Таким чином, розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування -- це формування доказів і їх процесуальних джерел по виявленню, дослідженню, збиранню, перевірці, закріпленню та оцінці, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи. Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Розвиток теорії доказів нерозривно пов'язаний з розвитком загальних принципів кримінального судочинства. Дослідження конкретних проблем доказування вимагає залучення матеріалу з інших підгалузей науки кримінального процесу. Наприклад, вивчення проблем участі обвинуваченого, потерпілого в доказуванні неможливе без аналізу процесуального статусу цих осіб, їхніх прав і обов'язків, вивчення питань збирання доказів особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею), вимагає розгляду їх процесуальних функцій тощо, У той же час дослідження проблем, пов'язаних із гарантіями прав особи в процесі, може виявитися досить формальним, якщо воно буде відокремлене від розроблення питань доказування.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і завершений характер, теорія доказів вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі знань.

2. ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА І ДОКАЗОВОГО ПРАВА

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи.

Крім цього, згідно зі ст. 2 КПК України завданнями кримінально-процесуального законодавства є:

визначення порядку провадження у кримінальних справах, викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх покарання;

захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинуватих;

охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду.

Кримінально-процесуальне законодавство як особливий вид соціально-правової діяльності покликане забезпечити в першу чергу вирішення трьох основних завдань:

захист прав і законних інтересів суб'єктів правовідносин (юридичних і фізичних осіб), яким злочином заподіяно шкоду;

захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення, засудження в ході кримінального судочинства;

викриття осіб, винних у вчиненні злочинів та справедливе їх покарання.

Зазначені завдання кримінально-процесуального законодавства є загальними для всіх його стадій, однак на деяких з них вирішуються й інші завдання, які властиві безпосередньо їм.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди як органи державної влади зобов'язані своєчасно й дієво захищати ці права та свободи людини.

На ці обставини звернув увагу і Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р., який відмітив, що в цілому суди України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Разом з тим у цій діяльності є недоліки та упущення. Не завжди виконуються судами вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, ще допускаються помилки в оцінці доказів і застосуванні норм закону. Інколи за наявності підстав для ухвалення виправдувального вироку справи направляються на додаткове розслідування. Не викоренено необґрунтоване засудження громадян і безпідставне виправдання осіб, які вчинили злочини.

Не завжди забезпечується право громадян на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Трапляються випадки необґрунтованої відмови громадянам у задоволенні позовів про захист трудових, майнових, житлових та інших прав.

На ефективність судової діяльності впливають істотні недоліки в роботі органів дізнання і досудового слідства, інших правоохоронних органів. Є випадки ігнорування слідчими закону, фальсифікації матеріалів досудового слідства. Органи внутрішніх справ не завжди задовільно здійснюють розшук підсудних. Нерідко конвойні підрозділи несвоєчасно доставляють підсудних у судове засідання, не виконують розпоряджень суду про привід підсудних, свідків і потерпілих, що призводить до грубого порушення встановлених законом строків розгляду справ. Посадові особи органів дізнання, досудового слідства, прокурори, а також судді нерідко порушують вимоги закону щодо строків тримання обвинувачених під вартою і порядку їх продовження, приховують порушення цих строків.

Порушення вимог процесуального закону на стадії досудового розслідування призводять до тяганини при його провадженні та судовому розгляді справ, обмежують законні права й інтереси потерпілих, обвинувачених, інших осіб, роблять можливим ухилення окремих обвинувачених від слідства і суду.

Суди не завжди гостро реагують на ці факти, а нерідко й самі допускають тяганину, внаслідок поверхового вивчення кримінальних справ при попередньому розгляді справи, несвоєчасного повідомлення учасників процесу про час розгляду справ.

Надійний захист прав та свобод людини і громадянина можливий за умови дійсної незалежності суду. Проте продовжують мати місце намагання обмежити її. Набув поширення тиск на суди з метою перешкодити всебічному, повному й об'єктивному розглядові кримінальних справ або домогтися незаконного судового рішення, прояви неповаги до суду у зв'язку зі здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові особи, які відповідно до Конституції України зобов'язані забезпечити незалежність суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та органи суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам втрутитися в розгляд справ.

Успішне виконання завдань кримінально-процесуального законодавства і доказового права неможливе без повного розкриття вчинених злочинів, тому слід внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-право-знавці та практичні працівники трактують його по-різному. X.С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин -- означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?». Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документа на стадії розслідування.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загально-кримінальної спрямованості» від 20 квітня 2004 року № 458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: встановлення особи, яка вчинила злочин, протягом однієї доби з моменту впровадження комплексу першочергових оперативно-розшукових заходів і невідкладних слідчих дій.

Як вважає Є.Г. Коваленко, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України з питань розкриття злочинів, не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тому на думку науковця, злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили.

Охорона прав і законних інтересів осіб полягає в позитивному обов'язку держави та її компетентних органів чинити дії, пов'язані із захистом прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві. Під особою, що бере участь у кримінальному судочинстві, розуміється фізична або юридична особа, залучена до кримінально-процесуальної діяльності на підставі відповідного процесуального рішення або згідно з законом наділена процесуальними правами й обов'язками та виконує у зв'язку з цим певну процесуальну функцію.

Захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення й засудження є наче похідним від діяльності, що іменується кримінальним переслідуванням. Саме кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочини, і є безпосереднім завданням і рушійною силою всього кримінально-процесуального законодавства. Без цієї діяльності неможлива реалізація кримінальної відповідальності, передбаченої кримінальним законом.

Таким чином, зміст ст. 2 КПК України можна загалом визначити в такий спосіб: завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.