350).Обвинувачений, який перебуває на свободі, на слуханні згаданої апеляції може захищати себе особисто або скористатися послугами адвоката (п. 2 ст. 350). У цьому разі, згідно з прецедентною практикою федерального суду, для захисту обвинуваченого адвоката може бути призначено тільки на підставі п. 2 ст. 140 (див. п. 20 вище), через те, що п. 1 ст. 140 не застосовується до слухань апеляцій з правових питань (том 19, с 258-263).Крім того, федеральний Конституційний суд постановив, що адвоката за рахунок держави захисту суд може призначити з власної ініціативи лише у серйозних справах і в разі, якщо обвинувачений неспроможний оплатити послуги захисника, якого він сам обрав (том 46, с 202-213).2. Слухання апеляцій з правових питань23. Суд має право відхилити апеляцію з правових питань, не розглядаючи її на слуханнях, тільки в разі, якщо:—вважає апеляцію неприйнятною (п. 1 ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу);—розглянувши аргументовану заяву державного обвинувача, одностайно постановляє, що апеляцію недостатньо обґрунтовано (п. 2 ст. 349); і—одностайно постановляє, що апеляція, подана в інтересах обвинуваченого, є достатньо обґрунтованою (п. 4 ст. 349).За всіх інших обставин, перш ніж ухвалити рішення, суд має провести слухання (п. 5 ст. 349). Адже з усіх слухань у федеральному суді лише десять відсотків стосуються апеляцій з правових питань у кримінальних справах.У разі якщо державний обвинувач подає заяву з проханням відхилити апеляцію на підставі її недостатнього обґрунтування, він повинен ознайомити з: своєю аргументацією апелянта. Останній може оскаржити подання протягом двох тижнів (п. З ст. 349).24. Згідно з п. 1 ст. 350 обвинувачений та його адвокат мають бути поінформовані про дату і місце слухання справи. У разі якщо зв'язатися з обвинуваченим неможливо, достатньо надіслати повідомлення його адвокатові.25. Слухання апеляції розпочинається зі звернення доповідача. Далі слухають державного обвинувача, обвинуваченого та його адвоката. Апелянт завжди звертається до суду першим. Останнім має слово обвинувачений (ст. 351).3. «Спільний адвокат захисту»26. Згідно з попереднім варіантом ст. 146 Кримінально-процесуального кодексу, що був чинний до 31 грудня 1974 р., один адвокат мав право, якщо це не суперечило інтересам захисту, представляти у справі кількох обвинувачених. Це надзвичайно ускладнювало роботу судів, оскільки виявити чи встановити наявність конфлікту інтересів дуже непросто. Тому в 1974 р. статтю 146 було запропоновано змінити: у новій редакції, яка набрала чинності 1 січня 1975 p., стаття не дозволяє здійснювати захист кількох обвинувачених одним спільним адвокатом.Однак, згідно з постановами федерального суду (3-ї кримінальної палати) ел 27 лютого і 13 жовтня 1976 p., апеляція з правових питань із посиланням на порушення статті 146 може бути успішною тільки в разі, якщо використання при захисті спільного адвоката фактично суперечить інтересам захисту (том 26. с 291-298; том 27, с 22-24). Ухвалюючи рішення 29 листопада 1977 р. у пі! справі, 1-а кримінальна палата виходила саме з цих прецедентів (див. п. 17 bhizz Уряд стверджував, що відтоді таке їх тлумачення було прийнято всіма кримінальними палатами федерального суду.ПРОВАДЖЕННЯ27. У своїй скарзі пан Пакеллі стверджував, що він став жертвою порушенні п. 1 ст. 6 та пункту 3 (с) цієї статті Конвенції. За його словами, він не мав достатніх коштів для оплати послуг найманого адвоката, а інтереси правосуддя вимагати, щоб йому було призначено адвоката, який би представляв його у федеральному суді. Він також стверджував, що не має змоги повернутися до Федеративної Републіки Німеччини, щоб особисто представляти свою справу, через відсутністьдозволу на проживання і коштів для оплати перекладача.16 травня 1980 р., на підставі декларації про доходи від 9 вересня 1979 р. засвідченої компетентними органами, панові Пакеллі було надано безоплатну правову допомогу. ЩОДО ПРАВА29. Заявник скаржиться, що федеральний суд відмовився призначити пана Раушенбуша його офіційним адвокатом на час судового провадження стосовно апеляції з правових питань та на слухання 29 листопада 1977 р. Він стверджує, що це суперечить принципам, закріпленим у пункті 3 (с), а також п. 1 ст. 6 Конвенції.Суд не погодився, що ці положення можуть бути застосовані в даній справі, і вважає цей факт встановленим (див., рішення у справі Делкорта від 17 січня 1970 p., серія А, № 11, с 13-15, п. 25, 26; рішення у справі Артіко від 13 травня 1980 p., серія А, № 37, с 15-18, 31-38). Однак, як слушно зауважив Уряд, порядок застосування цих положень залежить від конкретних обставин судового провадження (див. згадане рішення у справі Делкорта).І. Стверджуване порушення п. З (с) ст. 630. У пункті 3 (с) ст. 6 зазначається:«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;...».Уряд доводив, що, керуючись зазначеними принципами, не можна стверджувати, що заявник у цій справі потребував безоплатної правової допомоги, оскільки пан Пакеллі мав змогу сам захищати себе особисто на слуханні його справи федеральним судом. Докладної аргументації такої позиції Суд від Уряду не отримав.31. Пункт 3 (с) ст. 6 гарантує особі, обвинуваченій у кримінальному правопорушенні, три права: право захищати себе особисто, використовувати допомогу адвоката на свій власний вибір і, за певних умов, одержати правову допомогу безоплатно. Для поєднання цих фраз в англійському тексті Конвенції використовується розділовий сполучник «or» («чи/або»), тимчасом як у французькому тексті його еквівалент «ои» використовується лише між фразами, які містять перше і друге право, а далі використовується сполучник «et» У збірнику «Travaux preparatoires» немає пояснення цієї лінгвістичної різниці. У ньому йдеться лише про те, що під час остаточного розгляду проекту Конвенції, напередодні її підпи­сання, комітет експертів «вніс у текст перекладу певну кількість формальних та лінгвістичних виправлень», у тому числі і заміну «і» (and) на «або» (or) в англійському варіанті формулювання п. З (с) ст. 6 (Збірник «Travaux preparatoires», том IV, с. 1010). Якщо зважати на об'єкт і мету цього положення, яке має забезпечити ефективний захист прав обвинуваченого (див. згадане рішення, у справі Артіко, серія А, № 37, с 16, п. 33; див також, mutatis mutandis, рішення у справі Адольфа від 26 березня 1982 p., серія А, № 49, с 15, п. 30, та рішення у справі «Санді Тайме» від 26 квітня 1979 p., серія А, № 30, с 30, п. 48), то його французький варіант заслуговує на більшу довіру. Суд погоджується з Комісією в цьомупитанні. Отже, «особа, обвинувачена в кримінальному правопорушенні», яка не бажає захищати себе сама, повинна мати змогу скористатися правовою допомогою адвоката, якого вона сама вибрала для свого захисту Якщо ця особа не має достатніх коштів для оплати допомоги захисника, то вона має право, згідно з Конвенцією, отримати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя.А. Відсутність достатніх коштів для оплати правової допомоги32. Аргументація Уряду щодо цього твердження заявника про те, що він це має достатніх коштів для оплати правової допомоги адвоката, обраного ним для свого захисту, нічим не підтверджується. Навпаки, у регіональному суді він заявив, що працюючи у Федеративній Республіці Німеччини він мав добру платню. Судячи з висновків, які містяться в судовому рішенні від ЗО квітня 1976 р. (див. пункт 11 вище), він також мав чималий прибуток від торгівлі наркотиками. Крім того, невдовзі після повернення до Туреччини заявник розпочав комерційну діяльність.33. На думку Суду, питання про спроможність пана Пакеллі оплачувати послуги захисника не відігравало ніякої ролі у прийнятті рішення: відмова задовольнити прохання призначити пана Раушенбуша захисником заявника ґрунтувалася лише на тому факті, що голова 1-ї кримінальної палати федерального суду не вважав цю справу такою, що потребує, згідно з німецьким законодавством, правової допомоги адвоката захисту (див. п. 16 вище). Тому не можна стверджувати, що Уряд втратив своє право оспорювати перед органами Конвенції, у контексті п. З (с) ст. 6, доводи заявника про його незаможність.34. Однак, потрібно визнати, і це зробив представник Комісії, що сьогодніпрактично неможливо довести, що в 1977 р. пан Пакеллі не мав коштів для оплати послуг адвоката. Втім збереглися деякі докази, які свідчать, що фінансове становище пана Пакеллі тоді справді було скрутним. Отже, немає підстав для припущення, що пан Раушенбуш не зміг би отримати згаданої довідки. З цього приводу потрібно взяти до уваги і те, що перед поверненням до Туреччини 1976 р. його клієнт два роки перебував під вартою у Федеративній Республіці Німеччини (див.пункти 15 і 19 вище). До того ж у 1979 р. пан Пакеллі надав Комісії звіт про свої доходи і довідки від турецьких компетентних органів, складений на підставі декларації про майно і доходи, яку він подавав попереднього року для оподаткування. Ці документи свідчили про те, що заявник, бувши дрібним підприємцем, мав доволі скромні достатки. На підставі цих даних, які до того ж не оспорювалися Урядом, Комісія вирішила надати йому безоплатну правову допомогу (див. пункт 27 вище).Зрозуміло, що цих даних недостатньо для того, щоб спростувати всі підстави, для сумніву в неспроможності заявника оплачувати адвокатські послуги у згаданий період. Втім, зважаючи на його пропозицію довести федеральному суду, що він справді не мав таких коштів, а також на відсутність конкретних фактів, які б свідчили про протилежне, Суд вирішив, що було виконано першу з двох умов, передбачених у п. З (с) ст. 6.В. Інтереси правосуддя35. Заявник вважає, що інтереси правосуддя вимагали офіційного призначення пана Раушенбуша адвокатом заявника на час слухання його справи федеральним судом 29 листопада 1977 р.Уряд не погодився з такою позицією і висунув контраргументи. А саме: пан Пакеллі мав адвоката захисту протягом письмового етапу провадження. Щодо предмета слухань, то він обмежувався апеляцією заявника з правових питань, оскільки оспорювалося рішення суду від ЗО квітня 1976 р. лише на підставі виявлених заявником процесуальних помилок. Питання, запропоновані до розгляду, не були складними, і висновки щодо них не могли спричинити серйозних негативних наслідків, оскільки не передбачали переоцінки рішення суду, яке оскаржується, у сенсі його суворості. До того ж пан Пакеллі міг представляти свою справу сам. Нарешті Комісія неправильно зрозуміла роль федерального держав­ного обвинувача. В його компетенцію входила незалежна і безстороння оцінка підстав для апеляції з правових питань і, зокрема, забезпечення однакового застосування закону й додержання норм прецедентної практики. Отже, його роль дуже подібна до ролі генерального прокурора у касаційному судовому провадженні у справі Делкорта (Бельгія).36. По-перше, Суд, як і Комісія, зазначає, що ця справа була однією з небагатьох, у якій федеральний суд проводив слухання: таке трапляється лише у десяти відсотках апеляцій з правових питань у кримінальних справах (див. п. 23 вище). У цьому конкретному випадку федеральний суд фактично був зобов'язаний організувати усне провадження, оскільки апеляція виявилася прийнятною, а державний обвинувач не вимагав відхилити її як явно необгрунтовану (ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. п. 23 вище). З цього випливає, що слухання мало велике значення для рішення, яке мав ухвалити суд. Умовою справедливого судового розгляду є додержання норми, яка вимагає проведення усного судового провадження за участю обох сторін.37. Оскільки заявник обмежився твердженням про наявність процесуальних помилок (п. 2 ст. 344 та п. 1 ст. 352 Кримінально-процесуального кодексу), федеральний суд мав ухвалити постанову саме на підставах, які він докладно виклав у своєму меморандумі (див. п. 13 вище).