МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

СТЕЛЬМАЩУК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

ДИСЕРТАЦІЯ

Відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення: чинний порядок і напрями вдосконалення

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

(081 - Право)

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

(доктора філософії)

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

Науковий керівник: Котюк Іван Ілліч, доктор юридичних наук, професор

Київ - 2017

АНОТАЦІЯ

Стельмащук О.В. Відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення: чинний порядок і напрями вдосконалення. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Академія адвокатури України, Київ, 2017.

У дисертації обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення методологічних, процесуальних та організаційних аспектів процедури відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення.

Автор привертає увагу до того, що основними недоліками чинної процедури початку розслідування є те, що у ньому: 1) початок розслідування ототожнюється з відкриттям кримінального провадження, що зумовлює ототожнення й їхніх приводів та підстав і навіть понять “приводи” та “підстави”; 2) відсутні вимоги щодо обов'язкової наявності вказаних приводів і підстав, не визначені їхній зміст і перелік; 3) процедура перевірки та оцінки первинних даних про вчинене кримінальне правопорушення, відкриття провадження та ухвалення з цього приводу процесуального рішення не передбачені, що суперечить вимогам щодо посвідчення факту ініціювання правовідносин; 4) занесення відомостей до ЄРДР процесуальним рішенням не є, але використовується як підстава для початку розслідування; 5) можливість оскарження зазначених дій законом не передбачена; 6) сторона захисту участі у цих правовідносинах не бере; 7) розподіл повноважень між прокурором, слідчим та керівником органу досудового розслідування потребує уточнення; 8) окремі норми, якими регламентовані ці правовідносини, потребують узгодження з засадами судочинства, між собою та вимогами інших правових актів, а також відзначаються недоліками техніко-юридичного характеру; 9) потребує уточнення понятійно-категоріальний апарат, закладений в основу цих правовідносин; 10) оскільки ні організаційних, ні процесуальних запобіжників незаконному початку розслідування ним не передбачено, то це дає можливість безпідставного кримінального переслідування.

Зазначені недоліки призводять до того, що переважна більшість проваджень вже на початковому етапі розслідування закривається, як такі, що були відкриті безпідставно, що спричиняє зайве навантаження на слідчих, марне витрачання для цього коштів, викривлення статистичних даних щодо вчинених кримінальних правопорушень тощо. А тим часом, якщо загальний рівень розкриття злочинів в Україні становить біля 25%, то рівень розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів - близько 10%. Що ж до причин цих наслідків, то на думку і вчених, і практичних працівників, нею насамперед є істотне збільшення навантаження на слідчого, яке сягнуло за сотні проваджень, й зумовило зниження якості розслідування та стійку тенденцію до збільшення нерозкритих злочинів.

Водночас, суспільно-політичне значення чинної процедури відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення загострюється й тим, що оскільки жодних запобіжників безпідставного його відкриття нею не передбачено, то вона стала використовуватись як засіб політичного тиску, шантажу, залякування, дифамації політичних противників та економічних конкурентів.

Автором обґрунтовується, що зазначена процедура суперечить і методологічним настановам щодо виникнення процесуальних правовідносин, і низці конституційних засад та Європейських стандартів судочинства.

Зокрема, вона зумовлює порушення таких конституційних засад та Європейських стандартів судочинства, як: 1) верховенства права (ст. 8, ст. 129 Конституції, ст. 8 КПК); 2) забезпечення права на захист (п. 5 ч. 1 ст. 129 Конституції, ст. 20 КПК); 3) змагальності та рівності сторін (п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції, ст. 22 КПК); 4) законності (ст. 19 Конституції, ст. 9 КПК); 5) право на звернення та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (ст. 40 та 55 Конституції, п. 4 ст. 5 і ст. 13 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 24, ст. 220 КПК.

А оскільки чинна регламентація зазначених правовідносин відзначається й недоліками понятійно-категоріального апарату, закладеного в їх основу, то автор, відштовхуючись від того, що слово “кримінальний” в перекладі з латинської мови означає “злочинний”, констатує, що конструкція “кримінальне провадження” не відповідає вимогам стилістики української мови і мала б бути замінена конструкцією “провадження у справах про кримінальні правопорушення”, яке тлумачиться як окремий правовий інститут, як окремий вид правовідносин, як процесуальне завдання та як юридичний акт.

Зазначений інститут є однією із форм реалізації засади публічності у судочинстві й слугує захисту особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень та є однією з процесуальних гарантій конституційних засад верховенства права, недоторканності та презумпції невинуватості особи.

Крім того, він є організаційно-правовим механізмом: а) забезпечення права на звернення; б) захисту осіб від необґрунтованого залучення їх у сферу процесуальних правовідносин та здійснення щодо них кримінального переслідування; в) запобігання зайвому навантаженню, яке лягає на слідчих в зв'язку з безпідставним початком розслідування, марного витрачання на ці потреби часу та коштів; г) встановлення наявності чи відсутності підстав для початку розслідування і виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК.

Враховуючи, що ця діяльність врегульована КПК, має власну мету й завдання та передбачені законом засоби їх розв'язання, а її результати є тим юридичним актом, яким надаються повноваження слідчому на проведення розслідування, або відмовою у цьому, то це дає підстави для висновку, що вона має ознаки самостійної стадії кримінального судочинства.

Автор доводить, що якщо у визначених законом випадках провадження завершується його закриттям, й поняття “закриття кримінального провадження” у КПК використовується часто, але про його відкриття у ньому й не згадується, то це суперечить правилам логіки. Крім того, відсутність у КПК вимоги щодо обов'язкової наявності для відкриття провадження визначених законом приводів і підстав, їхнього змісту й переліку їх видів, суперечить засаді правової визначеності й зумовлює ототожнення як відкриття провадження та початку розслідування, так і їхніх підстав, і, навіть, самих цих понять.

Вимога ч. 1 ст. 214 КПК щодо початку розслідування протягом 24 годин після отримання відомостей про вчинене правопорушення, у кожному випадку виконана бути не може, оскільки суперечить як вимогам інших нормативних актів, так і нормам самого КПК. Зокрема, до внесення відомостей до ЄРДР, виникає потреба проведення не лише передбаченого ч. 3 ст. 214 КПК огляду місця події, а й огляду трупа та судово-медичної експертизи, які згідно з ст.ст. 238 та 242 КПК є необхідними для встановлення причин смерті. Прикладом цього є досліджений автором чинний порядок відкриття провадження в зв'язку з встановленням факту смерті людини.

Вимоги ст. 1 КПК згідно з якою порядок кримінального провадження на території України визначається лише її кримінальним процесуальним законодавством та визначений нею перелік його джерел не охоплюють всіх правових актів, якими ці правовідносини регламентовані фактично.

Автор доводить, що оскільки засада публічності поширюється на всі стадії судочинства, то було б правильним, щоб ст. 25 КПК, якою вона передбачена, регламентувала не початок розслідування, що є однією з його стадій, а відкриття провадження, яке є юридичним актом, яким ініціюються правовідносини, спрямовані на здійснення судочинства та підставою початку розслідування.

Оскільки приводами для відкриття провадження є первинна інформація про кримінальне правопорушення, яка є лише підставою для її оцінки щодо наявності чи відсутності у ній фактичних даних про те, що воно дійсно вчинене, то її оцінка на предмет наявності чи відсутності у ній підстав для відкриття провадження мала б бути обов'язковою, й у разі необхідності її перевірки, вона мала б бути проведена у визначений законом спосіб в межах розумних строків і повинна завершуватись ухваленням постанови про відкриття провадження та занесенням цього факту до ЄРДР, а за відсутності для цього підстав - постанови про відмову у його відкритті.

Автором запропоновано, повноваження прокурора, слідчого і керівника органу досудового розслідування розмежувати, виходячи з того, що головна функція слідчого полягає в проведенні об'єктивного та неупередженого розслідування. Саме тому ухвалення таких рішень, як відкриття провадження, затвердження обвинувального акта, звернення з ним до суду та підтримання обвинувачення в суді, мало б належати до повноважень виключно прокурора. Водночас, з урахуванням поділу кримінальних правопорушень на злочини та кримінальні проступки, а відповідно й таких форм розслідування, як дізнання та досудове слідство, питання, пов'язані з відкриттям провадження щодо кримінальних проступків було б доречним покласти на керівника органу розслідування, а питання пов'язані з відкриттям провадження щодо злочинів - на прокурора.

За таких обставин, отримавши джерела інформації про вчення кримінального правопорушення, керівник слідчого підрозділу повинен визначатися з питанням щодо доцільності проведення дослідчої перевірки і у разі її необхідності - доручати її відповідним особам. Якщо ж наявні дані достатні для висновку що вчинено кримінальний проступок, то він ухвалює постанову про відкриття провадження і доручає розслідування конкретному слідчому. А у тих випадках, коли в отриманих ним матеріалах наявні достатні дані про вчинений злочин, то він негайно направляє їх відповідному органу прокуратури для ухвалення ним рішення щодо відкриття провадження і організації розслідування згідно з підслідністю вчиненого злочину.

Автор доводить, що ні виявлення ознак кримінального правопорушення (ст. 25 КПК), ні виявлення обставин, що можуть свідчить про його вчинення (ч. 1 ст. 214 КПК), підставою для відкриття провадження у кожному випадку бути не може, оскільки вони не завжди є беззаперечним свідченням про його вчинення.

Запропоновано доповнити КПК положеннями щодо обов'язкової наявності для них визначених законом приводів та підстав, надати їх визначення і перелік, а у їхній структурі розрізняти матеріально-правовий та процесуальний аспекти.