Про це свідчить, по-перше, універсальність понятійного апарату доказового права: «фактичні дані», «допустимість» та інші успішно застосовуються у процедурно-процесуальних нормах різної галузевої належності. По-друге, мета і предмет доказування визначаються в різних юрисдикціях ідентично: метою доказування зазвичай визнається забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи (під останньою тут розуміється будь-яка юридичне значима ситуація, що потребує офіційної констатації чи владного втручання), а його предметом -- обставини, які мають значення для вирішення справи по суті. По-третє, структура доказування однакова для всіх юрисдикцій. Одержання, розгляд та оцінка доказів є обов'язковими елементами процедури доказування у кожній справі. Досягнення його мети можливе лише за їх успішної сукупної реалізації. Далі. Незважаючи на галузеву диференціацію та юрисдикційну специфіку регламентуючих доказування норм, закріплені в них уявлення про сутність і обов'язкові ознаки доказів принципово не відрізняються. Доказами майже всюди вважаються фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. У різних юрисдикціях використовуються фактично одні й ті самі засоби доказування: свідчення зацікавлених осіб (пояснення і показання потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, позивача, відповідача, представника сторони). Вони характеризуються наявністю особистої зацікавленості в результатах розгляду справи. Тому ці засоби доказування об'єднані в групу, умовно названу «свідчення зацікавлених осіб», показання свідків, експертні висновки, документи та речові докази. Окрім того, специфічне домінування у процесі доказування наділеного владними повноваженнями суб'єкта порівняно з іншими учасниками властиве теж абсолютно всім юрисдикціям.

Враховуючи наведене вище, доводиться констатувати факт наявності між нормами «доказового права» органічного зв'язку, який перетворює сукупність норм на своєрідний нормативний блок.

«Треба відзначити... наступну важливу особливість окремих частин цілого. Деякі з них виступають не лише складовими окремого цілого, але водночас і частинами інших цілісних правових утворень. Таким чином, загальна характеристика властивостей, зв'язків і відносин цих правових частин набагато ширша за їх характеристику тільки як частин певного цілого», -- пише Д. Керімов. Трапляється, що певні групи норм за основними критеріями (предмет і метод правового регулювання, його принципи тощо) належать до певних галузей чи входять до складу певних інститутів, але одночасно об'єктивуються і в іншій площині, «подвоюючи» структуру права. Це, так звані, комплексні нормативні утворення. С. Алексеєв пояснює їх існування множинністю системотворчих чинників та інтеграційними процесами у праві.

На думку В. Яковлєва, названі утворення втілюють об'єктивно обумовлені функціональні зв'язки між галузями права. Спочатку ідея щодо існування комплексних нормативних утворень була неоднозначно сприйнята науковим загалом. Деякі вчені категорично і повністю заперечували таку можливість, інші визнавали її частково. Вагомим аргументом на користь ідеї про «подвоєння» структури права стало існування комплексного законодавства. «Законодавство як сукупність чинних нормативних актів є зовнішньою формою права. Внаслідок цього за своєю побудовою воно відбиває внутрішню, сутнісну форму права, тобто його структуру», - - пише В. Яковлєв. Якщо поряд з галузевим законодавством, об'єктивна обумовленість якого нині ніким не заперечується, існує в такому ж обсязі і має не менше значення законодавство комплексне, то останнє теж, очевидно, обумовлене об'єктивно. Далі він зазначає, що «наведені положення... вказують, по-перше, на існування різних структурних рівнів у праві і, по-друге, на потребу відмови від одноплощинного його уявлення як малоплідного й такого, що не дозволяє пізнати право у всіх його виявах». Зрештою, загартована у наукових дискусіях ідея комплексних нормативних утворень одержала визнання, і нині комплексні галузі та інститути згадуються у переважній більшості підручників з теорії права.

«Існування комплексних правових утворень - це об'єктивний факт», -- констатує С. Алексеєв. Порівнюючи основні галузі права та комплексні нормативні утворення, В. Яковлєв розмежовує їх наступним чином: «Предмет галузі права -- це група відносин, що є однорідними з точки зору потрібної для їх опосередкування форми. Натомість предмет комплексного утворення --певна сфера, різноманітні відносини якої вимагають єдиного управління шляхом узгодженого застосування різних галузевих форм регулювання... Галузь права... характеризується певною юридичною однорідністю, єдністю юридичного змісту. А комплексному нормативному утворенню, що виникає внаслідок взаємодії декількох галузевих типів регулювання, така однорідність не властива». В. Протасов вважає різнорідність складових предмета комплексних утворень функціонально обумовленою. На його переконання, предмет комплексної галузі, приміром, становить локальна соціальна система, орієнтована на вирішення певних суспільних завдань. А «функціональна» різнорідність елементів є запорукою ефективної дії будь-якої системи. До того ж, на його думку, управління складною соціальною системою у свою чергу вимагає застосування юридичне різнорідних засобів впливу.

Отже, ознаками комплексної природи певного нормативного утворення виступають, по-перше, неоднорідність його юридичного змісту, а, по-друге, «вторинність» нормативного матеріалу, в якому той зміст об'єктивується. Неоднорідність юридичного змісту доказового права виявляється, насамперед, у тому, що ним охоплюються як процесуально-правові, так і матеріально-правові елементи, а вторинність нормативного «тіла» доказового права є очевидною. Всі без винятку норми названого права мають, за виразом С. Алексєєва, «первинну приписку» в певних основних галузях та галузевих інститутах. Це, зрештою, дає підстави визнати його комплексним нормативним утворенням.

З точки зору І. Решетникової, доказовому праву властиві однорідність фактичного змісту, юридична цілісність і певна законодавча відособленість. Однорідність вона вбачає у тому, що норми вказаного права регламентують лише безпосередньо пов'язаний з доказуванням аспект предмета відповідної галузі. Юридичну цілісність автор ототожнює з комплексністю, а законодавча відособленість, на її думку, категорія не абсолютна і може бути більш або менш вираженою.

Однорідність фактичного змісту, юридичну цілісність і законодавчу відособленість С. Алексеєв вважає класифікаційними ознаками правового інституту. Тому І. Решетникова визнає доказове право комплексним інститутом, хоча й зазначає, що така назва більше підходить до галузі чи підгалузі. Очевидно, вона має рацію, оскільки для визнання галуззю у наданого права завузький предмет регулювання, а сприймати його як підгалузь можна лише за умови визнання процесуального права єдиною комплексною галуззю.

Найпоширенішим різновидом комплексних правових інститутів є міжгалузеві. Вони виникають на перетині суміжних галузей права й втілюють функціональні та предметно-регулятивні міжгалузеві зв'язки. У нашому випадку альтернативу міжгалузевим можуть становити хіба що загально-правові комплексні інститути, які поєднують однорідні норми всіх галузей. Вирішення питання про загально-правовий чи міжгалузевий характер доказового права як інституту залежить від широти тлумачення поняття «доказове право».

Так, І. Решетникова пропонує визначати «межі» названого права за допомогою процесуальної форми. «Процесуальна форма відмежовує доказування при вирішенні правових конфліктів від доказування в законотворчості та управлінській діяльності», -- пише вона і проголошує доказове право міжгалузевим інститутом, залишаючи поза його межами всі неюрисдикційні норми. Як ніби то на це Є. Додін раніше зауважував, що доказування, здійснюване органами державного управління, за своєю сутністю нічим не відрізняється від судового і майже так само детально врегламентоване. Тобто, залишати «за бортом» доказового права процедурні норми не слід. Тим більше, що С. Алексеєв авторитетно засвідчив можливість існування процедурно-процесуальних інститутів. Але обмежитись тільки сферою правозастосування таки варто.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи.

Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Як складова частина науки кримінально-процесуального права теорія доказів являє собою систему наукових положень, що мають досить широкий і багатогранний предмет дослідження. До числа її компонентів відносять, насамперед, доказове право як систему юридичних норм, що регулюють мету, зміст, порядок, межі й правові засоби збирання, дослідження, перевірки, закріплення й оцінки доказів, обґрунтованість і вмотивованість висновків правозастосовних органів у ході процесуального доказування. Однак було б неправильно обмежувати предмет цієї теорії тільки доказовим правом. Як і будь-яка теорія, що є логічним узагальненням досвіду суспільної практики, теорія доказів має своїм предметом також практичну діяльність, а точніше закономірності, які виявляються в процесі застосування норм доказового права суб'єктами кримінального судочинства.

Але й цим не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також аналіз основних понять вчення про докази, дослідження принципів доказування, історії відповідних інститутів, питання доказового права та його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Система теорії доказів -- це послідовність і взаємозв'язок у розміщенні елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом -- від загального до часткового. У зв'язку з цим виділені загальна та особлива частини теорії доказів.

У загальній частині подано поняття і зміст теорії доказів по кримінально-процесуальному праву, характеристика завдань кримінально-процесуального судочинства у системі наукових знань, а також розкриваються поняття доказів, предмета і меж доказування, класифікації доказів і їх процесуальних джерел; презумпція невинуватості в процесі доказування і способи збирання і перевірки доказів; висунення і перевірка слідчих і судових версій; оцінка доказів та їх процесуальних джерел; застосування технічних засобів при збиранні і перевірці доказів; поняття і класифікація суб'єктів доказування, а також участь у доказуванні інших осіб.

В особливій частині теорії доказів розглядаються окремі види джерел доказів по сучасному кримінально-процесуальному праву: показання свідків та потерпілих; показання підозрюваних та обвинувачених, висновок судової експертизи і показання судового експерта; речові докази; протоколи слідчих і судових дій та інших документів. Сучасна теорія доказів не визнає наперед встановлену оцінку доказів, не надає якомусь одному виду доказу більшого значення, ніж іншим. Тому в основу послідовності їх опису не може бути покладено принцип збільшення чи зменшення їх цінності, значимості в доказуванні тих чи інших обставин по кримінальній справі.