1.  Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
2.  Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не ста­новить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1.  Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм і інститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.
2.  Частина 1 ст. 11 КК дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов’язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченність його КК, винність та вчинення його суб’єктом злочину. Закон не називає окремо таку ознаку, як караність діяння, але обов’язковість її випливає з передбаченності діяння КК: якщо діяння передбачене КК як злочин, то за нього обов’язково в КК передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 КК та ін.).
3.  Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, у якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Критерієм розподілу виступає фізич­на ознака: дія - це активна поведінка (в основі якої лежить певний рух людини); без­діяльність - пасивна поведінка (відсутність руху), яка виявляється в тому, що особа не виконує певних дій, які вона повинна і могла виконати.

Юридичний обов ’язок особи діяти випливає із закону, іншого нормативного акта, з посади, яку займає особа, з попередньої її поведінки тощо. Можливість особи ді­яти встановлюється відповідно до конкретних обставин справи та характеристики особи. Відсутність хоча б однієї з цих умов (або обов’язку, або можливості діяти) виключає злочинну бездіяльність. Обов’язковість діяння як ознака злочину означає, що думки, погляди, переконання, які не знайшли свого втілення у конкретній дії чи бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, не можуть визна­ватися злочином.

1.  Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявляти свідомість і волю суб’єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб’єкта виключа­ються чи пригнічуються певними об’єктивними чи суб’єктивними факторами, діяння не може бути визнано злочином. До таких обставин належать, наприклад, нездоланна (непереборна) сила, тобто такі об’єктивні та суб’єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар унаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу, унаслідок чого хворий помер, то він не буде нести кримінальну від­повідальність за ненадання допомоги хворому (ст. 139 КК), тому що мала місце не­здоланна сила, яку лікар подолати не міг. Як обставини, що також впливають на про­яв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає непереборний фізичний примус (див. коментар до ст. 40 КК) або психічний примус, який відповідає ознакам крайньої необхідності (див. коментар до ст. 39 КК).
2.  Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що ді­яння або заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об’єктивна суттєва властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві на певному етапі розвитку (наприклад, відносин з охорони основ національної без­пеки України, охорони життя, здоров’я, свободи, власності, відносин у сфері госпо­дарської діяльності, у сфері службової діяльності тощо). Важливість, цінність сус­пільних відносин, які виступають об’єктом злочину, перш за все визначають його суспільну небезпечність, певну тяжкість, а тим самим впливають на: а) визнання ді­яння злочином; б) відмежування його від інших правопорушень; в) тяжкість злочину;

г)  суворість покарання; д) застосування певних інститутів, передбачених КК.

Злочин серед інших правопорушень характеризується найвищим ступенем суспільної небезпечності, і саме це дозволяє відмежовувати його від близьких за об’єктивними і суб’єктивними ознаками інших правопорушень, наприклад адмі­ністративних. Так, ч. 2 ст. 9 КУпАП прямо передбачає, що адміністративна відпо­відальність за правопорушення, передбачене КУпАП, настає, «якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної від­повідальності». Наприклад, порушення вимог законодавства про працю передба­чене в ч. 1 ст. 41 КУпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке по­рушення було грубим, воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідаль­ність за ст. 172 КК.

1.  Винність як обов’язкова ознака злочину виражає його внутрішній психологіч­ний зміст - психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслід­ків, виражене у формі умислу або необережності. У цій ознаці відбивається найваж­ливіший конституційний принцип - принцип суб’єктивного ставлення до вчиненого, тобто відповідальності тільки при наявності вини, закріплений у ст. 62 Конституції України і відтворений у ст. 2 КК. Це означає, що Закон України виключає принцип об’єктивного ставлення: відповідальність за вчинене суспільно небезпечне діяння при відсутності вини (див. коментар до ч. 2 ст. 2, а також до статей 23-25 КК). Отже, злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного став­лення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком із психічним ставлен­ням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза характером діяння: об’єктом, наслідками, способом та іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння, ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. Тому, яким би суспільно небезпечним об ’єктивно не було діяння, але якщо в ньому не проявлена вина, воно не є злочином.
2.  Протиправність як ознака злочину виявляється в тому, що тільки таке суспіль­но небезпечне винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність.

Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип за­конності і виключає застосування кримінального закону за аналогією (див. коментар до частин 1-4 ст. 3 КК).

Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов’язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об’єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння для охо- ронюваних кримінальним законом суспільних відносин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів: ч. 3 ст. 3 наголошує, що зло­чинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не передбачене в КК, воно не може розглядатися як злочин.

1.  Караність як обов’язкова ознака злочину означає, що якщо діяння, передбаче­не кримінальним законом, є злочином, то за нього обов ’язково в санкції статті Осо­бливої частини КК передбачене певне покарання. У статті 11 КК, яка визначає по­няття злочину, караність не вказується як самостійна ознака злочину, але необхідність її випливає з інших статей КК (див. коментар до ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 4 КК). Разом із тим помилковим є розуміння караності як обов’язкового призначення за кожен злочин покарання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримі­нальної відповідальності або від покарання за вчинений злочин при наявності певних підстав (див. коментар до розділів ІХта ХІІ КК).
2.  Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК передбачене КК суспільно небезпечне винне ді­яння тільки тоді є злочином, коли воно вчинене суб’єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 КК може наставати кримінальна відповідальність (див. коментар до статей 18-22 КК). Із цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об’єктивно суспільно небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Якщо, наприклад, шкода охоронюваним кримінальним законом відносинам спричи­нена діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, у діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.).
3.  Частина 2 ст. 11 КК розкриває поняття і правові наслідки так званого мало­значного діяння, яке не є злочином.

Специфіка такого діяння виявляється в обов’язковій сукупності трьох ознак:

1. наявність у вчиненому конкретному діянні ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому ді­

 
янні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину. Якщо хоча б одна з ознак, що передбачені в диспозиції статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 КК застосована бути не може. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам і таке зловжи­вання не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то воно не підпадає під ознаки

ч.  2 ст. 11 КК: воно не містить такої об’єктивної ознаки цього складу злочину, як спричинення істотної шкоди зазначеним інтересам. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим про­ступком;

1.  вчинене діяння лише формально містить у собі ознаки діяння, передбаченого в КК: унаслідок усіх конкретних обставин його вчинення воно не відповідає тій сус­пільній небезпеці, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно або не заподіює взагалі шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду;
2.  малозначне діяння не повинно бути суб’єктивно спрямоване на заподіяння іс­тотної шкоди. Поняття істотної шкоди має оціночний характер, його зміст визначаєть­ся оцінкою правозастосовними органами всіх конкретних обставин справи.

Так, ВСУ правильно були визнані малозначними дії С., засудженої за ч. 1 ст. 366 КК за те, що, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використа­ла своє службове становище і у відсутності директора підробила його підпис у 38 платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству.

ВСУ визнав, що ці дії формально містили в собі ознаки діяння, передбаченого