Виборча система та виборче право по виборам народних депутатів України

Вступ

виборчий право голосування

На сьогоднішній день Україна перебуває в розпалі не тільки економічної, але й політичної кризи, де друга, є стимулятором першої. Вважаючи стабільне функціонування всіх гілок влади одним з головних критеріїв ефективного управління державою слід зазначити, що ключові проблеми невідповідності даного критерію до українських реалій обертаються навколо функціонування українського парламенту. Опираючись на представницький статус та виборність цього органу, слід зробити висновок, що виборча система - це той фактор, який має створювати певне підґрунтя для визначення подальшого характеру функціонування парламенту (а відповідно і характеру його взаємодії з іншими органами системи управління). Враховуючи сучасне деструктивне положення українського парламенту в системі державних органів України, слід зазначити, що модернізація виборчої системи є одним з найактуальніших проблем реформування українського законодавства, яке б зіграло важливу роль в стабілізації політичного життя країни.

У більшості сучасних держав вибори є невід'ємним елементом суспільно-політичного життя. Від їх характеру багато в чому залежить ступінь демократизму політичного режиму. Обмеження принципу виборності представницьких органів, запровадження необгрунтованих виборчих цензів, фальсифікація результатів голосування, як правило, означають перехід до авторитарних методів здійснення влади.

Виборче право - один з найважливіших інститутів конституційного права, а самі вибори в більшості розвинених демократичних країн представляють собою арену гострої політичної боротьби, хоча й обмеженою рамками чинного законодавства і сформованої політичною практикою. Тому під виборчим правом слід розуміти один з основних інститутів конституційного права, що складається з правових норм, санкціонованих законом правил і сформованих на практиці звичаїв, що регулюють порядок надання громадянам права участі у виборах і спосіб формування представницьких органів влади. У поняття виборчої системи входять методи встановлення результатів голосування, підрахунок поданих і визнаних дійсними, а також нечинними, голосів виборців і виявлення переможців на виборах.

Тож мета курсової роботи - розкрити суть, принципи виборчого права в Україні та його сучасний стан. Основним джерелом для написання роботи є відповідні статті Конституції України та Закони України.

1. Поняття виборчої системи і виборчого права

Виборче право розуміється в об'єктивному та суб'єктивному значенні. В об'єктивному - це усі норми права, які регламентують загальний порядок формування представницьких органів.

В суб'єктивному це право обирати (активне) та право бути обраним (пасивне) виборче право. Право обирати (активне) виборче право є загальним і називається так тому, що належить усім громадянам України, які досягли 18 років і є дієздатними. Право бути обраним (пасивне) виборче право є умовним (цензованим) тому, що залежить від багатьох умов (цензів).

Термін «виборча система» в науці використовується у двох значеннях - широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування.

В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають науковці, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво [4].

Розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).

Мажоритарна виборча система - це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. [5]

Залежно від вимог до більшості, необхідної для перемоги на виборах, розрізняють три основні різновиди мажоритарної виборчої системи: відносної, абсолютної і кваліфікованої більшості:

а) мажоритарна виборча система відносної більшості - це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним вважається той кандидат чи список кандидатів, що отримали у виборчому окрузі просту більшість голосів виборців, внесених до виборчих списків, навіть якщо ця більшість була менше половини поданих голосів. Ця система не передбачає проведення другого туру виборів, вона завжди результативна і проста при голосуванні, але відкрито спотворює волю виборців, тому що діє принцип - переможець отримує все. Тобто складається ситуація, коли голоси, які були подані за інших кандидатів, зовсім не враховуються. Прикладом цього може слугувати практика обрання президентських вибірників у США, де кожен штат посилає стільки виборників, скільки обирає конгресменів. Перемагає той список кандидатів у виборники, що набрав у цьому штаті хоча б відносну більшість голосів. Так, на президентських виборах 1980 р. у США кандидат від Республіканської партії Р.Рейган одержав 51,6% голосів і 90,9% місць у колегії виборників, кандидат від Демократичної партії Дж. Картер - відповідно 41,7% і 9,1%, а незалежний кандидат Д. Андерсон отримавши 6,7% голосів виборців, не одержав жодного місця у колегії виборників. Мажоритарна виборча система відносної більшості поширена в Австралії, Великобританії, Індії, Канаді, Нової Зеландії, США, Франції, Японії та ін.;

б) мажоритарна виборча система абсолютної більшості - це різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним визнається той кандидат чи список кандидатів, що отримали у виборчому окрузі більше половини від загальної кількості поданих голосів виборців (50%+ один голос), внесених до виборчих списків. За цією системою встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Як правило, обов'язковий відсоток присутності виборців складає 50% (вибори президента), інколи - 25% або інша кількість виборців.

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

· система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне);

· альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1,2,3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддасться найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів

в) мажоритарна виборча система кваліфікованої більшості - це досить рідкісний різновид мажоритарної виборчої системи, за якою обраним вважається той кандидат чи список кандидатів, що отримали не менше від заздалегідь встановленої законом більшості голосів виборців. Кваліфікована більшість зазвичай перевищує абсолютну більшість, але може бути й іншою (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо всіх голосів). Наприклад, кандидату у депутати нижньої палати парламенту Чилі та кандидату на посаду Президента Азербайджану, щоб бути обраним, необхідно отримати в першому турі не менше 2/3 голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а кандидату на посаду Президента Коста-Ріки відповідно до ст. 138 Конституції цієї країни необхідно набрати 40% + один голос виборців. Якщо в першому турі жоден із кандидатів не набрав кваліфікованої більшості голосів, то проводиться другий (іноді і більше двох) тур виборів, в якому вимоги до більшості знижуються. Нерідко за цією системою обраним стає кандидат, за якого проголосувала меншість виборців. Тому вона ще менш результативна, ніж система абсолютної більшості і тому використовується зазвичай для обрання парламентом президента у парламентарній республіці.

Пропорційна виборча система - це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті.[ 6. с.91]

Вибори із застосуванням цієї системи завжди проводяться або у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, або у багатьох багатомандатних виборчих округах і балотуються на таких виборах не окремі кандидати, а списки кандидатів у депутати від політичних партій. При цьому депутатські мандати по кожному виборчому округу розподіляються пропорційно до кількості поданих за них голосів виборців. Тобто виборці голосують не за конкретних кандидатів, а за весь список кандидатів від певної політичної партії.

Розподіл мандатів усередині партійного списку здійснюється за двома основними правилами:

а) правило "зв'язаних (жорстких) списків" - це коли порядок розташування кандидатів у списку визначається самою політичною партією, а виборець голосує не за конкретного кандидата, а за список у цілому. Тобто виборець не має право внести зміни до списку, що дає змогу політичної партії провести до парламенту будь-якого кандидата, поставивши його на чолі списку в тому окрузі, в якому вона має гарантовану кількість голосів. Такий підхід посилює владу партійної еліти, яка вирішує, хто займе перші місця у списку. Це правило діє в Албанії, Естонії, Ізраїлі, Росії та ін.;

б) правило "вільних (гнучких) списків" - це коли розташування кандидатів у списку проводить виборець, використовуючи преференційне голосування. Тобто у виборця є можливість висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, внесених до списку, проставивши проти їх прізвищ відповідну позначку і тим самим показати, кого з кандидатів він бажає бачити обраним у першу чергу, кого - у другу тощо. Це правило діє в Австрії, Бельгії, Італії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, Швейцарії і багатьох інших країнах.