Вступ

Актуальність теми. В умовах розбудови правової держави на окрему увагу заслуговують правові інституції, які, по-перше, пов'язуються із здійсненням вагомих публічних функцій міжнародного, державного і громадського характеру, по-друге, мають міжгалузевий характер, що автоматично виводить їх дослідження на теоретичний, «над галузевий» рівень, по-третє, випадають із загальної сентенції правового регулювання своїм особливим, відмінним від загальних положень характером. Одна із таких інституцій, яка репрезентує ознаки публічних функцій, знайшла свого втілення в різних галузях права і пропонує вихід за рамки встановлених правил регулювання суспільних відносин, слід визнати правові вилучення у формі інституту імунітетів у кримінальному процесі.

Розвиток наукових поглядів на правові імунітети, тенденції сучасного розвитку права в умовах постмодерну свідчить про подальше застосування правових імунітетів в процесі створення особливого правового статусу суб'єкта права (так, протягом двадцяти двох років незалежності Україна приєдналася до міжнародних договорів, які регламентують поряд із наданням імунітету представникам держави в міжнародних організаціях та їх посадовим особам нормативно визначені засади застосування імунітету свідка, Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судді та інших посадових осіб), вимагає однозначного визначення форм проявів правових імунітетів.

Мета даної роботи - загальнотеоретичне дослідження правового імунітету, як окремого інституту комплексного характеру у кримінальному процесі.

Комплексний характер мети та її багатоплановість зумовили вирішення певних завдань, серед яких основними є:

1) встановлення особливостей загально-правових проявів та змісту спеціальних принципів застосування правових імунітетів;

2) дослідження проблем класифікації правових імунітетів з метою їх подолання в процесі їх застосування;

3) аналіз функціональних особливостей правових імунітетів;

4) характеристика форм правових імунітетів та їх змістовні особливості на підставі визначення юридичної природи правових виключень;

5) телуричні, темпоральні і персональні характеристики застосування правових імунітетів у процесі реалізації правових виключень.

Об'єктом дослідження є правовідносини, які виникають, змінюються, припиняються щодо правового імунітету як особливої форми застосування у кримінальному процесі.

Предметом дослідження складає сукупність конституційних, кримінально-процесуальних норм, якими регламентовано порядок визначення та застосування імунітету в кримінальному процесі.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків; у першому розділі йдеться про загальні положення інституту імунітету в кримінальному судочинстві у 2, розкриваються правові аспекти окремих видів імунітетів; третій розділ присвячений питанням що пов'язані з поняттям міжнародного імунітету.

В даній курсовій роботі опрацьовані матеріали з підручників по кримінально-процесуальному праву (частковий перелік якої наведений у списку використаної літератури до даної курсової роботи), Конституції України, Кримінальний процесуальний Кодекс.

1. Загальні положення інституту імунітету у кримінальному судочинстві

1.1 Наукові підходи до розуміння порядку імунітету в кримінальному процесі

імунітет депутат президент кримінальний

В українському суспільстві та юридичній науці активно обговорюються проблеми імунітету. В даному випадку мова йтиме про такий аспект цієї складної проблеми, як інститут імунітету в кримінальному судочинстві.

Невід'ємною особливістю правових норм про імунітет слід визнати їх винятковий характер. Тобто, імунітети створюють цілий ряд винятків із загальних правил. З іншого боку, справедливим буде твердження про те, що у випадках, які не регламентовані тими чи іншими правовими нормами про імунітет, застосовуються загальні правила. Для з'ясування самої природи імунітетів та обґрунтування подальшого вдосконалення законодавства необхідним є розуміння їх як правового інституту, тобто сукупності правових норм, що регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин або які-небудь їх компоненти, властивості [12, с. 45].

Однією з найактуальніших проблем діяльності правоохоронних органів у демократичних державах є пошук найбільш оптимального рівня обмежень гарантованих Конституцією України прав і свобод особи з метою запобігання вчиненню злочинів та забезпечення безпеки окремих громадян і суспільства в цілому. Дослідження правових імунітетів дозволяє заявити про важливу роль, яку вони відіграють у системі правового регулювання, забезпечуючи своїм існуванням і застосуванням гарантованість здійснення публічних функцій суб'єктами, діяльність яких має міжнародний, державний і громадський характер. термін «імунітет» (лат. immunitаs (immunitatis) - звільнення від чого-небудь, недоторканність, незалежність) не має законодавчого закріплення, однак він доволі часто зустрічається в юридичній літературі і тривалий час використовується науковцями та практиками. Так, у міжнародному праві імунітетом називають непідсудність іноземної держави судам іншої держави, а також винятки із юрисдикції акредитуючої держави щодо представництв та громадян, які виконують особливі обов'язки від імені іноземних держав (acta jure imperi). У науці кримінального права під імунітетом розуміють сукупність правил, якими врегульовано виключний порядок настання кримінальної відповідальності чітко визначеного законом кола осіб: дипломатів, суддів, депутатів тощо. Використання поняття імунітету відбувається і в межах кримінального судочинства. Кримінально-процесуальний імунітет розуміють удвох значеннях: по-перше, як звільнення окремих осіб від виконання певних процесуальних обов'язків; по-друге, як встановлення для деяких категорій осіб особливих гарантій обґрунтованості застосування заходів процесуального примусу або притягнення до відповідальності. Також у юридичній науці залежно від джерела походження виділяють імунітети міжнародні та національні, за сферою здійснення - матеріально-правові і процесуально-правові, за суб'єктом - імунітет держави, міжнародної організації, спеціальної місії, особи тощо. Таким чином, слід визнати, що в сучасній юриспруденції правові імунітети є доволі різноманітними, проте спільним для всіх вищевказаних трактувань є положення про виняткове право конкретного суб'єкта не підкорятися деяким загальним правилам, визначеним у законі, і бути звільненим від виконання певного обов'язку чи покарання [14, с. 98-101].

Нормативне визначення і практика застосування правових імунітетів дали можливість сформулювати особливості проявів загально-правових принципів щодо правових імунітетів - принципу законності, відповідно до якого нормативне закріплення, практичне застосування правових імунітетів мають здійснюватися виключно згідно з правовими встановленнями. Відповідно до правових імунітетів принцип законності трансформується в систему правил - юридичних аксіом такого змісту: правовий імунітет має бути закріпленим виключно у формі норм права; визначення й застосування правих імунітетів здійснюється не інакше як на підставі та в порядку, передбаченому законом; вирішення питання про звільнення від виконання юридичних обов'язків, від юридичної відповідальності або інших заходів примусового характеру, використання спеціальних правил притягнення до юридичної відповідальності не допускає використання аналогії.

З метою забезпечення виконання принципу законності, яким обмежується коло джерел правових імунітетів виключно законодавчими актами, що виключить можливість необґрунтованого використання правових імунітетів, пропонується ст. 92 Конституції України, в якій встановлюється перелік питань, що вирішуються виключно законами України, доповнити пунктом 23 такого змісту: «23) правові імунітети і правові пільги».

Розміщення правила саме у п. 23 забезпечує чітке уявлення про те, що законами України регулюються як питання притягнення до юридичної відповідальності, так і питання звільнення від неї та від можливості застосування інших примусових заходів щодо осіб, на яких поширюються правові імунітети. Враховуючи, що правові пільги не є предметом цього дослідження, все ж необхідно зазначити, що поширення на них правил правових імунітетів щодо можливості їх встановлення виключно законом обґрунтовується виключним характером правових пільг, що не тільки вказує на загальну юридичну природу з правовими імунітетами, але й доцільність застосування окремих принципів, зокрема принципу публічності (офіційності), відповідно до якого всі державні органи й посадові особи, встановивши факт наявності підстав для використання імунітетних норм, зобов'язані забезпечити їх застосування незалежно від бажання особи, яка наділяється певним імунітетом. Вилученням із цього принципу слід вважати положення імунітетного характеру, відповідно до яких дача показань як свідка членів сім'ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особи, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у скоєнні злочину, здійснюється тільки на підставі чітко висловленого бажання особи, яке така особа висловила після роз'яснення положення закону, відповідно до якого вона позбавлена обов'язку свідчити; особи, які відповідно до міжнародних договорів наділені імунітетом, але якого ці особи можуть бути позбавлені на підставі положень, встановлених у самих конвенціях [14, с. 65-67].

1.2 Особливості класифікації імунітетів

В процесуальній літературі впродовж тривалого часу обговорюється проблема імунітету свідків, що передбачає звільнення окремих категорій свідків від обов'язку давати показання в передбачених законом випадках. Тому першою групою імунітетів в кримінальному судочинстві слід вважати імунітет свідків, до якого належать: право на захист від самозвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та членів сім'ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених відомостей. Так, ст. 63 Конституції України передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [14, с. 121].

Для кримінального процесу актуальним є дослідження імунітетів посадових осіб, які виконують особливі за своєю вагою та значенням функції в державі, імунітетів представництв та представників іноземних держав і міжнародних організацій в Україні. Слід підкреслити, що у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не використовується термін «імунітет», але, на мою думку, саме він найбільш точно підходить для означення розглядуваної сукупності правових норм.

Виходячи з наведеного вище, можна виділити ще дві наступні групи імунітетів:

імунітети (недоторканність) окремих категорій посадових осіб в Україні;

імунітети представників та представництв іноземних держав та міжнародних організацій.

Згідно з Конституцією України статус особливої (підвищеного рівня) недоторканності поміж інших громадян України мають: Президент України, народні депутати України, судді (статті 80, 105, 111, 126). Окрім вищеназваних осіб, законодавством України імунітети передбачені також для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати [8, ст. 21].