Крім того, існують пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів у середині списку він надає перевагу (відкритий список). Пропорційна виборча система закритих списків такої можливості виборцю не надає, розподіл місць у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд.

Для пропорційного розподілу мандатів використовують метод виборчої квоти чи метод дільників.

Виборча квота

Це найменша встановлена чинним законодавством частка голосів виборців, яка необхідна для обрання одного депутата. Здебільшого ця частка становить 4-5% голосів виборців, але бувають відхилення від цього показника у різних країнах у межах від одного до 10% і більше. Наприклад, у Нідерландах - 0,67%, Ізраїлі - 1%, Данії - 2%, Аргентині - 3%, Болгарії - 4%, Росії та Україні - 5%, Єгипті - 8%, Туреччині - 10%, а в Угорщині виборчий бар'єр складає 5%, якщо утворено блок з двох партій - 10%, з трьох - 15%. Іноді питання щодо запровадження "загороджувального пункту" вирішується конституційною нормою. Так, ч. 1 ст. 152 Конституції Португальської Республіки 1976 р. забороняє запроваджувати загороджувальний пункт. Це означає, що партії, які не набрали відповідного відсотка голосів виборців, не беруть участі у розподілі депутатських мандатів і не отримують представництва у парламенті. Тобто голоси виборців, подані за такі партії, не враховуються при визначенні виборчої квоти.

Різновидами виборчої квоти є природна виборча квота та штучна виборча квота.

Природна виборча квота обчислюється діленням числа голосів виборців у виборчому окрузі, поданих за списки кандидатів у депутати від політичних партій, що подолали загороджувальний бар'єр, на число мандатів в окрузі. Цей спосіб вперше запропонував англійський адвокат Томас Хер (1855 р.), і він характерний для Болгарії, Естонії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, України та деяких інших держав.

Штучна виборча квота обчислюється діленням кількості поданих по виборчому округу голосів на кількість депутатських мандатів в окрузі з послідовним додаванням до останнього по одиниці, поки не буде розподілено всі мандати. Ця квота обчислюється із застосуванням методу Г. Друпа (1868 р.) або методу Е. Гогенбах-Бішофа (1888 р.). Наприклад, під час виборів до Національної Ради Австрійської Республіки застосовується штучна виборча квота швейцарського вченого Едуарда Гогенбах-Бішофа, яка вираховується за формулою:

О. = х : (у + 1)

де х - кількість голосів виборців по округу, у - кількість мандатів, що підлягають розподілу.

Метод дільників

Полягає у послідовному розподілу голосів, що були подані за кожний партійний список, на певні дільники. Наприклад, у п. 1 ст. 155 Конституції Португальської Республіки 1976 р. встановлено, що "депутати обираються за системою пропорційного представництва і на основі методу найбільшої середньої д'Ондта". Цей метод запропонував бельгійський математик Віктор д'Ондт (1882 р.), згідно якого число голосів, отриманих за кожним партійним списком у виборчому окрузі, ділиться на послідовний ряд цілих чисел, починаючи з одиниці, до цифри, що відповідає числу списків. Отримані частки розміщуються у порядку зменшення. Частка, порядковий номер якої відповідає кількості мандатів, що розподіляються, є спільним дільником. Кожна політична партія дістає за списком стільки мандатів, скільки разів спільний дільник вкладається у кількість отриманих за списком голосів. Цей метод та його різновиди застосовуються в Аргентині, Бельгії, Латвії, Німеччині, Польщі, Португалії, Росії, Швеції.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

* забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

* скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого барєру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

* дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним);

* стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

* слабкий звязок кандидата у депутати з виборцями;

* залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

* породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою як наслідок негативно впливає на стабільність роботи останнього;

* сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

* потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

Західний політалог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

* пропорційне представництво сприяє прояву збоку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

* у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

* партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персонали лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації [7, 645 с.].

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву "закону М. Дюверже". Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до "корисного" (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, "пропадуть". В цьому проявляється своєрідний "психологічний ефект" виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені обєднуватися із однією з партій - "фаворитів". Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення [8].

Змішана виборча система - є поєднанням елементів мажоритарної та пропорційної виборчих систем, за якою одна частина депутатів парламенту чи іншого представницького органу обирається за мажоритарною виборчою системою, а друга частина - за пропорційною. Тобто при голосуванні виборець отримує два бюлетеня, за допомогою одного він голосує за окремого кандидата, а за допомогою другого - за партійний список кандидатів. Також комбінуються способи голосування і підрахунку голосів. Ця система застосовується в Австралії, Болгарії, Вірменії, Грузії, Італії, Литві, Мексиці, Німеччині, Польщі, Росії, Словенії, Угорщині, Україні, Японії.

За цією системою співвідношення елементів мажоритарної чи пропорційної виборчих систем може бути різним і залежно від цього розрізняють:

а) універсальну змішану виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються порівну. Наприклад, при формуванні Верховної Ради України із 450 депутатів 225 обираються за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в одномандатних округах і 225 - за пропорційною виборчою системою із закритими списками списками;

б) пропорційно-мажоритарну виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються з домінуванням пропорційної виборчої системи. Наприклад, в Угорщині при формуванні парламенту одна третина місць відводиться депутатам, обраним за мажоритарною виборчою системою, а дві третини - депутатам, обраним за пропорційною виборчою системою за партійними списками в межах єдиного загальнонаціонального округу;

в) мажоритарно-пропорційну виборчу систему - це коли місця у парламенті розподіляються з домінуванням мажоритарної виборчої системи. Наприклад, в Італії у кожній територіальній одиниці 75% місць заміщаються в одномандатних округах шляхом застосування мажоритарної системи відносної більшості, а 25% - на основі конкуренції партійних списків за пропорційною системою.

Змішана виборча система сприяє розвитку та укрупненню партій, істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності, а також дає можливість виборцю обирати не тільки кандидатів, а і політичну партію, якій він надає перевагу. [9, 594 с.]

Яка ж з виборчих систем є кращою? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Справа в тому, що будь-яку виборчу систему, її недоліки і переваги, можна оцінити лише у взаємодії з типом політичної системи, формою правління, характером політичної культури громадян конкретної країни, природою діючих у ній політичних партії, станом громадянського суспільства тощо. На кожному історичному етапі виборча система може або сприяти демократичному розвитку країни, або гальмувати його. Тому виборчі закони перестають відповідати своїм цілям мірою того, як розвиваються інші інститути суспільства і держави. Не випадково в умовах великих суспільних змін виборча система змінюється досить часто.

2. Принципи виборчого права

Принципи виборчого права закріплені в ст. 71 Конституції України та статтях Закону України «Про вибори народних депутатів». З них випливає, що вибори народних депутатів України є вільними і проводяться на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Ці принципи носять універсальний характер, вони відносяться до всіх видів виборів.

Принцип загального виборчого права

Загальність виборчого права - це найважливіший демократичний принцип. Він означає, що виборчі права визнаються за всіма дорослими і психічно здоровими громадянами. Однак це ідеальний варіант, якого в житті практично не буває. Коло осіб, які мають виборчі права, обмежуються цензи, тобто спеціальними умовами. Цензи обов'язково повинні бути передбачені Конституцією. Першою такою умовою в Україні є громадянство. Відповідно до законодавства, що право обирати і бути обраним до України мають громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, виборчого права не мають. Крім того, в України існує обмеження пасивного виборчого права відносно громадян, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 8 закону «Про вибори»). Наступний виборчий ценз - віковий. Він означає визнання за особою виборчих прав після досягнення певного віку. В Україні активне виборче право надається особам, які досягли 18 років, а пасивне виборче право регламентується декілька жорсткіше. Так, п. 1 ст. 8 Закону «Про вибори народних депутатів України» зазначено: «Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу», а ст. 103 Конституції України встановлює тридцятип'ятирічний віковий ценз для кандидата в Президенти. Крім того, додається ценз осілості (тобто проживання в Україні певний час) для кандидата в народні депутати п'ять років, для кандидата в Президенти України - десять років.