Отже, поняття "цивільне процесуальне право", "цивільний процес", "цивільне судочинство" є самостійними, оскільки мають власне їм притаманний зміст і значення. Разом з тим вони взаємопов'язані.

Їх характеристика дає можливість охарактеризувати процесуально-правове явище - процесуальний порядок судового захисту цивільних справ.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ: позовного, наказного та окремого провадження.

Вид цивільного судочинства -- це порядок розгляду, передбачених у законі і поєднаних у певні групи, цивільних справ у суді першої інстанції, що обумовлюється матеріально-правовою природою справ, які входять у групу, і характеризується самостійними засобами й способами захисту прав і інтересів, а також особливостями судової процедури [3, 21].

Позовне провадження - у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних правовідносин (ч. 1 ст. 15 ЦПК України).

Наказне провадження - безспірний процесуальний порядок стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належать такі правові вимоги, без проведення судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (статті 95-106 ЦПК України).

Окреме провадження - справи про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної дієздатності; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; встановлення фактів, що мають юридичне значення; відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб та інші справи у випадках, встановлених законом (ст. 234 ЦПК України) [12, 30].

Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Справи окремого провадження спрямовуються на встановлення певних обставин, наявності юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.

Справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства, крім окремих винятків, встановлених цивільним процесуальним законодавством (ст. 235 ЦПК України).

2. Позовне провадження як основний вид цивільного судочинства

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 16 ЦК України, статті 3, 15, ЦПК України). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних та інших правовідносин (статті 3, 15, 118 ЦПК України) є позов (лат. actio - позовна вимога).

У теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно [6, 5]. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення. А у суді порушується не спір, а цивільна справа (відкривається провадження у справі - ст. 122 ЦПК України).

На мою думку, не зовсім коректним буде визначення позову як вимоги позивача до відповідача про захист права, зверненої через суд, оскільки позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду - його рішення. Позов є тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя у цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що є юридичною дією в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК України, які розрізняють поняття "позов" і "пред'явлення позову" (статті 109-114, 118 ЦПК України). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються у процесуальних формах - вимогах, клопотаннях, заявах [12, 321].

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої у суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб. Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою відкриття провадження у судовій діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображена у ст. 3 ЦПК України, за якою кожна особа має право у порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, визначених у цій статті. Отже, необхідність у позові виникає тоді, коли настає потреба у розгляді і вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу у справах позовного провадження у ЦПК України названа позовом або позовною заявою (статті 118-122).

Відкрите позовом судове провадження щодо розгляду і вирішення конкретної цивільної справи спрямоване як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку, а також на захист державного і громадського інтересу.

Отже, позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві - це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. У такій вимозі до суду вміщується також вимога до відповідача, тому у теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права (позов має дві складові - матеріально-правову і процесуально-правову); тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву [6, 5].

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової складових, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці складові позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова складова позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до відкриття провадження у справі, але тільки з відкриттям справи у суді набуває цивільно-процесуального характеру. Це свідчить про те, що позов є цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави у особі його органу, тобто суду. Процесуально-правова складова позову - це вміщена у ньому вимога до суду про захист права зі спірних правовідносин.

Для того, щоб позов міг виконувати роль засобу порушення позовного провадження, він має містити визначені складові частини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами позови класифікують на види, встановлюють межі судового розгляду, предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, вирішення питання про прийняття позову до судового провадження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні.

Кожен позов складається з трьох елементів: предмета, підстави і змісту.

Предмет позову - матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен ухвалити рішення.

Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Зміст позову - вид судового захисту, з яким позивач звертається до суду [11, 142-144].

У кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони: позивач і відповідач - сторони у процесі. Сторони - це особи, чий спір про право має вирішити суд (ст. ЗО ЦПК України). Юридична заінтересованість сторін має особистий характер (у них є матеріально-правова і процесуально-правова заінтересованість).

Позивач - це особа, яка має право на звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Із позовною заявою до суду може звернутися не лише позивач, а й у передбачених законом випадках прокурор, орган державної влади, органи місцевого самоврядування, процесуальні представники тощо. Однак фізична чи юридична особа, на захист прав чи інтересів якої порушено справу, завжди матиме у процесі статус позивача. Отже, позивач - це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження по справі.

Позивач, звертаючись до суду із заявою, лише припускає, що його право порушено. У процесі розгляду справи може з'ясуватися, що позивач помилився - його права не порушені або порушені права йому не належать, а тому суд відмовить йому в задоволенні позовних вимог.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила чи заперечила його суб'єктивні права чи інтереси, які охороняються законом.

Відповідач залучається до участі у справі на підставі позовної заяви, яка подається позивачем. Його згода на участь у справі не потрібна. Відповідач - це особа, на яку вказує позивач. Його основне завдання - заперечення проти позову.

Про обов'язкову наявність двох сторін із протилежним за змістом інтересом у справі позовного провадження свідчить той факт, що коли позивач чи відповідач вибувають із процесу і правонаступництво неможливе, то на підставі ст. 205 ЦПК України суд закриває провадження у справі.

Отже, ми з'ясували, що позовне провадження характеризується наявністю спору про право між двома сторонами, а формою звернення при цьому є позов. Далі з'ясуємо, кому належить право на пред'явлення позову, тобто визначимо суб'єктний склад позовного виду цивільного судочинства.

Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, тому поширення юрисдикції судів на всі правовідносини значно розширило можливість здійснення права на звернення до суду.

У теорії цивільного процесуального права частина науковців розглядає право на звернення до суду як право на позов (у широкому його розумінні), інша - як право на його пред'явлення.

Поняття права на позов належить до найскладніших процесуальних категорій. Термін «право на позов» вживають і в матеріальному, і в процесуальному праві. У процесуальному праві більше уваги надають процедурі реалізації права на позов, тобто аналізується право на пред'явлення позову.