На сучасному етапі розвитку теорії права, право визначається як система формально-обов'язкових норм загального характеру, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю більшості населення країни, спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі й повинні забезпечувати реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації, народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості [44, С.65]. У зв'язку з цим, необхідно підкреслити, що принцип верховенства права має сенс лише у тому разі, якщо право розуміється не просто як сукупність норм, встановлених державою, а як соціальний феномен, що має глибоке коріння в культурі, духовних традиціях та ментальності народу.

Аналізуючи наведені точки зору та розглядаючи право в найбільш широкому, філософському розумінні, як міру свободи кожного індивіда, вищу соціальну справедливість, «верховенство права» можливо визначати як пріоритет найвищих загальнолюдських цінностей у всіх сферах державотворення країни, політичному та соціальному житті, в тому числі й законотворчої діяльності. При такому підході, вбачається, що принцип верховенства права буде включати в себе як складовий елемент і принцип верховенства закону. Але тут слід підкреслити, що йдеться лише про правовий закон, тобто такий, який відображає природно-правові начала, відповідає міжнародно-правовим принципам, не обмежує права та свободи людини, не протирічить Конституції, відповідає потребам фактично існуючих суспільних відносин, прийнятий у встановленому порядку. У випадку коли право буде трактуватись з позицій нормативно-позитивістської точки зору, «верховенство права», на наш погляд, буде фактично збігатися з «верховенством закону».

Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада; функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб'єктами права на основі закону. Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних - повагу до законів та органів влади. За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із правом, якщо вона цілковито слугує йому. При цьому закон, зобов'язуючи окремого громадянина до дотримання загальноприйнятих правил поведінки, водночас чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної свободи. [13, С.233]

Отже, принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів державної влади здійснювалась на правовій основі та відповідала умовам легітимності. Легітимність - це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою, передбаченою законами. Правова форма діяльності органів державної влади є діяльністю легітимною не тільки тому, що органи влади формуються у відповідності із правовими процедурами, але й тому, що забезпечує права та свободи людини. Правова держава передбачає, що підзаконність державної влади (принцип верховенства закону) доповнюється визнанням за окремою особою невід'ємних і невідчужуваних прав, які передують самій державі. Тому у правовій державі принцип верховенства закону доповнюється принципом верховенства права. Принцип верховенства права означає, що для правової держави необхідно але зовсім не достатньо, щоб усі, зокрема і сама держава, дотримувались законів. Необхідно щоб ці закони були правовими, щоб закони виражали загальну і рівну для всіх міру (норму) свободи людини. [29, С.112]

Таким чином, правова держава - це держава, яка функціонує на підставі та в межах правового закону. Така держава повинна виходити із принципу свободи особистості при формуванні своїх законів, проведенні їх у життя, і взагалі у процесі здійснення усіх інших своїх функцій. У відповідності з цим принципом правова держава придає державному застосуванню сили характер правового примусу. У правовій державі повноваження влади в цілому, її органів і посадових осіб можуть здійснюватись виключно у правових рамках. Остаточна мета теорії і практики правової держави полягає в утвердженні правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між державною владою і підвладними як суб'єктами права, у визнанні й належному гарантуванні формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Отже, право (у вузькому значенні - є системою загальнообов'язкових соціальних норм, установлених або санкціонованих державою; у більш широкому значенні - охоплює також правові відносини та основні права громадянина, що закріплюються, гарантуються й охороняються державою), як уже з'ясували раніше, є значно ширшим поняттям за поняття закон (нормативний акт, яким встановлюються норми права, прийнятий вищим органом державної влади у встановленому Конституцією порядку). Це означає, що принцип верховенства права має бути закладений практично в усіх законах, які, в свою чергу, мають бути спрямовані на захист прав і свобод громадян. Принцип верховенства закону (закон є основним джерелом права у сучасному суспільстві), закріплений Конституцією України, означає визначальну, провідну роль закону в правовій системі, зокрема, системі джерел права, його вищу юридичну силу відносно підзаконних актів. Тобто принцип верховенства закону означає тільки співвідношення закону та інших нормативно-правових актів.[39, С.12]

У країнах континентального права (Німеччині, Франції, Австрії тощо) юридична доктрина завжди розрізняла поняття «закон у матеріальному змісті», тобто будь-яку норму, що виходить від держави незалежно від форм її викладу, і «закон у формальному змісті». Тобто закон має бути наповнений матеріальним змістом і витриманий у формальному. Відповідно до згаданої вище статті Конституції закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України, і повинні відповідати їй. Тобто суто логіко-матеріальний зміст закону у жодному разі не може суперечити Основному Закону, а навпаки, має виходити із нього, як із початкової точки. Характеристика закону як правового документа вищої юридичної сили означає, що усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій тощо) перебувають «під» законом і є підзаконними, а всі закони перебувають «під» Основним Законом - Конституцією. Однією з ознак закону є те, що він є актом найвищого юридичного рангу.Тому закон у демократичних державах розглядається не тільки як продукт парламентської діяльності, але і як елемент соціально-нормативного розвитку суспільства та його інститутів. Оскільки законодавча влада створює основу правонаступництва у суспільстві та державі, без неї неможливо забезпечити стійку дію права. На чолі структури нормотворчих органів повинен стояти тільки вищий представницький орган держави - парламент, у правових актах якого закладаються ідейно-теоретичні основи всієї правової системи. Це і є найважливіша формальна ознака верховенства закону. [67, С.3]

Співвідношення принципу верховенства права і верховенства закону. Згідно із рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року (№ 15. - 2004)[48]верховенство права є пануванням права у суспільстві.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимізуються суспільством і зумовлюються історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою отримала відображення у Конституції України.

Вважається, що верховенство права є ідеальним принципом. Усе ідеальне є утопією (від грец. u - «немає» й topos - «місце», тобто місце, якого немає; за іншою версією, від eu - «благо» й topos - «місце», тобто благословенна країна) - зображенням ідеального суспільного ладу, яке є позбавленим наукового обґрунтування. Немає нічого у світі ідеального, є лише загальноприйнятий суб'єктивний погляд та напрямок, якого всі прагнуть дістатись. На нашу думку, верховенство права, насамперед, визначається наявністю законів із правовим змістом (правових законів) та пов'язаністю державної влади із правовими законами, тобто правом. Як зазначав американський професор Джон Нортон Мур, під принципом верховенства права слід розуміти: уряд є підконтрольним народу та існує для нього; поділ влади та принципи взаємозв'язку між законодавчою, виконавчою й судовою владою; представницька демократія, процедурні й істотні обмеження щодо урядових дій, спрямованих проти окремих осіб (захист особистої свободи та особистої гідності); обмежений уряд і федералізм; судовий розгляд незалежною та неупередженою системою судових органів як центральним механізмом втілення конституційних законів у життя. [70, С.109]

Отже, верховенство права означає те, що при виборі державою нормативної системи у якості домінуючої обирається саме правова нормативна система. Принцип верховенства закону, перш за все, встановлює:

а) верховенство конституції, яка є основним законом у державі;

б) особливу процедуру прийняття й зміни закону - ця процедура має бути передбаченою лише в основному законі (ніхто, крім законодавчої влади, не має права вносити зміни у фундамент держави - основний закон);

в) обов'язкову відповідність усіх інших нормативних актів закону - безперечно це говорить про те, що жоден нормативно-правовий акт не може суперечити основному закону;

г) наявність механізмів реалізації й захисту закону - закон повинен мати механізм власної реалізації, іншими словами, - закон, який не передбачає відповідальності (санкції), є «мертвим»;

д) конституційний нагляд, що забезпечує несуперечність усієї законодавчої системи (конституційний нагляд за Законами України здійснює, відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» КСУ, який є єдиним органом конституційної юрисдикції у країні). Отже, Конституційний Суд України гарантує верховенство конституції та вирішує питання щодо конституційності того чи іншого закону, прийнятого законодавчою владою.

Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини та інтересів не певних прошарків населення, а всього народу - за цим слідкує Конституційний Суд України. Разом із тим, закони мають бути легітимовані суспільством, тобто прийняття того чи іншого закону має бути обумовлено необхідністю та волею народу. Легітимованість суспільством означає прийняття відповідної форми (закону або іншого нормативно-правового акту) та наповнення цієї форми певним змістом (правом).Отже, легітимний закон стоїть на засадах охорони прав і свобод людини. У разі порушення прав або свобод людини, які гарантуються легітимованим законом, особа, право якої порушується або не визнається, може звернутися до суду із вимогою, яка ґрунтується на матеріальному праві цього легітимованого закону. І вже діяльність судової влади, у свою чергу, є покликаною до: сприяння підвищення ролі у захисті прав і свобод людини, справедливого вирішення спорів, забезпечення перемоги принципу верховенства права в усіх сферах життя суспільства, як неодмінної умови правової держави.