При цьому необхідно мати на увазі, що доказування як логічна діяльність по обґрунтуванню істинності конкретного судження за допомогою певних аргументів має місце й при безпосередньому вирішенні й інших завдань кримінального процесу, зокрема при застосуванні закону (забезпечення правильності кваліфікації) і при призначенні покарання (обґрунтування його виду й ступеня). Говорячи про завдання доказування в кримінальному процесі, мається на увазі доказування як правовий інститут, пов'язаний не тільки з логічної, але й з безпосередньою практичною діяльністю. Для встановлення фактичних обставин справи однієї розумової діяльності було б недостатньо, потрібна ще й конкретна практична діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці й оцінці доказів. Необхідність у такій доказовій діяльності пов'язана з тим, що фактичні обставини справи не можуть безпосередньо сприйматися особою, яка провадить дізнання, дізнавачем, прокурором, суддею (судом), оскільки вони лежать в минулому по відношенню до діяльності цих органів. Отже, для того щоб повно, всебічно й об'єктивно встановити ці обставини, відповідні органи повинні довести їх наявність (чи відсутність), а це, у свою чергу, вони можуть зробити, лише спираючись на конкретні дані, які потрібно зібрати й дослідити.

Повнота встановлення фактичних обставин означає, що останні повинні бути встановлені в такому обсязі, щоб це дало можливість правильно вирішити всі інші завдання -- кваліфікувати злочин, призначити справедливе покарання, вжити необхідних заходів до попередження даного виду злочинів і т. д. З іншого боку, вимога повноти не означає безмежного встановлення всіх дрібних і неістотних деталей події, що призвело б до непотрібного нагромадження деталей у справі. Повнота означає такий стан при доказуванні (співвідношенні тези і аргументу), коли висновок не дає ніяких підстав для сумнівів.

Всебічність означає, що при встановленні фактичних обставин справи обмежуються тільки тими даними, які свідчать про наявність злочину, винність особи й обставини, що обтяжують вину. Встановлюватися повинні всі обставини, що мають істотне значення для справи, у тому числі й ті, які свідчать про відсутність злочину, невинність обвинуваченого, що пом'якшують покарання.

Об'єктивність означає, по-перше, неупередженість слідчих і судових органів у встановленні фактичних даних; по-друге, те, що всі істотні для справи обставини повинні встановлюватися так, як вони мали місце в реальній дійсності. Об'єктивне встановлення фактичних обставин справи -- необхідна умова для влучності кримінальної репресії, тобто напрямку її дії проти дійсних, а не уявних винних у здійсненні злочинів. Вимога об'єктивності встановлення фактичних обставин справи означає вимогу досягнення істини у справі.

Проблема істини в кримінальному судочинстві, як справедливо відмічає В.Т. Нор, являє собою окремий випадок застосування положень теорії пізнання до однієї з багатьох різновидів пізнавальної діяльності людини. Стосовно кримінального судочинства процес пізнання концентрується на встановленні фактичних обставин кримінальної справи у відповідності з дійсністю. Іншими словами, пізнати фактичні обставини кримінальної справи означає встановити в ній істину. Знати істину в кримінальній справі значить встановити перше і безпосереднє завдання кримінального процесу, що є необхідною умовою здійснення правосуддя. Щоб повністю розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об'єктивну істину. Якщо ж злочин не розкритий або ж покарано невинну людину значить об'єктивна істина не знайдена, а, отже, не виконано завдання боротьби із злочинністю.

У кримінально-процесуальній літературі є багато різних думок стосовно змісту об'єктивної істини. Незважаючи на різноманітні думки багатьох авторів щодо цих питань не можна не враховувати однієї досить важливої обставини -- характеру істини в кримінальному процесі. Адже істина, яка встановлюється в кримінальному процесі, -- це істина явищ суспільного життя. А тому на відміну від істини, яка досягається в пізнанні явищ природи, до змісту істини явищ суспільного життя входить їх суспільно-політична сутність.

Таким чином, як справедливо відмічає В. Т. Нор, під об'єктивною істиною у кримінальному процесі слід розуміти точну і повну відповідність об'єктивної реальної дійсності висновкам слідства і суду про обставини кримінальної справи, правову кваліфікацію діяння та покарання винних у вчиненні злочину.

Отже, правильні юридичні і суспільно-політичні оцінки фактичних обставин кримінальної справи і є об'єктивно істинні оцінки, висновки і судження, що відносяться до загальних завдань кримінального процесуального законодавства і частково до доказового права і теорії доказів.

Підсумуємо зазначене. Завдання доказового права та кримінального процесу співвідносяться як спеціальне та загальне, оскільки злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили, а не за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі.

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи.

Завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.

3. МІСЦЕ ТЕОРІЇ ДОКАЗІВ У СИСТЕМІ НАУКОВИХ ЗНАНЬ

У справі зміцнення законності у кримінальному судочинстві та підвищення його ефективності велика роль належить теоретичній розробці проблем доказового права.

Теорія доказів і наука кримінального процесу зв'язані як ціле та частина, причому внутрішньо організоване ціле, що утворює упорядковану систему наукового знання. Науковий опис кримінального процесу та його стадій не може бути представлений у відриві від загальних понять і специфіки доказування на цих стадіях; з іншого боку, обґрунтування способів збирання доказів повинне узгоджуватись з характеристикою правовідносин, що складаються між суб'єктами судочинства, їх функціями.

Теорія доказів у складі науки кримінального процесу входить у коло правових наук, що відносяться до суспільних наукових дисциплін, у цілісну систему наукового знання, що охоплює всі галузі науки. Зрозуміло, що характер зв'язків між теорією доказів та іншими галузями знання досить різний. Розходження ці стосуються ступеня близькості, наявності або відсутності субординації, змістовних сторін взаємозв'язку.

Відношення субординації існують також між загальною теорією права й галузевими правовими науками. Однак назвати на цій підставі загальну теорію права методологічною наукою можна лише з відомими застереженнями. Саме поняття методології звичайно пов'язується із загальним, універсальним підходом до завдань і засобів дослідження на рівні філософського узагальнення. У цьому сенсі методологією конкретної правової науки є матеріалістична діалектика, діалектичний метод залишається для кримінального процесу, теорії доказів та інших наук загальним. Методологічний характер загальної теорії права має не універсальну сферу додатка, а спеціальну, яка відноситься тільки до правових наук; конкретні правові дисципліни, як правильно відзначає С. С. Алексєєв, мають і недержавний зв'язок з філософією. Якщо предметом вивчення загальної теорії права є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку, функціонування правової дійсності в цілому як особливої форми суспільних взаємин людей3, то теорія доказів вивчає явища й закономірності, пов'язані з поводженням людей у специфічних умовах вчинення злочину, причинні, часові й просторові взаємозв'язки цих явищ, загальні закономірності відображення подій і дій на матеріальних об'єктах і у свідомості людей.

Особливий інтерес, однак, представляє взаємозв'язок теорії доказів з різними галузями знань. Розглянемо деякі лінії цього взаємозв'язку.

Насамперед, такий зв'язок проявляється між теорією доказів у кримінально-процесуальній науці з наукою кримінального права, криміналістики, теорією оперативно-розшукової діяльності, цивільного права, цивільного процесу та іншими спеціальними й міжгалузевими юридичними науками.

Велике значення для теорії доказів, котра є однією із самостійних галузей правознавства, мають її зв'язки з наукою кримінального права. Досліджуючи норми кримінального закону та відповідні їм кримінально-правові відносини, які виникають у зв'язку з вчиненням злочину, та інші важливі елементи кримінальної відповідальності, наука кримінального права не тільки вирішує власні завдання, але й слугує методологічною основою для всіх юридичних наукових знань кримінального циклу.

Кримінальне право обумовлює багато норм і інститутів кримінально-процесуального права. Інакше кажучи, кримінальне (матеріальне) право і кримінально-процесуальне право співвідносяться між собою як зміст і форма. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій знаходить своє застосування зміст кримінального права.

Норми кримінально-процесуального права не можуть суперечити нормам кримінального права, оскільки основне їх призначення полягає у сприянні забезпеченню реалізації норм кримінального права.

Особливо відчутно впливає наука кримінального права на криміналістику, тому що саме виникнення цього наукового знання було зумовлено необхідністю забезпечення за допомогою її понять, прийомів і методів ефективної реалізації кримінального законодавства.

Не менш важливе значення має зв'язок науки кримінального процесу (теорії доказів) з криміналістикою, хоча до останнього часу питання про їх співвідношення залишається дуже дискусійним. Про історію, стан та перспективи розвитку зв'язків цих наук існують різноманітні точки зору, які можна поділити на три групи:

1. Ряд відомих авторів називають криміналістику складовою частиною або самостійним курсом науки кримінального процесу. Ще в 1958 р. М. С. Строгович писав, що криміналістика -- це юридична наукова дисципліна, тому що вона вивчає методи розслідування злочинів, а також способи найбільш успішного та правильного здійснення процесуальних дій і в цій своїй частині «являє собою кримінально-процесуальну дисципліну, продовження або спеціальний курс кримінального процесу». В 1968 р. він ще раз підтвердив цю точку зору.

Аналогічний підхід про входження криміналістики в науку кримінального процесу обґрунтував у своїх роботах В. Г. Даєв. У 1982 р. він писав, що в кримінальний процес як особливий вид державної діяльності, спрямований на боротьбу зі злочинністю, необхідно включити здійснення уповноваженими державними органами попередження, виявлення й розкриття злочинів, здійснення правосуддя по кримінальних справах, а також прокурорський нагляд у цій сфері. Виходячи з цього він підкреслював, що «наука кримінального процесу в широкому сенсі слова повинна мати своїм предметом не тільки кримінально-процесуальне право, але й оперативно-розшукову діяльність органів дізнання, а також криміналістику як науку про закономірності виникнення, збирання, дослідження й використання доказів по кримінальних справах».