Серед імунітетів, передбачених міжнародно-правовими актами, доцільно в межах даного дослідження виділяти:

· дипломатичні, тобто дипломатичних представництв, дипломатичних агентів, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, членів їх сімей, дипломатичних кур'єрів;

· консульські, тобто консульських установ та їх посадових осіб;

· глав, членів і персонал іноземних держав у міжнародних організаціях, посадових осіб цих організацій;

· представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, співробітників делегацій іноземних держав.

Правовий імунітет характеризується поєднанням чотирьох взаємопов'язаних форм, які укладаються в юридичні конструкції особистої та колективної недоторканності, юрисдикційного імунітету, індемнітету й імунітету свідка. Співвідношення зазначених форм утворює специфічність імунітетів окремих суб'єктів права, які здійснюють публічні функції міжнародного, державного і громадського характеру [13, с. 90].

Щодо цієї групи імунітетів слід зауважити, що в кримінально правовій сфері імунітети від юрисдикції України для іноземних осіб існують на різних рівнях (межі користування імунітетами за колом осіб):

1) повний імунітет, що розповсюджується не тільки на дії при виконанні службових обов'язків, але і на дії, не пов'язані з таким виконанням;

2) частковий імунітет, закріплений в міжнародних конвенціях або угодах і пов'язаний з виконанням особою службових обов'язків;

3) частковий імунітет, встановлений державою перебування [12, с. 19].

Найбільш оптимальною все ж таки слід вважати класифікацію в залежності від юридичного статусу особи, тобто за видовою належністю.

Отже, можна виділити такі види імунітетів у кримінально процесуальному праві:

- імунітет Президента як голови держави (президентський імунітет);

- імунітет депутатів (депутатський або парламентський імунітет);

- імунітет суддів (суддівський імунітет);

- імунітет інших посадових осіб, а саме: Уповноваженого з прав людини, Голови Рахункової палати, його першого заступника та заступника, головних контролерів Рахункової палати, прокурора, слідчого, співробітника кадрового складу розвідувального органу України (так званий посадовий імунітет);

- імунітет адвоката (адвокатський імунітет);

- імунітет членів дипломатичних представництв та їх сімей (дипломатичний імунітет);

- імунітет працівників консульських установ (консульський імунітет);

- імунітет свідка в кримінальному провадженні (свідоцький імунітет).

2. Теоретико-правові аспекти окремих видів імунітетів

2.1 Кримінально-процесуальний аспект імунітету президента України і народного депутата

Правова недоторканність Президента України значно обмежена як у порівнянні з недоторканністю глав інших держав, так із загальним змістом посадового правового імунітету, визначеного в національному законодавстві. Забезпечення недоторканності Президента України вимагає уточнення переліку злочинів, які є підставою для зміщення його з посади в порядку процедури імпічменту, оскільки діюче законодавство (ст. 111 Конституції України) містить не конкретне формулювання - вчинення злочину, який містить ознаки державної зради або іншого злочину. Доцільно обмежити підстави для позбавлення недоторканності глави держави тільки трьома категоріями злочинів - діяння проти основ національної безпеки України (Розділ І КК України), умисні злочини проти життя особи (Розділ ІІ, ст. 115 -118, 120 КК України) і діяння проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (Розділ ХХ КК України). Вибір зазначених видів злочинів зумовлюється такими аргументами [17, с. 2-4].

По-перше, використання досить поширеної в законодавстві багатьох країн (де діє інститут президента) підстави - скоєння тяжкого злочину, не видається доцільним, оскільки віднесення того чи іншого злочину до категорії тяжких або менш тяжких, залежить від діяльності парламенту, який і вирішує питання про притягнення Президента до кримінальної відповідальності і може на свій розсуд змінювати санкції статей закону про кримінальну відповідальність, що в кінцевому значенні і впливає на віднесення злочину до того чи іншого виду на підставі характеру суспільної небезпеки діяння. По-друге, злочини проти національної безпеки являють собою підвищену небезпеку, про що свідчить їх розташування у першому розділі Особливої частини. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку хоч і знаходяться в останньому розділі Особливої частини, але не тому, що їх вагомість є найменшою, а тому, що вони, по-перше, здебільшого мають бланкетний характер і з'ясування їх фактичного змісту можливе виключно за умови застосування міжнародних актів, по-друге, до них не застосовуються строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, що вказує на підвищену суспільну небезпеку. Зміст злочинів проти миру свідчить, що більшість їх може бути скоєна особами, які керують збройними силами держави. Відповідно до Конституції України (п. 17 ст. 106) Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України і тому саме він несе персональну відповідальність за діяння проти миру та безпеки людства. Віднесення умисних злочинів проти життя до підстав усунення з посади Президента України і притягнення його до кримінальної відповідальності обґрунтовується тим, що згідно зі ст. 102 Конституції України Президент є гарантом додержання прав і свобод людини, серед яких право на життя є найбільш вагомим [1, ст. 106, ст. 102].

Тому умисне скоєння злочину проти життя свідчить про зневажливе ставлення злочинця до права іншої особи на життя, а аналогічні дії Президента України, як гаранта реалізації кожною особою права на життя, свідчать про брутальний характер діяльності Президента, про морально-етичні перешкоди для застосування правового імунітету до такої особи.

Набуття відповідного статусу є чинником, що вирізняє особу із загального правового поля, в якому перебувають інші громадяни України. Офіційний ста пов'язаний із призначенням чи обранням на певну посаду, створює для особи особливий правовий режим за рахунок додаткових прав та обов'язків. Загалом особа повністю набуває правового статусу з моменту набуття повноважень, що у більше випадків пов'язано з прийняттям присяги. Водночас у законодавстві відсутні, за якими винятками (наприклад, щодо народних депутатів), положення про те, з як саме моменту починають діяти відповідні гарантії як елемент правового статусу особи. Тому щодо окремих вказаних у статті категорій гарантії мають діяти не з момент: набуття повноважень, а саме з моменту призначення (обрання) на посаду [5, с. 134].

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. №2790-ХІІ народний депутат України - це обраний відповідно до З «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у України, уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 80 Конституції України визначено, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламент та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутата України не можуть без згоди ВР України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. ЗУ «Про статус народного депутата України» частково дублює вказані положення Конституції України та додатково визначає, що обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції й застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли ВР України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Депутатська недоторканність як один з основних елементів конституційно-правового статусу народного депутата є гарантією безперешкодного та ефективного здійснення покладених на нього повноважень. Особа, визнана народним депутатом України, користується як гарантією особистої недоторканності людини (ст. 29 Конституції України), так і додатковими гарантіями щодо притягнення до кримінальної відповідальності чи здійснення інших, визначених кримінально-процесуальним законодавством, дій. Депутатська недоторканність не означає абсолютну неможливість притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи здійснення щодо нього окремих дій, а лише передбачає особливий порядок їх здійснення - виключно за згодою ВР України, тобто за наявності додаткових гарантій, які унеможливлюють незаконний вплив на депутата. [7, с. 49-50].

Частина 3 ст. 79 Конституції України визначає, що повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги. Водночас необхідно враховувати, що гарантії їх недоторканності починають діяти раніше - з моменту визнання обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії. Так, КСУ у рішенні у справі за конституційним поданням МВС про офіційне тлумачення положення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 27 жовтня 1999 р. №9-рп/99 дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. З ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Припинення повноважень народного депутата України врегульовано ст. 81 Конституції України. Так, повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу ВР України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду [10, с. 81-83].

Отже, для визначення того, чи припинені повноваження народного депутата України, слід враховувати:

§ чи припинені повноваження ВР України, до складу якої обраний народний депутат (достроково чи після спливу загального строку повноважень, який становить п'ять років);

§ чи приймалося ВР України у встановленому порядку (більшістю від конституційного складу) рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення ВР України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Згідно із ЗУ «Про статус народного депутата України» таке рішення приймається в десятиденний строк за поданням комітету ВР України, до відання якого належать питання регламенту. Прийняте рішення оформляється відповідною постановою ВР України і публікується в газеті «Голос України»;