Зміст

речовий доказ кримінальний розслідування

Вступ

Розділ 1. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у Кримінально-процесуальному кодексі України

1.1 Теорії формування поняття "докази": історичні ретроспективи

1.2 Докази у вітчизняному процесі

Висновки до Розділу 1

Розділ 2. Речові докази в системі джерел доказів кримінального процесу

2.1 Речові докази: поняття, види та правова природа

2.2 Розмежування речових доказів і документів у кримінальному процесі

Висновки до Розділу 2

Розділ 3. Доказування за допомогою речових доказів у кримінальному процесі

3.1 Процесуальні тактичні питання збирання та перевірки речових доказів

3.2 Особливості оцінки речових доказів

3.3 Зберігання речових доказів та вирішення питання про речові докази у кримінальному процесі

Висновки до Розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес доказування - це пошук виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України ( далі - КПК України ) було одним з кроків адаптації національного законодавства до правових систем країн Європейського Союзу. Кримінально-процесуальне законодавство повинно бути ефективним засобом протидії злочинності та інструментарієм захисту прав і свобод людини. Проте процес його удосконалення є складним і неоднозначним.

Новий КПК України викликав неоднозначну реакцію фахівців. Навколо окремих його правових інститутів розгорнулася широка дискусія. Не менш гостро серед інших правових проблем залишається питання доказів. Серед науковців не склалося єдиного підходу щодо визначення поняття доказів.

У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України (ст. 84) доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому даним Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Важливе значення у кримінальному судочинстві відіграють речові докази. Чинне законодавство не розкриває у повному обсязі поняття речових доказів, але досить чітко вказує на об`єкти та предмети, які можуть бути носіями доказової інформації та в кінцевому підсумку джерелами доказів.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок роботи, оскільки цю проблему не можна вважати однозначною в силу її важливості для кримінального процесу.

Ступінь наукової розробки теми. До проблем доказів та доказування, зверталися у своїх наукових працях багато процесуалістів, зокрема, такі вчені, як: О.В. Баулін, Ю.М. Грошевой, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, А.М. Денисюк, П.С. Елькінд, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєва, Є.Г. Коваленко, П.А. Лупинська, М.М. Михеєнко С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Ю.К. Якимович, М.Л. Якуб. та інші.

Проте дана проблема у кримінальному процесі з урахуванням положень Конституції України, КПК України, потребує детального подальшого дослідження.

Мета дослідження полягає у об'єктивному і всебічному висвітленні місця і ролі речових доказів в сучасному кримінальному процесі.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:

- здійснити аналіз розробленості проблеми речових доказів у теорії кримінального процесу;

- висвітлити практичні аспекти дослідження проблеми речових доказів у кримінальному процесі;

- дослідити поняття, сутність і види речових доказів у кримінальному процесі;

- охарактеризувати засоби отримання та процесуальний порядок формування речових доказів у кримінальному процесі;

- розглянути особливості збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом.

Об'єктом дослідження виступає кримінально - процесуальне законодавство України з питань доказування і доказів у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є речові докази як джерело доказів в кримінальному процесі.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять положення теорії пізнання та загальної теорії кримінального процесу. В процесі дослідження було використано наступні методи: історичний, логіко-граматичний, аналітичний, системно-структурний, функціональний тощо.

Нормативною базою дослідження є: Конституція України, КПК України, Кримінальний кодекс України (далі КК України), Закони України та підзаконні нормативно-правові акти, що регламентують кримінально-процесуальну діяльність.

Структура дипломної роботи обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що включають десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дипломної роботи становить 92 сторінки, список використаних джерел 53 найменування та 18 до розділу з охорони праці.

Розділ 1. Гносеологічна і процесуальна природа доказів у Кримінально-процесуальному кодексі України

1.1 Теорії формування поняття "докази": історичні ретроспективи

Пошук задовільної наукової і нормативної дефініції поняття "докази" у кримінальному процесі завжди був дискусійним у вітчизняній науці та законодавстві. Це обумовлюється його складністю і значимістю, оскільки "… докази - основний вузол всієї системи судочинства, душа всього кримінального процесу", а сама система доказів є ознакою зрілості народу в справі встановлення юридичної правди, це історія народного розуму [64, 17-22].

Аналіз історичної ретроспективи цієї проблеми дає змогу вибудувати такий наукознавчий схематизм. Якщо йдеться про законодавство, то в статуті кримінального судочинства 1864 року Російської імперії, до складу якої входила Україна, не було загального визначення поняття "докази". На думку його проектантів, важливіше було окреслити лише способи їх збирання (огляд і освідування - статті 315-352; освідування обвинуваченого, що страждав на психічні розлади - ст. 353; обшук та виймання в будинках - статті 357-370; допит обвинуваченого - статті 398-414; виклик і допит свідка - статті 433-353; збирання та збереження речових доказів - статті 371-376).

Коли йдеться про тогочасні теоретичні уявлення, то, наприклад, І. Бентам вважав, що доказ - це факт за припущенням істинний, який розглядають як мотив для віри в існування чи не існування іншого факту [19, 308]. На думку Л.Е. Владімірова, доказом є все те, що наповнює речовий світ, все те, що може бути сприйнято із світу духовного і становити кримінальний доказ [20, 100]. Д.Г. Тальберг стверджував, що доказ - це факти чи дані судового провадження, які слугують для переконання у невинуватості чи винуватості [66, 37].

П.І. Люблінський тлумачив поняття "доказ" у подвійному розумінні: як "відомий засіб доказування стосовно висновку", і як "відомості, матеріальне джерело, за допомогою якого отримується доказ" [19, 324]. І.Я. Фойницький поняттю "доказ" також надавав два значення, трактуючи його і як засіб, щоб дійти висновку про невідоме, шукане, і як розумовий процес, шляхом якого шукана обставина пов'язується з відомою обставиною" [69, 162].

У розглянутих теоретичних конструкціях процесуальних доказів нескладно помітити наявність двох взаємопов'язаних частин: об'єктивного (джерельного, юридичного) та суб'єктивного (раціонального, людського). Зрозуміло, що в діалектиці взаємодії цих понять пріоритет повинен бути в інтелектуальних та психологічних якостях конкретної особи - доказувача. Тому, як слушно зазначав В.Д. Спасович, "… питання про судові докази власне не юридичне. Воно належить до сфери логіки і антропології, своїм корінням впирається в основу філософії, його треба передусім вивчати в одиничній людині…" [19, 299].

Отже, можна зробити засадничий висновок: у доказуванні в кримінальній справі реально важливою є не стільки джерельна основа, скільки те, які саме висновки будуть зроблені суб'єктом доказування із отриманого доказового матеріалу. Останній завжди тлумачиться по-різному залежно від індивідуальних особливостей юриста.

У цьому контексті пророчими є слова В.Д. Спасовича, який вважав: переконання судді було і залишається таємничим, як і будь-яка сила природи, а тому "безумні і безнадійні будь-які намагання законодавця визначити… механічно теорію доказів з виключенням із неї суб'єктивного елементу, особистого переконання судді" [19, 299].

Варто наголосити, що положення статуту кримінального судочинства 1864 року та теоретичний доробок науковців дореволюційного періоду суттєво вплинули на перші законодавчі акти радянської влади, прикладом чого може бути факт відсутності в Кримінально-процесуальних кодексах УРСР 1922 і 1927 років загального поняття доказів.

У ст. 62 Кримінально-процесуального кодексу УРСР (1922 року) лише зазначалося, що "доказами є показання свідків, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів і інші писані документи та особисті пояснення обвинуваченого" [3].

Ситуація, на мою думку, радикально змінилася в 1958 році, коли у ст. 16 Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік вперше в історії вітчизняного кримінального законодавства було сформульовано загальне поняття доказів у такій редакції:

"1. Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами".

Можна стверджувати, що запропонований концепт, суворо регламентуючи способи збору доказів, а також встановлюючи вичерпний перелік джерел доказів, становив у певному сенсі реакцію суспільства на період свавілля і беззаконня в роки сталінський репресій.

Зміст цієї норми-дефініції було відтворено у ст. 65 КПК УРСР і кримінально-процесуальних кодексах інших союзних республік колишнього СРСР, не ставши проте джерелом натхнення для доктрини і практики нормотворення в країнах соціалістичного табору (за винятком Народної Республіки Болгарії і Соціалістичної Республіки Румунії).

Керуючись положеннями ленінської теорії відображення і вчення про сигнал із теорії інформації, В.Я. Дорохов (якому, до речі, належить авторство легальної дефініції доказу) трактував це поняття так: у гносеологічному плані доказ завжди має об'єктивний зміст, фактичні дані (відображений факт об'єктивної реальності) і суб'єктивну форму, джерела фактичних даних (відображення у свідомості конкретної особи) [32, 24]. На відміну від своїх попередників (А.Я. Вишинського, М.С. Строговича, Р.Д. Рахунова, В.Д. Арсентьєва та інших), цей авторитетний радянський процесуаліст прагнув довести, що доказами є не факти об'єктивної дійсності, а дані про них, які зумовлюють виникнення психологічних образів (копій фактів) у свідомості учасників процесу.