Вчені-правознавці, вирішуючи питання про причинний зв'язок у праві, виходять із вчення про причинні зв'язки, необхідність і випадковість, тобто з того, що світ є об'єктивною реальністю (отже, причинні зв'язки між явищами природи, суспільного життя мають об'єктивний характер), що існують необхідні і випадкові зв'язки між явищами об'єктивного світу. Необхідність випливає із самої суті певного процесу, виражає його закономірність. Випадковість зумовлюється неістотними для даного процесу зв'язками. Керуючись цими положеннями, більшість наших юристів визнають за потрібне досліджувати об'єктивні зв'язки між окремими явищами, але серед правознавців немає єдності у питанні про те, який саме причинний зв'язок може бути умовою цивільно-правової, як і кримінально-правової, відповідальності. [5]

Випадковий причинний зв'язок не може бути підставою цивільно-правової відповідальності. Отже, лише у разі, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, остання може бути визнана відповідальною за цю шкоду. Так, якщо одна організація не поставила іншій сировину, необхідним, закономірним наслідком цього буде те, що остання не одержить планових прибутків протягом певного часу. Закономірними будуть і збитки, яких зазнала ця організація, сплативши своїм контрагентам неустойку за невиконання договорів. Об'єктивний причинний зв'язок суд або арбітраж повинен встановлювати до і незалежно від суб'єктивної сторони цивільного правопорушення, тобто до і незалежно від з'ясування питання про те, винна особа, яка заподіяла шкоду, чи ні.

Якщо необхідний причинний зв'язок брати за підставу відповідальності, це дасть практиці критерій для відмежування причинного зв'язку, що може і повинен бути підставою відповідальності, від такого зв'язку, що не повинен братися нашою судовою та арбітражною практикою до уваги. [10] Такий підхід, нарешті, сприятиме розв'язанню питання про співвідношення випадку і непереборної сили.

Не менш важливе значення для виникнення зобов'язання із відшкодування шкоди має і питання вини. Вина як умова виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди є т.зв. суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Особливості цивільно-правової категорії вини умови виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди розглянемо у наступному розділі.

Розділ 2. поняття про вину як умову виникнення зобовязань із відшкодування шкоди та законодавчі особливості її регулювання

вина цивільний правовий відповідальність

2.1 Поняття вини у цивільному праві України

Право усіх країн (англо-американська, романо-германська правові системи) встановлює обов'язковою умовою зобов'язань із відшкодування шкоди, а конкретно відповідальності за заподіяння шкоди вину делінквента.

На відміну від договірних відносин у зобов'язаннях із заподіяння шкоди наявність вини відповідача не припускається, її слід довести; тягар доказування вини покладено на потерпілого.

Форма вини (умисел, недбалість, необережність), як правило, не впливає на розмір відповідальності. Спільна вина кількох осіб спричиняє солідарну відповідальність. Наявність вини потерпілої особи у формі недбалості або необережності зменшує розмір відповідальності делінквента. Якщо вина потерпілого існує у формі умислу, а також у разі прохання або згоди його на спричинення йому шкоди, заподіювач шкоди звільняється від відповідальності. [12]

У передбачених законом і судовою практикою випадках можливе настання так званої абсолютної відповідальності, тобто відповідальності незалежно від вини, без вини заподіювача шкоди. До обставин, які спричиняють безвинну відповідальність у країнах континентального права відносять: заподіяння шкоди діями працівників під час виконання службових обов'язків, за які відповідає роботодавець (пар. 831 НЦК, ст. 1384 ФЦК), заподіяння шкоди будівлями (пар. 836-838 НЦК, ст. 1386 ФЦК), тваринами (пар. 833-834 НЦК, ст. 1385 ФЦК), неякісними товарами, джерелом підвищеної небезпеки, а також спричинення моральної шкоди поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. [20]

У країнах англо-американського права такими обставинами, як правило, є: заподіяння шкоди тваринами, зокрема й домашніми та дикими; заподіяння шкоди пасажирові в момент посадки чи висадки, старту, польоту чи посадки літака; унаслідок недоліків товарів та послуг, діяльності, що створює підвищену небезпеку. Законодавство деяких штатів США встановлює інші правила.

Право цих країн визнає можливість звільнення від відповідальності за заподіяння шкоди, якщо: делінквент діяв у стані необхідної оборони (може бути приватною чи публічною), захищав власність, виконував державні функції, шкоду завдано з вини (за згодою чи на прохання) потерпілого, потерпілий (позивач) узяв на себе ризик заподіяння шкоди (США); закінчився строк позовної давності.

Такими є загальні правила деліктної відповідальності, разом з тим, право кожної країни має свої особливості інституту позадоговірної відповідальності. Найбільш прозорою видається система генерального делікту, що закріплена в законодавстві Франції.

У відповідній статті ФЦК (ст. 1382) закріплено загальні правила деліктної відповідальності: будь-які дії, що завдають шкоди іншій особі, зобов'язують винного відшкодувати її. Положення цієї статті застосовуються до будь-якого цивільного правопорушення, до всіх випадків заподіяння шкоди, тому мають назву «генеральний делікт». Судова практика за формою вини відрізняє поняття квазіделікту -- протиправне заподіяння шкоди, що сталося внаслідок необережних дій делінквента; деліктом є тільки навмисні протиправні діяння. Проте юридичні наслідки і деліктів, і квазіделіктів однакові -- обов'язок відшкодувати шкоду.[20]

Як уже зазначалося вище, наявність майнової шкоди, протиправність дій особи, яка заподіяла шкоду, необхідний причинний зв'язок між діями та шкодою -- всі ці умови складають об'єктивну сторону цивільного правопорушення. Між тим є ще і суб'єктивна сторона цивільного правопорушення. Її складає вина особи, що заподіяла шкоду. Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Звичайно, наші цивілісти (як і криміналісти) під виною розуміють психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та її результату. [22, с. 624]

За твердженням О. В. Дзери вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. [23, с. 518] Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Проте на відміну від права кримінального у якому діє презумпція невиннуватості), то у цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК характерними ознаками вини у цивільному праві є:

а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок довести відсутність вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним;

б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, -- діє умисно (вина у формі умислу). Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити -- вона діє необережно (вина у формі необережності). [19]

Таким чином підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності.

Спробуймо далі розглянути поділ вини у цивільному праві детальніше.

2.2 Умисел як різновид вини

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються її форми -- умисел і необережність. Для першої форми вини -- умислу -- характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами -- прямим і евентуальним. [22, с. 519]

Якщо робити порівняння із нормами кримінального законодавства, то слід зазначити, що цивільно-правовий умисел за правовою природою відрізняється від кримінально-правового самою спрямованістю такого умислу, особливостями відповідальності та специфікою такого умислу.

Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуальне не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує.[19]

Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх досягти -- він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Умисел характеризується тим, що особа, яка вчиняє цивільного правопорушення, передбачає або свідомо допускає його наслідки.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов -- протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова -- вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом. Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до зменшення їх.[6]