Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.)[2].

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 КК вказано, що "осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними"[2].

Отже, осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності.

Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю)[5, c. 32]. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність[2]. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 КК прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності[2].

Але, існують такі злочини, де не завжди наявність трьох вищенаведених ознак буде створювати склад злочину. Тобто злочинець повинен мати ще одну (інколи більше) ознаку, яка обов'язково має бути притаманна особі, що вчиняє певний злочин (наприклад, лише службова особа може бути суб'єктом перевищення влади або службових повноважень).

Для наявності суб'єкта у злочинах, де виконавцем може бути не кожна людина, яка має зазначені вище три обов'язкові ознаки суб'єкта, особа повинна мати додаткові риси, що робить її так званим спеціальним суб'єктом злочину.

Таким чином, четвертою факультативною ознакою (адже ця ознака притаманна суб'єктам не всіх складів злочину) є ознака спеціального суб'єкта злочину. Вказівка на ознаку суб'єкта злочину, що робить його спеціальним, дається в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК України.

Злочини, де суб'єкт має мати додаткову ознаку, звуться злочинами із спеціальним суб'єктом. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК України спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа[2]. Усі ці ознаки мають бути обов'язково встановлені для визначення наявності суб'єкта злочину, а отже, і складу злочину як підстави кримінальної відповідальності.

Щодо суб'єкта передбаченого ст.. 211 КК, то він є спеціальним - це службова особа. Згідно з ч.3 ст.18 КК України службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом[2].

Службова особа за ст.. 211 КК України, крім передбачених ч.3 ст.18 Кримінального кодексу України ознак притаманних службовій особі, має ще й конкретні додаткові ознаки: вона наділена правом видання нормативно-правових актів, які впливають на зміну доходів і видатків бюджету в межах бюджетної системи України.

Відповідно при розслідуванні цього злочину з самого початку існує обмежене коло осіб, які внаслідок свого службового становища мають об'єктивну можливість вчинити злочин. До них належить категорія службових осіб органу державної влади чи місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим наділеною повноваженнями щодо видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету. Як справедливо зазначає Н.О. Гуторова: «При вирішенні питань кваліфікації таких дій застосовується фінансове законодавство, що регулює відносини у сфері розподілу та використання бюджетних коштів»[4, c. 297]. Проаналізувавши кримінальне та бюджетне законодавство можна дійти висновку, що такими службовими особами можуть визнаватись службові особи органів державної виконавчої влади, а саме прем'єр-міністр України, службові особи Міністерства фінансів України, місцевих фінансових органів, органів державного казначейства, які відповідно до бюджетного законодавства зобов'язані виконувати функції по забезпеченню пропорційного скорочення або пропорційного фінансування видатків бюджетів та наділені повноваженнями щодо видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету. А також керівники міністерств та відомств, інші центральні органи - по державному бюджету; керівники місцевих органів - по місцевим бюджетам; нижчестоящі розпорядники другого ступеню (керівники державних виконавчих органів обласного рівня - по державному бюджету; керівники районних органів - по місцевих бюджетах).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, тобто службова особа усвідомлює, що нормативно-правовий акт, який нею видається (затверджується), незаконно змінює доходи або видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку і бажає видати (затвердити) такий акт. Мотиви й мета незаконного видання нормативно-правового чи розпорядчого акту, яким змінюються доходи й видатки бюджету всупереч установленому законом порядку, можуть бути різними і на кваліфікацію діяння не впливають[4, c. 302].

Якщо відповідний акт видано службовою особою через необережність (наприклад, через неправильне розуміння положень бюджетного чи податкового законодавства), вчинене може розцінюватись як службова недбалість (ст. 367 КК).

Отже, суб'єкт злочину є спеціально-конкретним, тобто це службова особа, яка має повноваження, щодо видачі нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету. Склад даного злочину не можливий без суб'єктивної сторони, а саме прямого умислу (усвідомленням особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння).

4. Кваліфікуючі ознаки злочину

Кваліфікація злочинів є одним із найбільш важливих і відповідальних етапів застосування норм закону про кримінальну відповідальність. Правильна кваліфікація злочинів виступає необхідною умовою реалізації принципу законності у кримінальному судочинстві, досконалого та юридично виваженого кримінального провадження на етапах досудового розслідування і розгляду справ у суді, призначення особам, визнаним винними за вироком суду, справедливого і обґрунтованого покарання чи звільнення їх від кримінальної відповідальності або від покарання. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину.

Кваліфікуючі ознаки - це будь-які кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, передбачені конкретним складом злочину.

Щодо ст.. 211 Кримінального кодексу України, то ч. 2 даної статті, передбачені такі кваліфікуючі ознаки:

- вчинення передбачених ч. 1 ст. 211 КК України дій, тобто видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах;

- вчинення передбачених ч. 1 ст. 211 КК України дій, тобто видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону повторно[2].

Відповідно до ч.3 Примітки 1 до ст..210 Кримінального кодексу України особливо великим розміром бюджетних коштів вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян[2]. Щодо повторності злочинів, то дане поняття визначено ч. 1 ст. 32 КК. Згідно з даною статтею повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Відповідно до абз.3 п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 р. № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» не утворює повторності раніше вчинений злочин, за який особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, засуджено без призначення покарання або зі звільненням від покарання, а також злочин, судимість за який було погашено чи знято[12].

Взагалі у науці кримінального права визначаються два види повторності: а) загальна повторність, у законі вона зазначена як одна із обставин, що обтяжують злочин (п. 1 ст. 67 КК); б) спеціальна повторність, яка передбачена у відповідних статтях Особливої частини Кодексу як така, що надає складу злочину кваліфікованого виду, яка і передбачена ч.2. ст..211.

Загальна повторність має місце за наявності двох умов: а) вчинення злочину повторно; б) така повторність не передбачена в жодній статті Особливої частини Кодексу, тому вона не впливає на кваліфікацію вчинених особою кількох злочинів, але враховується судом при призначенні покарання у межах санкції відповідної статті або частини статті[9, c. 206].

Спеціальна повторність означає вчинення двох або більше злочинів в одному випадку лише тотожних, передбачених однією і тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини кодексу (ч. 1 ст. 32 КК), а в іншому -- однорідних злочинів, передбачених різними статтями кодексу, але лише у випадках, якщо повторність передбачена в таких статтях Особливої частини Кримінального кодексу (ч. 3 ст. 32 КК).

Отже, при кваліфікації злочину передбаченого ст..211 слід мати на увазі що йдеться про повторність тотожних злочинів. Тотожними злочинами є такі злочини, які повністю співпадають за своїми об'єктивними та суб'єктивними ознаками і передбачені однією і тією ж статтею Особливої частини КК.