У тих випадках, де законодавець, хоч розмаїто, але прямо вказує у диспозиції статті на людську смерть, як конститутивну чи кваліфікуючу ознаку складу того чи іншого злочину, принаймні не виникає сумніву щодо характеру заподіяної шкоди як суспільно небезпечного наслідку відповідного складу злочину. Що ж до терміну „тяжкі наслідки”, яким позначається відповідна ознака складу злочину, що не має своєю альтернативою загибель людей, то така диспозиція статті Особливої частини не дає підстав вважати, що тяжкими наслідками охоплюється шкода у вигляді смерті людини. В окремих випадках певною підставою для висновку про те, що поняття „смерть людини” входить у обсяг поняття „тяжкі наслідки” є метод порівняння санкцій. Так, санкції ч.4 ст. 152 КК „Зґвалтування” та ч. 3 ст. 153 КК „Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом”, у яких особливо тяжкі наслідки, як прийнято вважати, охоплюють смерть потерпілої особи, заподіяну через необережність, є явно суворішими за санкцію ч. 1 ст. 119 КК – норми про основний склад вбивства через необережність. Те саме можна сказати й щодо санкції ч. 2 ст. 147 КК „Захоплення заручників” і змісту такої кваліфікуючої ознаки цього складу злочину, як „тяжкі наслідки”. А, наприклад, санкція ст. 138 КК „Незаконна лікувальна діяльність” чи ч. 1 ст. 140 КК „Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником”, у яких відповідна ознака названа, як „тяжкі наслідки для хворого”, є м’якшою, ніж санкція ч. 1 ст. 119 КК „Вбивство через необережність”. Тому навіть методом порівняння санкцій не можна обґрунтувати висновок про те, що суспільно небезпечні наслідки у складі злочину „Незаконна лікувальна діяльність” чи „Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником” включають і смерть хворого, який, подається у кримінально-правовій літературі, як безсумнівний [16, с. 64, 68; 17, с. 59, 61; 25, с. 317, 322; 26, с. 263, 266], за винятком окремих авторів. Так, А.О. Байда стосовно складу злочину, передбаченого ст. 138 КК „Незаконна лікувальна діяльність”, пише, що „порівняльний аналіз санкцій статей 119 і 138 КК не дозволяє вважати, що в чинній редакції статті 138 КК, настання смерті внаслідок незаконної лікувальної діяльності охоплюється ознаками цього злочину” [1, c. 10]. У складах злочинів, конструкція яких поряд із тяжкими наслідками не включає загибель людей, або інше формулювання, яке б прямо вказувало на смерть кількох осіб, як наслідок відповідного злочину, якщо санкція цієї статті (частини статті) Особливої частини КК є менш суворою за санкцію відповідних частин статті про вбивство через необережність (ст. 119 КК), тяжкі наслідки не включають шкоду такого характеру, як смерть. Відповідно, тяжкі наслідки і смерть особи в таких складах злочинів не є спільними ознаками. Саме за цими ознаками між відповідними складами злочинів не може виникнути співвідношення таких, що є суміжними, чи передбаченими конкуруючими нормами. Ознакою, яка, хоч частково, але збігається за змістом у складах вбивства через необережність (ст. 119 КК) з одного боку, і незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК), чи неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ч. 1 ст. 140 КК), є суспільно-небезпечне діяння. Наявність спільної ознаки у складах злочинів вимагає встановити характер співвідношення між ними. Порівняльний аналіз цих складів злочинів дає підстави для висновку, що у потенційно існуючому між ними співвідношенні таким, що передбачений нормою про ціле, є склад необережного вбивства, а нормою про частину – неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником чи незаконної лікувальної діяльності. Виходячи з наведених аргументів, незаконна лікувальна діяльність, чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків, що спричинило смерть одного потерпілого (хворого) повинно кваліфікуватись як вбивство через необережність за ч. 1 ст. 119 КК.

Першим критерієм, за яким класифікують злочини проти життя (вбивства), передбачені в розділі ІІ Особливої частини, є форма вини [23, с. 146]. Роль форми вини в розмежуванні складів злочинів, у яких єдиним, основним чи додатковим безпосереднім об’єктом є життя людини, неоднакова стосовно різних складів злочинів. Для складів злочинів з однаковою формою вини вона є спільною ознакою. Водночас форма вини є розмежувальною ознакою між умисними і необережними злочинами, що заподіюють смерть людини.

Серед складів злочинів, поміщених до розділу ІІ Особливої частини КК, такими, суб’єктивна сторона яких характеризується умислом щодо наслідків у вигляді смерті людини, є лише „Умисне вбивство” (ч. 1 і 2 ст. 115 КК), „Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання” (ст. 116 КК), „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини” (ст. 117 КК), „Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” (ст. 118 КК).

Злочини, передбачені статтями інших розділів Особливої частини, суб’єктивна сторона яких характеризується умисним відношенням винного до наслідків у вигляді смерті, які виступають ознакою основного чи кваліфікованого складу злочину перелічені у ч. 5 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7.02.2003 р. „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”, як такі, що охоплюються поняттям „раніше вчинене умисне вбивство”. До таких у цьому документі віднесено злочини, передбачені статтями: 112 „Посягання на життя державного діяча”, 348 „Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця”, 379 „Посягання на життя судді, народного, засідателя чи присяжного”, 400 „Посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги”, ч. 4 ст. 404 „Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків”, ст. 443 „Посягання на життя представника іноземної держави” КК України. Проте наведений перелік не охоплює всіх злочинів, суб’єктивна сторона яких характеризується умисним ставленням до смерті людини. Виходячи з аналізу сукупності об’єктивних і суб’єктивних ознак, не можливо заперечувати, що суб’єктивна сторона кваліфікованих видів злочинів: „Терористичний акт” (ч. 3 ст. 258 КК), „Застосування зброї масового знищення” (ч. 2 ст. 439 КК), чи основного складу злочину „Геноцид” (ст. 442 КК) включає й умисне ставлення до наслідків у вигляді загибелі людей. Також диспозиція ч. 2 ст. 438 КК „Порушення законів і звичаїв війни” містить пряму вказівку на умисний характер цього злочину, що полягає у заподіянні смерті іншій людині.

Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених усіма іншими статтями, як розділу ІІ, так і інших розділів Особливої частини, до наслідків у вигляді смерті, що виступають ознакою основного чи кваліфікованого складу злочину, характеризується лише необережною формою вини.

З’ясувавши проблемні питання визначення змісту такої спільної ознаки досліджуваної групи складів злочинів як смерть людини, та розподіливши їх за формами вини, потрібно перейти до встановлення характеру співвідношення між відповідними складами злочинів та нормами, що їх закріплюють. Спершу встановимо характер співвідношення окремо: в межах групи умисних розглядуваних злочинів, та в межах групи, об’єднаної спільністю суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті людини та необережною формою вини щодо цих наслідків.

Склади злочинів, що мають спільні, тобто повністю чи частково збіжні за змістом ознаки, можуть співвідноситись як суміжні, або як такі, що передбачені конкуруючими нормами. Відмінність – у правилах кваліфікації. Характер співвідношення між відповідними складами злочинів встановлюється за такими критеріями: характером співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів; характером співвідношення спільних ознак цих складів злочинів; характером співвідношення ознак, зміст яких не співпадає у складах злочинів, про які йдеться [7, с. 263–282].

Як відомо, норми про основний та кваліфікований склади умисного вбивства співвідносяться як загальна і спеціальна. Відповідно, норми, що є спеціальними відносно норми про кваліфікований склад умисного вбивства, є спеціальними й щодо норми, що містить основний склад умисного вбивства. Але ця залежність не справджується у оберненому порядку. Не у всіх ситуаціях, в яких є загальною норма про основний склад умисного вбивства, загальною є й норма про кваліфікований склад умисного вбивства.

Норми про умисні склади злочинів, де життя особи є основним або єдиним додатковим безпосереднім об’єктом, співвідносяться із загальною нормою про умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), як спеціальні. В цьому випадку конкуренція є повною. Це норми про склади злочинів, що передбачені статтями: 112, ч. 2 ст. 115, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК та група норм про злочини, які прийнято називати умисними вбивствами з пом’якшуючими ознаками, що передбачені статтями: 116, 117, 118 КК.

Окремо потрібно розглянути особливості співвідношення названих складів злочинів, де життя особи є єдиним додатковим безпосереднім об’єктом, із кваліфікованим складом умисного вбивства (ч. 2 ст. 115 КК). Конкуренція норм про ці склади злочинів, як загальної і спеціальної є частковою. З боку складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 115 КК, вона може мати місце лише в частині окремих кваліфікуючих ознак.

Так, ознаками, що визначають спеціальний характер норм про склади злочинів, що полягають в умисному заподіянні смерті іншій людині (ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК), у диспозиціях наведених статей Особливої частини КК названо потерпілого, зокрема його правовий і соціальний статус, та мотив. Відповідно, загальною відносно цих спеціальних норм є норма про кваліфікований склад умисного вбивства лише в частині ознаки, закріпленої у п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, що в більш загальних рисах вказує на правовий та соціальний статус потерпілого: „особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку”. У названих спеціальних нормах зміст такої ознаки як потерпілий більш конкретизований порівняно зі змістом відповідної ознаки складу злочину, закріпленого у загальній нормі.

В частині тих кваліфікуючих ознак, що названі у п. п. 1, 2, 3, 4, 5, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, норма про кваліфікований склад умисного вбивства може конкурувати з кожною з вищеназваних норм, передбачених ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК, як дві спеціальні з обтяжуючими ознаками. Ознаки, що визначають спеціальний характер кожної з потенційно конкурентних норм, хоч і характеризують різні якості вчиненого діяння, але є сумісними за змістом. З боку тих, що передбачені ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК, це потерпілий та мотив вчинення злочину. З боку ж кваліфікованого складу умисного вбивства це ті ознаки, що названі у наведених в цьому абзаці роботи пунктах ч. 2 ст. 115. Ці ознаки можуть бути одночасно властиві одному й тому самому реально вчиненому діянню. Наприклад, близький родич працівника правоохоронного органу (ст. 348 КК) водночас може бути малолітньою дитиною або жінкою, яка завідомо для винного перебуває у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК).

Виходячи із встановленого вище співвідношення, як потенційної конкуренції спеціальних норм з обтяжуючими ознаками, правила подолання якої відомі [21, c. 188], необґрунтованою вважаю позицію Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації за сукупністю злочинів умисного вбивства осіб, які названі як потерпілі у ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК чи замаху на нього, вчинені за наявності ще й інших обтяжуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК [30, п. 12]. За такого різновиду конкуренції спеціальних норм між собою, пріоритет має ч. 2 ст. 115 КК, бо у неї суворіша санкція.