Процесуальна сторона права на позов полягає в можливості звернення особи до суду. Право на процесуальний захист - це право на розгляд матеріально-правової вимоги до відповідача у визначеному процесуальному порядку.

Право на позов - це процесуальний спосіб захисту порушенного, невизнаного чи оспорюваного суб'єктивного права. Цей захист буде дієвим за умови наявності таких елементів: права на пред'явлення та задоволення позову. Ці дві правомочності взаємопов'язані між собою, адже без реалізації права на пред'явлення позову не може бути реалізовано права на задоволення позовних вимог. І навпаки, здійснюючи право на пред'явлення позову, особа не може бути позбавлена права на розгляд свого звернення.

Тому право на пред'явлення позову - це право на звернення до суду для здійснення порушення цивільної процесуальної діяльності щодо захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу [11, 147].

Правом на звернення до суду з позовом володіють усі фізичні та юридичні особи, а також держава. Таку можливість, надану процесуальним законом, можна реалізувати лише за наявності передумов, встановлених законом (ст. 122 ЦПК України).

У теорії цивільного процесуального права передумови права на пред'явлення позову поділяють на дві групи: суб'єктивні та об'єктивні.

Суб'єктивні передумови - це, передусім, процесуальна правоздатність позивача і відповідача. Право на звернення до суду за захистом виникає одночасно з виникненням процесуальної правоздатності. Для фізичних осіб - з моменту народження, для юридичних - з моменту державної реєстрації.

Суб'єктивною передумовою буде також юридична заінтересованість особи. Відповідно до ст. З ЦПК України, право на звернення до суду має особа щодо захисту своїх прав чи інтересів. Позивач у позовній заяві має вказати свою заінтересованість у справі, посилаючись на зв'язок із матеріальним правовід ношенням.

Об'єктивні передумови права на звернення з позовом до суду поділяють на два види: позитивні і негативні.

Передумови, обов'язкові для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До них належать: підвідомчість справи суду; правовий характер вимоги позивача.

До негативних належать передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду: судове рішення, що набуло законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; ухвала суду про відмову позивача від позову, ухвала про закриття провадження у справі у зв'язку з укладенням мирової угоди тощо.

Всі ці передумови права на звернення до суду з позовом мають виключно процесуальний характер і не зачіпають питання про наявність чи відсутність у позивача суб'єктивного матеріального права. Право на звернення до суду з позовом - це право вимагати, щоб заявлений позов був прийнятий до судового провадження, розглянутий у встановленому процесуальному порядку і щоб по ньому суд ухвалив рішення. У зв'язку з цим суддя не вправі відмовити у відкритті провадження у справі з тих причин, що у позивача відсутнє матеріальне право, тобто право на задоволення позову, якщо ця категорія справ підлягає розгляду в суді.

Якщо суддя встановить відсутність необхідних передумов права на звернення до суду, він відмовляє у відкритті провадження у справі. Якщо ж відсутність цих передумов встановлять під час розгляду справи в судовому засіданні, суд не вправі розглядати таку справу по суті, тож постановляє ухвалу про закриття провадження у справі чи залишає заяву без розгляду або відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Право на судовий захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав належить усім фізичним особам незалежно від віку, статі, освіти, віросповідання тощо. Юридичними особами можуть бути підприємства, установи, організації всіх форм власності та організаційних форм без обмежень. Право на судовий захист гарантує Конституція України (ст. 55, 124) та ЦПК України. Це право абсолютне, виражає демократичні засади суспільства, спрямоване на всебічний захист прав людини.

При зверненні до суду закон покладає на сторони обов'язок по сплаті судових витрат. Це витрати, пов'язані із провадженням у конкретній справі.

Судові витрати - це фактичні грошові витрати, які несуть особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом справи в суді. [11, 111].

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України, судові витрати можуть бути двох видів: судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлює закон. Сьогодні відповідного закону ще не прийнято, тому згідно з п. 5 Перехідних положень ЦПК України, суди України керуються правилами Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Судовий збір (державне мито) буває двох видів: простий або пропорційний. Простий судовий збір оплачують у фіксованих грошових сумах. Наприклад, під час подання позовної заяви про розірвання шлюбу сплачується судовий збір розміром 0,5 неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а при повторному зверненні із тим же предметом вимоги, позивач зобов'язаний сплатити 1 неоподаткований мінімум доходів громадян.

Розмір пропорційного судового збору залежить від ціни позову. Наприклад, позивач, подаючи позовну заяву про захист своїх прав на земельну частку (пай), сплачує 0,1% від ціни позову. Правила визначення ціни позову передбачені у ст. 80 ЦПК України. Правильне визначення ціни позову сприяє сплаті розміру судового збору у повному обсязі, що сприяє розгляду справи по суті.

У позовах про стягнення грошових коштів ціною позову є сума, що стягується. Якщо цю суму коштів зазначено в іноземній валюті, її встановлюють у національній валюті (гривнях) за курсом Національного Банку на час звернення з позовом до суду.

Позови, предметом яких є визнання права власності на майно або його витребування, ціною позову є вартість цього майна. При цьому за основу вартості береться ринкова ціна, а не нормативна. Позивач зобов'язаний обґрунтувати вартість майна, що є предметом спору. Це правило поширюється також на позови про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності. Якщо предметом спору є нерухоме майно, що належить на праві власності юридичній особі, ціна позову повинна бути не нижча балансової вартості об'єкту нерухомості.

У позовах про стягнення аліментів ціна позову визначається сукупністю усіх виплат, але сума стягнень повинна бути не більше як за шість місяців. Попри те, що позивач у таких позовах звільняється від сплати судового збору, ціну позову потрібно визначити тому, що суд розподіляє судові витрати між стронами, ухвалюючи рішення у справі.

Для позовів про строкові або безстрокові платежі і видачі встановлюють ціну позову, яку визначають сукупністю всіх платежів або видач, але не більше, ніж за три роки.

Якщо предметом спору є зменшення, збільшення чи припинення платежів або видач, ціну позову визначають сумою, на яку зменшується або збільшується відповідний платіж, або сукупністю видач, що залишилися, але не більше, як за один рік.

У позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла ціна позову становить сукупність платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишився до кінця дії договору, але не більше, як за три роки.

Якщо предметом позову є кілька вимог, і ціну позову для кожної з них визначають за іншими правилами, ціна позову становитиме суму усіх цих вимог.

Ціну позову встановлюють лише щодо майнових вимог, тобто тих, які мають грошову оцінку. В окремих випадках позовні вимоги можуть бути оцінені у грошах, але ввжаються немайновими. Наприклад, не належать до майнових вимог позови про відшкодування моральної шкоди.

До складу витрат, що пов'язані з розглядом справи, належать:

витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

витрати на правову допомогу;

витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду;

витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

витрати, пов'язані з оглядом доказів за місцем їх перебування та вчи ненням інших дій, важливих для розгляду справи.

Залежно від категорії справи, розмір та порядок оплати витрат на ін-формаційно-технічне забезпечення встановлює Кабінет Міністрів України постановою «Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ та їх розмірів».

Законодавець звільняє від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення за звернення з позовом про поновлення на роботі; стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати; стягнення аліментів; визнання батьківства або материнства. Ці витрати покладають на сторони після розгляду справи судом. Отже, якщо позов буде задоволено, то витрати стягуватимуть із відповідача. Але якщо позов заявлено необгрунтовано, то позивач нестиме витрати у повному обсязі.

На відміну від позовного провадження в окремому провадженні заявники не сплачують витрат на інформаційно-технічне забезпечення за жодних обставин у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності; надання неповнолітній особі повної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Також не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у випадках, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України та/чи органи опіки та піклування або служби у справах дітей.

У будь-якому випадку, покласти на сторону, яка заявила безпідставний позов, обов'язок компенсувати витрати відповідачеві було б не зайвим. Це якоюсь мірою компенсувало б безпідставний позов і покарало недобросовісного позивача.

Судові витрати розподіляють між сторонами, а також третіми особами, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору, відповідно до правил ст. 88 ЦПК України. Інших осіб, які брали участь у справі, до розподілу судових витрат не залучають.

За загальним правилом сторона, яка звернулася до суду з правомірними обґрунтованими вимогами і виграла справу, не має нести жодних витрат. Тому судові витрати покладають на сторону, не на користь якої суд ухвалив рішення.

Присудженню підлягають лише ті витрати, які були документально підтверджені. Інших засобів доказування до уваги не беруть. Сторона, яка бажає покласти витрати на протилежну сторону, має подати до суду заяву відповідного змісту, долучивши до неї підтверджувальні документи.

У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсує держава. Це правило діє незалежно від підстав, на яких постановлено ці ухвали.

Судові витрати не відшкодовують позивачеві, якщо він відмовився від позову, а витрати відповідача за його вимогою стягують із позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог, у зв'язку із задоволенням їх відповідачем, суд за заявою позивача стягує всі судові витрати з відповідача.