Курсова робота

Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обовязків через інших осіб

Вступ

Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Кожна особа, незалежно від віку, статі, кольору шкіри або інших чинників є правоздатною від свого народження. Відповідно до статті 21 Конституції України, усі люди є рівними у своїх правах.

Проте з об'єктивних причин не всі люди можуть повноцінно реалізувати увесь обсяг наданих їм прав. Мова не йде про людей, які в судовому порядку визнані недієздатними або обмежено дієздатними. В даному випадку ми говоримо про повністю дієздатну особу, яка через брак спеціальних знань або через інші об'єктивні чи суб'єктивні причини не може реалізувати в конкретному випадку свої права. Саме для цих випадків в цивільному праві існує правовий інститут представництва, завдяки якому особа може доручити реалізацію окремих прав іншій особі, надавши їй повноваження на вчинення певних дій від свого імені.

Втім, представництво не є єдиним шляхом реалізації власних цивільний прав і обов'язків через інших осіб. Цивільним законодавством передбачено ще не один засіб реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, кожен з яких є по своєму цікавим та таким, що заслуговує на детальний аналіз. На відміну від правового інституту представництва, решта засобі реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб досить мало досліджувалися вітчизняними вченими.

Саме через це я обрав дану тему курсової роботи, щоб надати детальну характеристику кожному з видів реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб.

Мета та задачі роботи. Метою роботи є аналіз форм реалізації цивільних прав і обов'язків згідно чинного цивільного законодавства.

Для цього визначено такі задачі: надання характеристики правового інституту представництва в цивільному праві; детальний аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків згідно чинного цивільного законодавства.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є реалізація цивільних прав і обов'язків.

Предметом дослідження є форми реалізації прав і обов'язків через інших осіб.

Методи дослідження. Під час написання курсової роботи я використовував низку правових та загальнонаукових методів. Враховуючи те, що всі форми реалізації цивільних прав і обов'язків розкрито в вітчизняному цивільному законодавстві, ключовим методом я обрав метод аналізу нормативно-правової бази. Також слід визначити метод дослідження теоретичного матеріалу вітчизняних теоретиків права. Завдяки цьому методу я зміг краще зрозуміти деякі аспекти різних форм реалізації цивільних прав і обовязків. Для впорядкування матеріалу, отриманого з джерел та літератури, я використовував аналітичний метод та метод систематизації.

Аналіз використаних джерел та літератури. Основним джерелом для написання цієї роботи стало цивільне законодавство України, зокрема Цивільний та Господарський кодекси. Для повноти дослідження я також звертався до Цивільного кодексу Української РСР.

Основою для написання цієї роботи стали монографії вітчизняних вчених з цивільного права, серед яких варто відзначини монографію Дзери О.Д. Крім того, я користувався спеціалізованою літературою на тему окремих форм реалізації цивільних прав і обовязків. Це роботи таких авторів як Шешневич, Назаренко, Сєвєрова та інші.

Обґрунтування структури роботи. Перш ніж приступати до дослідження інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, необхідно надати характеристику основній формі - інституту представництва. Правовому аналізу інституту представництва відведено першу главу курсової роботи. У другій главі міститься аналіз інших форм реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб, де кожній з них виділено окремий розділ.

Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє [3].

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника.

У силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок), а також надати докази наявності і змісту повноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконання другого обов'язку - може призвести до небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина - з народження, юридична особа - з моменту її утворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов'язкового представництва. У добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістнадцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням [8, 243].

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно якому представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє [3].

Щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження. Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид і міра можливої поведінки - немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права - повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, котру він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у цьому випадку - право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може вчиняти представник [3].

Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана [3].

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.