В частині тих кваліфікуючих ознак, що названі у п. п. 6, 7, 10, 11 ч. 2 ст. 115 КК, кваліфікований склад умисного вбивства є суміжним зі складами злочинів, закріплених у ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК. Розмежувальною ознакою в цьому випадку є мотив вчинення злочину. Поняття, що позначають мотив у кожному із названих кваліфікованих видів умисного вбивства перебувають у логічному співвідношенні диз’юнкції з поняттями, що позначають мотив у складах злочинів, закріплених у ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, 443 КК. Вони об’єктивно не можуть поєднуватись у одному й тому самому злочині.

Склади злочинів, закріплені у ч. 3 ст. 258 КК та у ч. 2 ст. 439 КК, де життя особи є не єдиним додатковим об’єктом, у потенційній конкуренції кримінально-правових норм можуть бути такими, що передбачені нормами про ціле як стосовно норми про основний склад умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК), так і стосовно норми про кваліфікований склад цього злочину (п.1 ч.2 ст. 115; п. 5 ч. 2 ст. 115 КК). Суспільно небезпечні наслідки у цих складах злочинів охоплюють не лише шкоду життю, а й шкоду іншого характеру, що не належить до особистих благ людини. Суспільно небезпечні наслідки і потерпілий (індивідуально невизначене коло осіб) вказують на ширше, ніж в умисному вбивстві з обтяжуючими ознаками, коло об’єктів. Наприклад, терористичний акт, що призвів до загибелі людини можна відрізнити від умисного вбивства, вчиненого способом, небезпечним для життя багатьох осіб, за тим, що злочин, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 115 КК спрямований на заподіяння шкоди конкретному потерпілому. Потерпілим же від злочину, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК, як вказується у літературі, є індивідуально невизначене коло осіб.

Нормою про ціле стосовно основного і кваліфікованого складів умисного вбивства є й норма про геноцид (ч. 1 ст. 442 КК). Умисне вбивство тут виступає способом вчинення геноциду.

Що стосується співвідношення один з одним складів злочинів, що містяться у ст. ст. 112, 348, 379, 400, ч.4 ст. 404, 443 КК, то вони є суміжними складами злочинів. У більшості випадків законодавство України містить перепони для суміщення однією особою правового статусу, який характеризує кожного з потерпілих у названих складах злочинів. Наприклад, одна й та сама особа не може поєднувати звання Президента України, який названий серед потерпілих у складі посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) і представника іноземної держави, посягання на життя якого карається за ст. 443 КК. Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є мотив вчинення злочину – злочин вчиняється у зв’язку з відповідною професійною діяльністю потерпілого. І навіть у тих окремих випадках, коли правовий статус потерпілого виступає спільною ознакою наведених складів злочинів, наприклад, Генеральний прокурор України (ст. 112 КК) і працівник правоохоронного органу (ст. 348 КК); голова чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України (ст. 112 КК) і суддя (ст. 379 КК), розмежування можливе за мотивом вчинення злочину. Посягання на життя названих потерпілих, передбачене ст. 112 КК, вчиняється у зв’язку з їх державною діяльністю. Посягання на життя працівника правоохоронного органу (ст. 348 КК) вчиняється у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків; посягання на життя судді (ст. 379 КК) вчиняється у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя. Саме несумісність змісту ознак, за якими відрізняються ці склади злочинів, дає підстави вважати ці ознаки розмежувальними, а склади злочинів відносити до суміжних.

Умисні вбивства з пом’якшуючими ознаками (ст. ст. 116, 117, 118 КК) і умисні вбивства з обтяжуючими ознаками (ч. 2 ст. 115 КК) є складами злочинів, що передбачені нормами, які можуть конкурувати як спеціальні, одна з яких містить склад злочину з пом’якшуючими ознаками, інша – з обтяжуючими. Правило подолання цього виду конкуренції продемонстроване, наприклад, у абз. 3 п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” від 7 лютого 2003 р., де сказано: „Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) або матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за цими статтями КК, навіть якщо воно мало ознаки особливої жорстокості”.

Конкуренцією спеціальних норм, але з пом’якшуючими ознаками, може бути співвідношення норм, закріплених у ст. 116 і у ст. 118 КК. Склад злочину, закріплений у ст. 117 КК є суміжним відносно них. Адже не може бути новонароджена дитина особою, яка протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою викликала у винного стан сильного душевного хвилювання, чи особою, проти діяння якої у іншої особи виникає право на необхідну оборону.

Визначивши типи співвідношення у групі складів злочинів, спільними ознаками яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті людини і умисна форма вини, що характеризує ставлення до цих наслідків, потрібно перейти до встановлення співвідношення в межах групи необережних злочинів, що заподіюють смерть людині.

Спеціальними відносно загальної норми про вбивство через необережність (ст. 119 КК) є норми, де у складах закріплених у них злочинів життя особи виступає додатковим об’єктом, єдиним або в альтернативі з іншими особистими благами людини (здоров’ям...). Для цих складів злочинів властивою є однакова (необережна) форма вини, що характеризує суб’єктивне ставлення до всіх альтернативних наслідків. Це має місце, як у тих випадках, коли смерть як обов’язкова ознака складу злочину у диспозиції відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК названа прямо, так і тоді, коли вона охоплюється поняттями „тяжкі наслідки”, „інші тяжкі наслідки”, „особливо тяжкі наслідки”, що є можливим за умови, що санкція цієї статті (частини статті) Особливої частини КК є суворішою за санкцію відповідних частин статті про вбивство через необережність (ст. 119 КК). Це склади злочинів, передбачені статтями розділу ІІ Особливої частини КК (ч. 4 ст. 127; ч. 2 ст. 134; ч. 3 ст. 135; ч. 3 ст. 136; ч. 2 ст. 139; ч. 1 ст. 141 КК) та інших розділів Особливої частини КК, наприклад: „Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ч. 3 ст. 146; ч. 2 ст. 147; ч. 3 ст. 149 КК), „Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту” (ч. 2 ст. 286; ст. 287; ст. 288 КК), „Злочини проти безпеки виробництва” (ч. 2 ст. 271; ч. 2 ст. 272; ч. 2 ст. 273; ч. 2 ст. 274; ч. 2 ст. 275 КК).

Норма про вбивство через необережність (ст. 119 КК) є нормою про частину відносно норми про умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).

Норми, що містять склади злочинів, де життя особи є одним з альтернативних додаткових безпосередніх об’єктів поряд з іншими суспільними відносинами, що формуються довкола блага, яке не є особистим благом людини, є нормами про ціле відносно норми про вбивство через необережність. Наприклад, злочини проти довкілля (ч. 2 ст. 242, ч. 2 ст. 243 КК).

Наявність усіх спільних ознак, крім однієї – форми вини, обумовлює потребу визначити, яке співвідношення існує між основним складом умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) та складом вбивства через необережність (ч. 1 ст. 119 КК). Власне, ця пара складів злочинів є класичним прикладом [18, с. 215] суміжних складів злочинів. Розмежувальною ознакою між ними є форма вини. Умисел і необережність – поняття, що перебувають у логічному співвідношенні диз’юнкції. Їхнє співвідношення має взаємовиключний характер. Вони не можуть одночасно характеризувати суб’єктивну сторону одного й того ж злочину – вчиненого в один час одним суб’єктом щодо одного й того самого потерпілого. Конкретне, вчинене у реальній дійсності посягання ніколи не може одночасно характеризуватись обома такими ознаками. Проте, одним діянням можна заподіяти смерть двом особам, до смерті однієї з яких ставлячись умисно, а іншої – необережно. Тому ідеальна сукупність таких злочинів – можлива. Але це буде вже не один, а два різних злочини.

Суміжними зі складом умисного вбивства є всі склади злочинів, передбачені нормами, що є спеціальними відносно загальної норми про вбивство через необережність, а також тими, у співвідношенні з якими норма про вбивство через необережність є нормою про частину. Також суміжними зі складом вбивства через необережність є всі склади злочинів, у співвідношенні з якими склад умисного вбивства є таким, що передбачений загальною нормою, чи нормою про частину1. Розмежувальною ознакою у цих випадках є також форма вини. Логічним продовженням сказаного є висновок про те, що якщо під час встановлення фактичних обставин справи буде доведена наявність умислу на заподіяння смерті людині, то у версію кримінально-правової кваліфікації склади злочинів, для яких властивим є необережне ставлення винного до наслідків у вигляді смерті людини, включатись не повинні. Суперечливий підхід з приводу розмежування умисних і необережних злочинів, що мають своїм наслідком смерть людини, демонструє С.В. Бородін. Розглядаючи розмежування умисного вбивства від окремих транспортних злочинів, цей вчений вказував, що якщо встановлено, що заподіяння смерті охоплювалося умислом винного, то його дії повинні оцінюватись як вбивство як з прямим, так і з непрямим умислом. За наявності прямого умислу транспортні засоби можуть виступати й, відповідно, повинні визнаватись знаряддям вчинення злочину [6, с. 323]. Наведені міркування цього автора відповідають принципам кримінально-правової кваліфікації. Пропозиції ж кваліфікувати за сукупністю статей про один із злочинів проти безпеки виробництва і умисне вбивство діянь, що охоплюються об’єктивною стороною злочинів проти безпеки виробництва, які були вчинені з метою вбивства [6, с. 331–332], не узгоджуються з принципами кримінально-правової кваліфікації. Зокрема, суперечать принципу „non bis in idem”. Безпека виробництва є різновидом громадської безпеки – відносин, які спрямовані на забезпечення загальної безпеки. Ознаки потерпілого у цих складах злочинів не пов’язані з індивідуальними характеристиками конкретної особи. Як зауважив В.П. Тихий, „на відміну від злочинів проти життя та здоров’я особи, які посягають на конкретних (як правило, індивідуально визначених) осіб, злочини проти громадської безпеки є злочинами проти суспільства, вони посягають на загальну безпеку, безпеку життя і здоров’я невизначеного кола осіб...” [35, с. 35–38]. Тому, якщо особа, маючи умисел на вбивство конкретної людини, вчиняє його шляхом порушення правил, що забезпечують безпеку виробництва чи інший різновид громадської безпеки і це порушення створювало небезпеку для життя інших – сторонніх щодо конфлікту осіб, то вчинене має кваліфікуватись за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, як умисне вбивство, вчинене способом небезпечним для життя багатьох осіб. Якщо сторонні особи при цьому загинули, то ще й за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Також суміжним зі складом вбивства через необережність (ст. 119 КК) є склад доведення до самогубства (ст. 120 КК). Слід погодитись з Н.М. Ярмиш, що крім наслідків у вигляді смерті людини спільною ознакою цих складів злочинів є необережна форма вини [39, с. 114–118]. Розмежувальною – суспільно небезпечне діяння. На відміну від вбивства через необережність, діяння у складі доведення до самогубства не є тим, що безпосередньо заподіює смерть людині.

Як уже було сказано вище, доцільність виявлення типу співвідношення між складами злочинів, що мають спільні ознаки, полягає в тому, що він визначає вибір правил кваліфікації, котрі застосовуються для кримінально-правової оцінки вчиненого.