одатків. Було встановлено, що навесні 1972 р. обвинувачений нелегально ввіз до Німеччини, сховавши у своїй машині, шістнадцять кілограмів конопляної смоли турецького походження.12. З травня 1976 р. пан Вінгертер подав апеляцію щодо правових питань. У своєму меморандумі від 5 серпня, вказуючи підстави для апеляції, він посилався, зокрема, на ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу, де зазначається, що не може здійснювати захист кількох обвинувачених в одній справі той самий адвокат (див. п. 26 нижче). Пан Вінгертер пояснив, що спершу він представляв ще одну особу, яка проходила у цій справі і яку, згідно з висновком регіонального суду, було визнано співучасником пана Пакеллі.10 серпня 1976 р. пана Пакеллі було звільнено, і він повернувся до Туреччини.22 жовтня федеральний державний обвинувач звернувся до суду з клопотанням про відхилення апеляції на тій підставі, що її подав адвокат, який, за його власним зізнанням, не мав права представляти свого заявника.19 листопада пан Раушенбуш подав апеляцію від свого імені і водночас заяву з проханням продовжувати захист заявника у позачерговому порядку. 21 грудня 1976 р. федеральний суд визнав апеляцію прийнятною. Державний прокурор не заперечував проти такого перебігу справ.13 січня 1977 р. регіональний суд, у відповідь на клопотання пана Раушенбуша від 19 листопада 1976 р. про призначення його офіційним адвокатом захисту: зажадав від нього докладної аргументації підстав для апеляції. Через два тижні суд звільнив пана Вінгертера від виконання його обов'язків.13. У меморандумі від 26 січня 1977 р. пан Раушенбуш на тридцяти чотирьох сторінках виклав свої міркування стосовно допущених процедурних порушень-Він навів дев'ятнадцять помилок, більшість із яких стосувалася рішень Хейл-броннського регіонального суду, — зокрема, про відмову призначити експерта та викликати свідків для допиту чи опитування. Останнє з перелічених ним рішень стосувалося ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу: зауважуючи, що пан Вінгертер у попередньому провадженні захищав іще одного підсудного, якому регіональний суд 21 червня 1974 р. виніс обвинувальний вирок як співучасникові пана Пакеллі, пан Раушенбуш стверджував, що практика використання спільного адвоката для захисту двох осіб в одній справі суперечить інтересам обох обвинувачених (див. пункт 26 нижче).14. 14 березня 1977 р., у відповідь на апеляцію пана Раушенбуша, державній обвинувач при регіональному суді заявив, що вона неприйнятна для розгляду. Він стверджував, що ст. 146 забороняє панові Раушенбушу, так само як і панові Вінгертеру, виконувати в цій справі обов'язки офіційно призначеного адвоката. 23 березня пан Раушенбуш оскаржив висновок регіонального обвинувача. Зокрема, адвокат наголошував на тому, що оскільки він ніколи не здійснював захисту співучасника пана Пакеллі, ст. 146 не може бути застосована до нього.20 квітня федеральний державний обвинувач зажадав від регіонального обвинувача пояснень щодо оцінки поданої паном Пакеллі апеляції. На його погляд, те, що її визнано неприйнятною, викликало щонайменше сумнів.12 серпня державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді подав свої додаткові міркування, датовані 1 серпня; копію їх було направлено панові Раушенбушу. Відповідно до практики в таких питаннях (Інструкція № 162 до Кримінально-процесуального кодексу і процедури накладення адміністративних штрафів), у зауваженнях щодо кожної скарги наведено копії відповідних документів зі справи, зокрема запитів, зроблених адвокатом заявника протягом судового розгляду, і рішень стосовно них, ухвалених регіональним судом. Щодо застосування ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу державний обвинувач посилався на свої попередні зауваження, зокрема від 14 березня.15. 13 жовтня 1977 р. федеральний суд, за клопотанням федерального державного обвинувача, призначив слухання цієї справи на 29 листопада. 17 жовтня, про це було повідомлено пана Раушенбуша та його клієнта, який повернувся з Туреччини.16. 24 жовтня пан Раушенбуш подав заяву з проханням офіційно призначити його адвокатом заявника на час слухання 29 листопада.Наступного дня голова 1-ї кримінальної палати федерального суду відхилив прохання. На його думку, обвинувачений, який був на свободі, не має права на офіційно призначеного адвоката на час слухання апеляції щодо правових питань. На цьому етапі провадження закон не вимагає від підсудного особистої присутності чи бути представленим адвокатом (пункт 2 і 3 ст. 350 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 22 нижче). Що ж до недотримання процедурних правил та інших матеріально-правових скарг, то апеляційний суд має право сам перевірити оскаржувані рішення на підставі письмової аргументації, що містилася в апеляції. Перегляд цих фактів з ініціативи апеляційного суду не підлягає жодному обмеженню. Голова кримінальної палати зазначив, що в цьому разі ні факти справи, ні посталі з неї правові питання не виправдовують офіційного призначення адвоката, на чому наполягає пан Раушенбуш.У запереченнях, заявлених 7 листопада 1977 p., пан Раушенбуш посилався на рішення федерального суду від 19 жовтня 1977 р. (див. п. 22 нижче), в якому стверджується, що, крім випадків, передбачених законом, правова допомога має надаватися на період слухання апеляцій з правових питань, коли ці апеляції стосуються «серйозних» справ і коли заявник у такій справі неспроможний оплатити послуги адвоката. Він стверджував, що пан Пакеллі перебуває саме в такому становищі, оскільки після винесення остаточного вироку на нього чекає вислання. Пан Раушенбуш цікавився, чи потрібні суду докази на підтвердження матеріальної скрути заявника. За словами пана Раушенбуша, пан Пакеллі явно не мав змоги оплачувати адвокатські послуги. Пан Пакеллі приїхав до Федеративної Республіки Німеччини як сезонний робітник і повернувся в Туреччину після тривалого перебування в Хейлброннській в'язниці. Зрозуміло, що він не мав заощаджень.Пан Раушенбуш висловив прохання передати справу, в разі потреби, до палати для винесення рішення. 10 листопада голова 1-ї кримінальної палати федерального суду підтвердив своє рішення від 25 жовтня про відмову розглянута заяву. Він зазначив, що згадане судове рішення від 19 жовтня 1977 р. стосується справи, яку не можна порівнювати зі справою заявника.17. Судове слухання відбулося 29 листопада 1977 р. за відсутності заявника і пана Раушенбуша. Із протоколу видно, що федеральний суд заслухав суддю, який виступав як доповідач, і доводи посадової особи з управління федерального державного обвинувача на користь відхилення апеляції. Після обговорення, яке відбулося за зачиненими дверима, суд того самого дня виніс рішення відхилитиапеляцію.У судовому рішенні, з одного боку, йшлося про те, що апеляція є прийнятною, оскільки ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу не забороняла панові Рау-шенбушу представляти пана Пакеллі перед федеральним судом, з другого — що вимоги цієї статті не було виконано в суді першої інстанції, оскільки пан Вінгертер уже захищав співучасника заявника у попередньому провадженні. Однак, федеральний суд, посилаючись на рішення своєї 3-ї кримінальної палати (див. пункт 26 нижче), додав, що апеляція з правових питань, яка ґрунтувалася на вимогах цієї статті, могла бути прийнятною тільки у випадку, якби представництво кількох обвинувачених одним і тим самим адвокатом виявилося несумісним з обов'язками захисника в конкретних обставинах цієї справи. А в даному разі не було встановлено наявності конфлікту інтересів.Федеральний суд відхилив решту скарг: деякі, після докладного розгляду; визнано безпідставними, інші — розглянуто поверхово і визнано недостатньо обґрунтованими.Судове рішення, обсягом десять сторінок, вручено панові Раушенбушу 21 грудня 1977 р.18. У січні 1978 р. пан Вінгертер подав апеляцію до федерального Конституційного суду. Він стверджував, що було допущено порушення статей 1, 2, З, 6J 20 та п. 1 ст. 103 Основного Закону, і знову посилався на факти, які його колега: пан Раушенбуш виклав федеральному суду 7 листопада 1977 р. (див. п. 16 више». Пан Вінгертер наголошував, що саме завдяки адвокатові захисту пан Пакеллі мав змогу скористатися своїм правом бути почутим: адже пан Пакеллі проживав в Туреччині, не мав достатніх коштів і достатнього рівня володіння німецькою мовою. Крім того, правові питання, які потребували розгляду, були надзвичайно складні, про що можна було судити з обсягу меморандуму, який містив перелік підстав для апеляції (див. п. 13 вище), та з рішення федерального суду про проведення слухання. Отже, панові Пакеллі потрібно було надати можливість висловити свою думку щодо аргументів федерального державного обвинувача. Пал Вінгертер підкреслював, що наслідки несприятливого для пана Пакеллі судового рішення самі по собі могли б стати підставою для офіційного призначення адвоката захисту. Адже відхилення апеляції означало для заявника втрату можливості працювати в Німеччині, що спричинилося б до розриву шлюбу і руйнування сім'ї.Пан Вінгертер, наполягаючи на наданні заявникові правової допомоги, виявляв готовність на першу ж вимогу Конституційного суду подати необхідні довідки І щодо фінансової неспроможності клієнта.10 травня 1978 р. Конституційний суд у складі трьох суддів постановив не проводити слухання апеляції за відсутністю достатніх підстав для цього. На думку суддів Конституційного суду, рішення голови 1-ї кримінальної палати федерального суду цілком обґрунтоване. Більше того, справа, якщо розглядати її в контексті згаданого рішення від 19 жовтня 1977 р., не належить до категорії «серйозних» (див. п. 16 вище і 22 нижче). Нарешті, пан Пакеллі міг би залишитися у Федеративній Республіці Німеччини і бути присутнім на слуханні у федеральному суді, отримавши, в разі потреби, допомогу перекладача.19. Після арешту 7 травня 1974 р. пана Пакеллі тримали під вартою до 10 серпня 1976 p.: частково — на умовах запобіжного затримання, частково — в рахунок відбування строку ув'язнення, до якого його було засуджено.II. Відповідне законодавство 1. Офіційно призначені адвокати20. Якщо обвинувачений не обрав собі адвоката, то захисника має призначити суд першої інстанції у випадках (їх перелічено в п. 1 ст. 140 Кримінально-процесуального кодексу), коли:—судовий розгляд у першій інстанції відбувається в апеляційному або регіональному суді;—особа обвинувачується в злочині, який переслідується за обвинувальним актом;—у результаті судового провадження може бути прийняте рішення про заборону обвинуваченому займатися професійною діяльністю;—обвинувачений є глухим або німим;—обвинувачений є інтернованим — за наказом або із санкції суду — упродовж щонайменше трьох місяців, і його не було звільнено щонайменше за два тижні до початку судового розгляду;—постало питання про необхідність тримати обвинуваченого під вартою для перевірки його психічного стану;—у суді має розглядатися питання про запобіжне ув'язнення;—вже було прийнято ухвалу, якою попередньому адвокатові захисту забороняється брати участь у судовому провадженні.Адвоката захисту може бути призначено і в інших випадках — з ініціативи суду або на прохання обвинуваченого, — якщо в цьому є необхідність з огляду на серйозність діяння, що розглядається, фактичну чи юридичну складність справи, або якщо обвинувачений не має змоги захищати себе особисто (п. 2 ст. 140).21. Суд першої інстанції може офіційно призначити адвоката не лише на період судового провадження, а й на час письмового провадження щодо будь-якої апеляції з правових питань. У разі необхідності суд першої інстанції має спеціально призначити адвоката на такий період.22. Обвинувачений, якого тримають під вартою, не має гарантованого права бути присутнім на слуханні апеляції з правових питань — чи то в апеляційному, чи то у федеральному суді (статті 121 та 135 судового кодексу), але може бути представлений адвокатом (п. 2 ст. 350). Якщо обвинувачений, якому відмовлено в присутності на судовому слуханні, не обрав для себе адвоката, на його прохання голова відповідного суду має призначити йому захисника (п. З ст.
