Обсяг права на справедливу заробітну плату

В. Божко

Постановка проблеми. У низці міжнародно-правових актів, які відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства нашої держави, проголошено право працівників на справедливу заробітну плату. Тобто не право на заробітну плату взагалі, як плату за виконання роботи, обумовленої трудовим договором, а гарантію того, що працівник і члени його сім'ї матимуть достатні засоби для забезпечення собі звичного способу життя, для збереження людської гідності. Це обов'язково слід врахувати вітчизняному законодавцю, ухвалюючи Трудовий кодекс України. Адже, відповідно до частини третьої ст.22 Основного Закону України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Все це, на наш погляд, актуалізує науковий пошук змісту та обсягу права працівника на справедливу заробітну плату.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науково-теоретичною основою дослідження стали праці О.І. Процевського [3], В.В. Цвєтова [4], Ю.М. Тодики [5], В.Ф. Погорілка [7], Д. Роулза [8] й інших дослідників.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття. Віддаючи належне науковому доробку названих учених, потрібно відмітити, що вони спеціально не зосереджували свою увагу на аналізі обсягу права на справедливу заробітну плату.

Формулювання цілей статті. Нашою метою є виявлення тих показників, за допомогою яких розкривається обсяг права на справедливу заробітну плату.

Виклад основного матеріалу дослідження. У теорії права загальновизнано, що всі права людини є рівноцінними й взаємозумовленими. Такий висновок втілено у пункті 1 ст.21 Маастрихтського Договору "Про Європейський Союз" від 7 лютого 1992 року: ".у своїхдіях на внутрішній та міжнародній аренах Європейський Союз керується принципами, які надихнули на його створення, розвиток і розширення та які він має намір поширювати у світі, а саме: ... універсальність й неподільність прав людини та її основоположних свобод". Таку позицію навіть підтверджує назва підрозділу 1 "Неподільність, взаємозалежність та взаємопов'яза- ність прав людини" розділу D "Права людини" Декларації та програми дій форуму тисячоліття: "Ми, народи: зміцнення ООН в двадцять першому столітті", схваленій у Нью-Йорку 26 травня 2000 року, в якій ".підтверджено універсальність, неподільність та взаємозумовленість всіх прав людини - особистих, політичних, соціальних, економічних і культурних" (пункт 3).

Іншими словами, всі з названих прав рівною мірою потрібні людині для життя, адже вона не зможе жити, якщо будуть принижувати її честь та гідність, порушуватимуть її недоторканість, чи вона буде позбавлена матеріальних засобів для існування, або не отримуватиме належної медичної допомоги, не навчатиметься, не зможе реалізувати свої інші права. Однак їх взаємозумовленість не виключає можливості класифікації прав і свобод людини на основні та похідні. Адже, згідно з частиною першою ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тобто до найвищих соціальних цінностей вітчизняний законодавець відносить наступні особисті немайнові блага: життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканість і безпеку. Саме тому, на наш погляд, такі особисті немайнові права як право на життя та охорону здоров'я; на честь і гідність; право на особисту недоторканість є основними правами людини, утвердження і забезпечення яких є метою української держави. Натомість всі інші права, і в першу чергу, право на справедливу заробітну плату - похідні, своєрідні права- гарантії, реалізація котрих сприятиме здійсненню основних прав. Адже, як справедливо наголошує єдиний орган конституційної юрисдикції в абзаці другому підпункту 6.1.1. пункту 6 мотивувальної частини свого Рішення від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008, "право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене" [1].

Тому реалізація похідних прав людини і, зокрема, права на справедливу заробітну плату, є гарантією, засобом реалізації права людини на гідне життя. Адже, саме життя людини, будучи найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), будучи особистим не- майновим благом (ст.201 Цивільного кодексу України), стає реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Тобто не можна реалізувати право на життя, доки людина немає засобів для існування. Якщо без них життя неможливе, то чому ж тоді, згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, особа має право заробляти собі на життя, а не зобов'язана це робити? Принагідно хотілося б нагадати, що в конституціях провідних країн світу закріплено не право, а обов'язок працювати. Так, наприклад, відповідно до ст.35 Конституції Королівства Іспанії від 27 грудня 1978 року "всі іспанці зобов'язані працювати". Згідно з частиною другою ст.4 Конституції Італійської Республіки "кожен громадянин відповідно до своїх можливостей та за власним вибором повинен здійснювати діяльність або виконувати функції, котрі б сприяли матеріальному або духовному розвитку суспільства". Відповідно до частини першої ст.49 Конституції Турецької Республіки від

листопада 1982 року кожен не лише має право, але й зобов'язаний працювати. "Праця - право та обов'язок кожного громадянина", - проголошує припис частини першої ст.9 Декларації прав громадян та основних принципів державного устрою Сан-Марино від 8 липня 1974 року. Обов'язок працювати також закріплено у ст.27 Конституції Японії та ст.42 Конституції Китайської Народної Республіки. Такий обов'язок прямо не відображено в Конституції Індії, проте в пункті 2 статті 23 вказано: "Ніщо не перешкоджає Державі запроваджувати обов'язкові повинності в публічних сферах".

Можливо, саме тому в наступному абзаці свого Рішення єдиний орган конституційної юрисдикції уточнює: "Визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя" (абзац третій підпункту 6.1.1. мотивувальної частини Рішення від 2 січня 2008 року № 2-рп/2008).

Так, людина має природну потребу працювати. Але праця не є самоціллю людини. По-перше, працею вона прагне забезпечити собі та членам своєї сім'ї гідне життя, використовуючи свої фізичні й розумові здібності. По-друге, в процесі праці змінюється, розвивається сама людина, праця змінює її природу. Тому К. Маркс, продовжуючи думку Г.В. Гегеля, викладену ним у "Феноменології духу", яку називає "істинним місцем народження і тайною гегелівської філософії", підсумовує: "Велич гегелівської феноменології полягає в тому, що Гегель розуміє народження людини як процес, а людину - як результат власної праці" [2, c.153]. Таким чином, Г.В. Гегель також розуміє працю як самозбережну сутність людини і саме цим, на наш погляд, зумовлюється цінність праці для суспільства.

О.І.Процевський теж слушно наголошує: "Праця - це сутність людини, власне сама людина. Це невідок- ремлена функція людського існування та буття" [3, c.101]. "Праця - це певною мірою вираз індивідуальності працівника, віддзеркалення його суто особистих якостей", - вважає В.В. Цвєтов [4, c.88].

Таким чином, працівник зацікавлений у тому, щоб працювати, бо внаслідок цього він не лише розвивається, але й повинен одержати справедливу заробітну плату, котра стане запорукою отримання ним засобів до існування, гарантією його матеріальної забезпеченості, передумовою реалізації його права на життя. Вигідно це й роботодавцеві, який завдяки створеній у процесі праці доданій вартості забезпечує своє життя та життя членів своєї сім'ї. Виплата ним працівнику справедливої заробітної плати стане запорукою того, що він теж матиме бажання ефективно працювати, бо інакше у нього не буде стимулу до продуктивної праці, до підвищення рівня своєї кваліфікації. Адже безпідставно сподіватись, що страх смерті від голоду змусить сучасну людину працювати, бо соціальна держава проголошує право всіх, навіть незайнятих громадян, на достатній життєвий рівень для них та членів їх сімей. Тому держава також зацікавлена, щоб якомога більше людей не лише сприяли зростанню національного доходу держави, виробляли товари та надавали послуги, споживачами яких є всі члени суспільства, але й отримували достатні кошти для свого існування не за рахунок соціальної допомоги від держави, а саме завдяки своїй праці. Отже, держава змушена сприяти тому, щоб кожен завдяки своїй праці отримував справедливу заробітну плату.

Як справедливо наголошується у частині I ст.1 Декларації соціального прогресу та розвитку від 11 грудня 1969 року, схваленій резолюцією 2542 (XXIV) Генеральної Асамблеї ООН на її XXIV сесії, "соціальний прогрес і розвиток потребують участі всіх членів суспільства у продуктивній та суспільно-корисній праці'.

Однак не тільки працівники та роботодавці, але й суспільство в цілому зацікавлене не лише в праці як діяльності людини, але й у її результаті - щоб було виготовлено товари, надано послуги, щоб всі отримали справедливу заробітну плату та змогли забезпечити звичний для себе спосіб життя. Тому, ратифікувавши міжнародно-правові акти, в яких проголошено право працівника на справедливу заробітну плату, визнавши право людини на достатній життєвий рівень, держава Україна взяла на себе зобов'язання забезпечити його всім категоріям людей, як працівникам, так і роботодавцям. Адже соціальна держава має забезпечити гідне життя всім членам суспільства.

Вчені традиційно відносять право на заробітну плату до соціально-економічних (соціальних) прав людини. Так, Ю.М.Тодика наголошує: "На відміну від більшості особистих і політичних прав, багато соціально- економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку". І далі: "Але це не означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту - захищаються не загальні формулювання, а вихідні від конституційних принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату)" [5, c. 150-151]. Таку позицію поділяє М.І. Кацев, аналізуючи зміст права на справедливу заробітну плату, визначеного ст.107 Конституції Латвійської Республіки [6, c.68]. Натомість В.Ф. Погорілко переконаний, що назване право відноситься до соціальних прав людини [7, c.275].

Незалежно від того, до соціально-економічних, чи до соціальних прав відноситься право на справедливу заробітну плату, всі дослідники визнають, що для його реалізації необхідне сприяння держави. Тобто на відміну від інших прав, які реалізуються на основі принципу "невтручання держави до певної сфери життєдіяльності людини", право на справедливу заробітну плату потребує специфічного механізму своєї реалізації, а отже, залежить від діяльності держави. Через те, якщо реалізація особистих чи політичних прав спрямована на вільний розвиток людини, то реалізація названого права навпаки, потребує певного обмеження цієї свободи. Саме тому, в диспозиції частини першої ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права вказано, що держави повинні вжити всіх заходів, в межах наявних у них ресурсів, аби поступово забезпечити реалізацію таких прав людини. А країни, що розвиваються, з урахуванням рівня розвитку їх народного господарства, мають визначити той рівень прав, який вони зможуть гарантувати для осіб, котрі не є їх громадянами (частина третя ст.2).