Однак, якби адвокат пана Пакеллі був присутній у суді, останній мав би можливість дати пояснення щодо своїх скарг, надати, у разі необхідності, відповідну додаткову інформацію та аргументи у письмовій формі. Наприклад, він мав би змогу прокоментувати заяву судді, який виступав як доповідач (ст. 351 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 25 вище). Така можливість участі заявника в судовому провадженні була б дуже важливим чинником, адже апеляція являла собою об'ємний документ, який торкався дев'ятнадцяти різних питань.Крім того, як слушно зауважила Комісія, одна із скарг була пов'язана із застосуванням ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу в її новій редакції. Треба визнати, що 3-я кримінальна палата федерального суду 1976 р. вже ухвалила рішення, в якому йшлося про те, що апеляція з правових питань обґрунтована на підставі цієї статті, могла б мати успіх лише в разі, якщо використання спільного адвоката суперечило інтересам захисту обвинувачених (див. п. 26 вище). Пан Ра-ушенбуш не оспорював такого тлумачення. Він намагався довести, що в даній справі наявний конфлікт інтересів. До того ж було очевидно, що рішення, яке мав ухвалити федеральний суд, стане певним внеском у судову прецедентну практику. За свідченням Уряду, прецедентна практика з цього питання залишалася незмінною з часу ухвалення рішення від 29 листопада 1977 р. про відхилення апеляції заявника. Уряд визнав, що усні дебати навколо тлумачення ст. 146 мали б для такої практики певне значення.38. За цих обставин зрозуміло, що особиста присутність апелянта не компенсувала б відсутності його адвоката: без послуг правника-практика пан Пакеллі був би не в змозі позитивно вплинути на вирішення правових питань, зокрема щодо застосування ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу. Суд погоджується з Комісією у цьому питанні.39. Нарешті, Суд наголошує на тій важливій обставині, що розгляд апеляції у цій справі протягом усього слухання проводився без участі обох сторін. Навіть під час письмового провадження державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді у своїй відповіді на апеляцію, подану паном Пакеллі, якого тоді представляв пан Раушенбуш, не подав жодних зауважень стосовно підстав для апеляції (див. пункт 14). Що ж до федерального обвинувача і незалежно від його конкретної ролі в апеляційному провадженні німецьке законодавство надає апелянтові можливість оспорювати його доводи (п. З ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 23 вище). Отже, якби федеральний суд не ухвалив рішення провести слухання, федеральний обвинувач подав би свої доводи у письмовій формі і повідомив би їх апелянтові, який мав би таким чином можливість вивчити їх і, в разі необхідності, висловити свої міркування щодо них, на чому останній слушно наголошував у своїй скарзі.Можливість спростовувати аргументи державного обвинувача пан Пакеллі повинен був мати і впродовж слухання. Відмовившись надати йому адвоката захисту, федеральний суд позбавив його можливості впливати на результат судового процесу на етапі усного провадження у справі. Ця можливість не була б втрачена у разі проведення судового провадження цілковито у письмовій формі.40. З огляду на ці обставини, Суд, як і Комісія, вважає, що інтереси правосуддя все-таки вимагали надання заявникові правової допомоги протягом слухань у федеральному суді.С. Висновок41. Допущено порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції.II. Стверджуване порушення пункту 1 статті 642. Щодо фактів, про які йшлося, заявник також посилався на п. 1 ст. 6, яким передбачається таке:«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».Стосовно цього Уряд не висунув жодного окремого аргументу.Суд, так само як і Комісія, вважає, що положення п. З (с) ст. 6 відображають конкретне застосування загального принципу справедливого судового розгляду, викладеного у пункті 1 (див. рішення у справі Девіра від 27 лютого 1980 p., серія А, № 35, с 30, п. 56). Отже, питання про те, чи було виконано вимоги, закріплені в пункті 1, не має для справи заявника суттєвого значення; воно поглинається питанням про те, чи було виконано вимоги п. З (с). Виявлення факту порушення пункту 3 (с) звільняє Суд від необхідності додатково розглядати справу в контексті п. 1 (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі Девіра, серія А, № 35. с 30—31, п. 56).III. Застосування ст. 5043. Пан Пакеллі вимагав справедливої сатисфакції згідно зі ст. 50. Він звертався до Суду з проханням: по-перше, скасувати рішення федерального суду віл 29 листопада 1977 р. і зажадати від Уряду офіційно відмовитися від деяких своїх висновків, які, на його думку, мали расистський чи дискримінаційний характер: по-друге, компенсувати йому моральну шкоду в розмірі, достатньому, на думку Суду, в його справі; по-третє, відшкодувати судові витрати, зазнані ним у зв'язку з провадженням у федеральному Конституційному суді, сума яких, за його словами, складає 668,96 німецької марки.44. Уряд не погодився з цими вимогами пана Пакеллі, вважаючи, що відмові федерального суду офіційно призначити адвоката не завдала заявникові ніякої шкоди і його скарги щодо такого судового рішення не мають під собою підстав. Щодо судових витрат, пов'язаних із провадженням у Конституційному суді, то Уряд не встановив фактів на підтвердження того, що зазначена паном Пакеллі сума відповідає реальним витратам.45. Суд вважає, що з огляду на викладені обставини він готовий прийняти рішення щодо цього питання (перше речення п. З правила 50 Регламенту Суду).Стосовно першої вимоги заявника, Суд зазначає, що відповідно до Конвенції він не має повноваження ні скасувати рішення федерального суду, ні зажадати від Уряду відмовитися від викладених у ньому висновків, які були оскаржені заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі Маркса від 13 червня 1979 p., серія А, № 3, с 25, п. 58, і справу Дюджеона від 24 лютого 1983 p., серія А, № 59, с 8, п. 15). Не висловлюючи думки щодо цих висновків, Суд додає, що їх не можна розглядати як наслідок порушення пункту 3 (с) статті 6.46. Як слушно зауважив Уряд, пан Вінгертер у своїй заяві взагалі не торкався питання про моральну шкоду. Немає жодних доказів і того, що відсутність адвоката захисту спричинилася до безпорадності та ізоляції пана Пакеллі (див. згадане рішення у справі Артіко, серія А, № 37, с 21, п. 47), оскільки він повернувся до Туреччини ще в серпні 1976 р. У будь-якому разі сам факт визнання порушення у цьому рішенні є достатньою компенсацією стверджуваної моральної шкоди (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Мейєра від 18 жовтня 1982 p., серія А, № 54, с 8, п. 16).47. Судові витрати, відшкодування яких вимагав заявник, були зазнані ним внаслідок спроб домогтися від федерального Конституційного суду відновлення справедливості у зв'язку з порушенням вимог пункту 3 (с) статті 6 (див. згадане рішення у справі Дюджеона, серія А, № 59, с 9, п. 20). Однак Уряд, не оспорюючи цього факту, стверджував, що зазначені витрати лягли на адвоката заявника, а не на самого заявника. Пан Вінгертер відмовився від компенсації. До того ж, на підставі передбаченого законом обмеження, він уже не має права на повернення йому боргу.Пан Пакеллі справді не заплатив своєму адвокатові за представництво у федеральному Конституційному суді: пан Вінгертер надіслав йому повідомлення про належний за правову допомогу гонорар лише 7 лютого 1982 р. За його словами, він намагався відстрочити оплату заявником наданих йому послуг з огляду на скрутне фінансове становище останнього. У меморандумі від 16 червня 1980 p., поданому до Комісії, пан Вінгертер наголошував, що він іще не отримав згаданого гонорару і не наполягав на його сплаті, знаючи про відсутність коштів у заявника.Втім, ні ці заяви, ні інші документи, надані Суду, не містять переконливих доказів того, що пан Вінгертер відмовився від компенсації. Як слушно зауважив представник Комісії, не дивно, що пан Вінгертер, знаючи про фінансову скруту свого клієнта, вирішив відкласти розв'язання цього питання на пізніший термін (див. рішення у справі «X проти Сполученого Королівства» від 18 жовтня 1982 p., серія А, № 55, с 18, п. 24). З цього приводу Суд зазначає — а раніше це зробив представник Комісії, — що при розгляді справи стосовно прав людини адвокат, погодившись надавати позивачеві правову допомогу, повинен керуватися виключно загальними інтересами, навіть якщо останній не має змоги оплатити надані послуги.Що ж до передбаченої законом норми, яка обмежує право пана Вінгертера на відшкодування понесених ним витрат, вона не є предметом державної політики, і посилатися на неї може лише сам пан Пакеллі.Керуючись принципом справедливості, Суд постановляє вважати розумною суму 668,96 німецької марки, що її зажадав захисник як компенсацію за неотриманий гонорар та понесені витрати.З огляду на викладене вище, Суд одностайно1. Постановляє, що допущено порушення п. З (с) ст. 6 Конвенції;2. Постановляє, що немає необхідності розглядати справу додатково в контексті пункту 1 статті 6;3. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові компенсацію за судові витрати у розмірі шістсот шістдесят вісім німецьких марок і дев'яносто шість пфенігів (668,96). Решту вимог щодо справедливої сатисфакції Суд відхиляє. < Попередня   Наступна >