні права» передбачаються чотири варіанти майнового захисту порушених прав: відшкодування моральної (немайнової) шкоди; відшкодування збитків; стягнення доходу, отриманого внаслідок порушення; та виплата компенсації, що визначається судом у розмірі від десяти до п'ятдесяти тисяч мінімальних заробітних плат. До речі, останній вид майнового захисту (виплата компенсації) застосовується замість відшкодування збитків або стягнення доходу [8, ст. 52].