Декларація про державний суверенітет відіграла надзвичайно важливу роль у становленні в Україні конституційного ладу на демократичних засадах, заклала цінності, які стали фундаментальними для Конституції 1996 року, а також для всього конституційного законодавства. Процес становлення правової державності безпосередньо пов'язано із втіленням у практику цінностей конституціоналізму, врахуванням у державотворчому процесі вітчизняного і зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання суспільних відносин. Декларація про державний суверенітет України створила юридичні засади для розгортання державотворчого процесу та реалізації на практиці українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Варто відмітити, що Україна одна з перших союзних республік колишнього СРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет та розпочала підготовку нової Конституції України. Світова конституційна практика свідчить, що деклараціями встановлюються найбільш важливі положення, які визначають вигляд майбутньої держави та суспільства, характер відносин між громадянином та державою. Декларації в основному приймаються на переломних етапах розвитку суспільства й, як правило, у центрі уваги ставляться права людини, і в цьому полягає їхня сильна сторона. Їхні концептуальні підходи, положення дають можливість розкрити нові підходи до розв'язання багатьох проблем, у тому числі проблем державного будівництва і місцевого самоврядування, але є й слабкі сторони декларацій, яким часто властиві констатації, загальні положення, заклики. Разом із тим слід відзначити, що декларація стала правовою базою для Конституції України 1996 р. та всього правового законодавства [13, с.91-92; ].

У цьому акті вперше сформульовано визначальні для майбутньої національної правової системи чинники: демократичне суспільство, в якому народ є єдиним джерелом державної влади. Прийняття Декларації стало початком першого етапу розвитку незалежності української держави, впродовж якого сталися істотні зміни в державному устрої Української РСР, що супроводжувалися істотними трансформаціями конституційного ладу та правової системи України [20, с.206,210].

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України створила першу Конституційну Комісію як орган парламенту. Спочатку її очолив Леонід Макарович Кравчук - Голова Верховної Ради УРСР. 5 грудня 1991 глава українського парламенту Леонід Кравчук перейшов на пост президента, після чого Іван Плющ був обраний спікером і став співголовою Комісії.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Постанову про винесення проекту Конституції на всенародне обговорення. Проект Конституції розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів, трудовими колективами, вченими, політичними партіями, громадськими організаціями та рухами. Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.

Помітною рисою суспільного життя незалежної України було політичне протистояння Президента Леоніда Кучми та Верховної Ради в особі її Голови Олександра Мороза. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Вказане протистояння серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави.

18 травня 1995 року Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів прийняла Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», однак проект Закону України «Про застосування Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям» не набрав необхідної кваліфікованої більшості (2/3) голосів. Це змусило Президента 31 травня 1995 р. прийняти Указ про проведення опитування громадської думки з питань довір'я громадян України Президенту і Верховній Раді. У відповідь на це Верховна Рада наклала на даний Указ вето та запропонувала Президенту до 8 червня 1995 р. подати на розгляд кандидатури до складу Кабінету Міністрів. Такий сценарій подій затягував на тривалий час вирішення життєво важливих для України конституційних питань. За цих умов Л. Кучма взяв ініціативу у свої руки.

2 червня Президент підтвердив рішення провести опитування. В цей же день відбулась його зустріч із лідерами 8 фракцій, які підтримали ідею підписання Конституційної угоди Президента та Верховної Ради. Проведення опитування створювало потенційну загрозу розпуску Верховної Ради, рейтинг якої, за даними соціологічних опитувань, на цей час був досить низьким. Водночас це посилювало політичну напругу і опосередковано впливало на економіку, все суспільне життя.

За таких умов Президент України та Голова Верховної Ради «виявили політичну мудрість» та, відмовившись від протистояння, підписали 8 червня 1995 р. Конституційний договір, за яким:

· Президент визнається главою держави;

· Президент визнається главою виконавчої влади»

· Президент особисто визначає склад Кабінету Міністрів.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими принциповими пунктами, як:

· Розподіл повноважень між гілками влади;

· Визнання приватної власності на засоби виробництва;

· Перетворення української національної символіки на державну;

· Державний статус російської мови;

· Президентська модель державного устрою.

Фактично, Договір виконав роль альтернативної форми внесення змін до Конституції України. Укладення Договору стало важливим компромісом. Він мав діяти до прийняття нової Конституції України з метою подальшого забезпечення розвитку і успішного завершення конституційного процесу в Україні. Конституційний договір значно зміцнив владу Президента. Ключовий момент -- очільники областей не обиралися, а призначалися главою держави, що дало Л. Кучмі контроль над регіонами -- найважливіший інструмент управління країною.

За цих суперечливих обставин президент підписав указ, який передбачав проведення Всеукраїнського референдуму щодо затвердження Конституції. Ініціативу знайти компроміс у депутатському корпусі та запобігти референдуму взяла на себе Тимчасова спеціальна комісія Михайла Сироти. Спікер Верховної Ради, Олександр Мороз, висунув перед народними депутатами ультимативну вимогу: «Або погодити всі положення Основного Закону України до ранку, або вдень, 28 червня, парламент буде розпущено».

28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24-годинної безперервної роботи Конституцію України було прийнято і введено в дію Верховною Радою. За Конституцію проголосували 321 народний депутат, утримались -- 12, не голосували -- 17. Згідно Конституцією Україна стала президентсько-парламентською державою, її Основний Закон було визнано Венеціанською комісією Ради Європи одним із найкращих на континенті.

Державний суверенітет у Декларації визначено як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». У свою чергу, верховенство держави та її незалежність як взаємопов'язані сторони державного суверенітету втілено в Конституції України: про верховенство йдеться у ст. 2 (суверенітет України поширюється на всю її територію), а як незалежну державу визнано у ст. 1 [9].

Згідно зі ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби. Верховенство державної влади полягає в тому, що вона визначає весь механізм правових відносин у державі, встановлює загальний правопорядок, правоздатність, права й обов'язки державних органів, суспільних об'єднань, посадових осіб і громадян [14, с.126]. Декларація передбачила, що Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, про що говорилося раніше. У свою чергу ст. 8 Конституції України також, виходячи з цього положення, передбачила, що в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Особливу увагу треба звернути на принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, який знайшов своє місце в третьому розділі Декларації та був закріплений в ст. 6 Конституції України. Сенс поділу влади полягає у відносній самостійності та незалежності різних структур державного механізму - законодавчих, виконавчих, судових та інших органів. Згідно з положеннями Конституції 1996 року в нашій державі влада на вищому рівні представлена, з одного боку, президентською владою, повноваження якої закріплені ст. 106 Основного Закону, з іншого - законодавчою, виконавчою та судовою. Декларація встановила засади економічної самостійності України, визначила наперед виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, і це положення отримало подальший розвиток у статті 13 Основного Закону держави[19, с.96]. Академік Ю.С.Шемшученко відмічає, що таким чином Декларація стала важливою віхою в конституційному процесі України, а її основні положення з деякими модифікаціями стали елементом практично всіх офіціальних і альтернативних проектів Основного Закону і самої Конституції України [11, с.4].

Таким чином, можна зробити наступні висновки по розділу. В Декларації про державний суверенітет України передбачені практично всі засади конституційного ладу майбутньої незалежної Української держави, її положення слугували надійними дороговказами всім, хто наполегливо і цілеспрямовано працював над текстами проектів Конституції України, забезпечував їх проходження через Конституційну комісію, процедуру розгляду і прийняття Основного Закону Верховною Радою України 28 червня 1996 року. І в цьому аспекті можна стверджувати, що Декларація значною мірою виконала свою функцію бути «основою для нової Конституції»

Ключовою проблемою розвитку вітчизняного конституціоналізму є формування науково обґрунтованої концепції установчої влади українського народу, що базується на положеннях Декларації про державний суверенітет України і Конституції України, та розв'язання проблеми співвідношення ідеї установчої влади, закладеної у цих актах[15, с.6]. Як зазначив В.М. Шаповал, «Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України разом з Конституцією (Основним Законом) України складали своєрідну тріаду… Кожний з названих трьох актів зумовлював прийняття наступного» [18, с.42].

ВИСНОВКИ

Декларація про державний суверенітет України - найважливіша подія у житті України і кожного свідомого українця в 1990 році, прийнята Верховною Радою Української РСР. Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української PCP; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.