Надалі кількість банкрутств також зростала, і в 2007 році їх чисельність збільшилася ще на 3109 підприємств. Проте у 2008 році, як і у 2010 році спостерігається деяке зменшення кількості порушених справ у порівнянні з попереднім роком. Більшість збанкрутілих в 2002-2010 роках підприємств належать до недержавної форми власності (97,6%).

Початок економічної кризи наприкінці 2008 року справив негативний вплив на статистику банкрутств підприємств в Україні. Характерним є також те, що переважна більшість підприємств-банкрутів знаходяться у стадії ліквідації. Так, наприклад, впродовж січня 2010 року було ліквідовано 452 підприємства, тоді як відновлення платоспроможності відбулося тільки на 9 підприємствах (з них одне державне). Лише на шести підприємствах було укладено мирову угоду, і на двох - виконано боржником всі зобов'язання перед його кредиторами.

Проблеми розгортання кризи на рівні окремого підприємства не є локальними. Окреме підприємство є частиною національної, територіальної і галузевої господарської системи. Кризові явища в його діяльності, загроза визнання підприємства банкрутом мають негативні наслідки не тільки для його кредиторів (з точки зору ризику незадоволення вимог), а й для усіх суб'єктів макроекономічної системи. Населення не отримує необхідні йому товари та послуги. Порушується баланс між попитом та пропозицію на споживчому ринку, що може призвести до зростання цін. Партнери підприємства з господарської діяльності не отримують продукцію та послуги, необхідні їм для власної виробничої діяльності, що призводить до погіршення їхнього фінансового становища. Працівники підприємств втрачають роботу, можливість отримання заробітної плати та поповнюють армію безробітних, які потребують державної фінансової підтримки.

Держава, з одного боку, втрачає платника податків та обов'язкових платежів, що зменшує надходження до державного бюджету і ще більше посилює його дефіцит, з іншого - погіршується макроекономічна ситуація в країні у зв'язку з розбалансованістю економіки та її невідповідністю ринковим вимогам. Таким чином, у банкрутстві підприємств не зацікавлений жоден суб'єкт макроекономічної системи. Отже, проблема кризи та банкрутства, його прогнозування та запобігання, має не тільки локальний (для окремого підприємства), а й загальнодержавний характер.

Визнання цього факту об'єктивно обумовлює необхідність створення певної державної системи контролю, діагностики та захисту підприємств від фінансового краху (системи протидії банкрутству).

Основними цілями функціонування інституту банкрутства в сучасних умовах можна назвати таке: справедливе й ефективне врегулювання випадків неспроможності при забезпеченні захисту інтересів усіх кредиторів та інших зацікавлених сторін, включаючи боржника; захист і максимальне підвищення вартості активів боржника; сприяння збереженню підприємств, що перебувають у тяжкому фінансовому становищі, заради захисту інвестицій та збереження робочих місць.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку. На сьогодні повноваження державного органу з питань банкрутства згідно з Указом Президента України від 06.04.2011 N395/2011 покладено на Міністерство юстиції України. [13]

Положенням про Головні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 № 1707/5, визначено, що одним із основних завдань головного управління юстиції є реалізація державної політики з питань банкрутства.

Сутність державного регулювання процедур банкрутства полягає у виконанні державним органом з питань банкрутства наступних повноважень:

- сприяння створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

- запропонування господарському суду кандидатур арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;

- організація системи підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

- ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

- забезпечення реалізації процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

- здійснення ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлення та затвердження форми подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

- організація проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

- готування на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновків про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків;

- готування та подання на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типових документів щодо здійснення процедур банкрутства;

-здійснення інших передбачених законодавством повноважень.

1.2 Закордонний досвід державного регулювання банкрутства

Більшість економічних процесів взаємопов`язані один з одним настільки, що інколи навіть не помічаєш, що вони абсолютно легально перетинають як географічні, так і економічні кордони. Власне те саме можна сказати і про проблему банкрутства, яка, звичайно, не є характерною тільки, приміром, для України, Росії чи економіки країн, що розвиваються. Навіть у найбільш розвинутих державах час від часу голосно лунають проблеми дуже відомих компаній та корпорацій - досить згадати хоча б пріснопам'ятне банкрутство південнокорейської Daewoo, американської Enron, німецької Grundig. Навіть в Японії кілька років тому число банкрутств досягло найбільш високого рівня за весь повоєнний період. У країнах Євросоюзу також щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців - з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20-30. Тобто саме тому, що банкрутство є, передусім, економічною, а не юридичною категорією, дуже складно знайти економіку, якій би це явище тією чи іншою мірою не було б властиве. Однак попри всю транснаціональність такого явища, як банкрутство, все-таки кожна країна має свої особливості стосовно його регулювання, подолання, а інколи навіть мети. Скажімо, законодавство Англії і Німеччини більше захищає кредиторів, а США і Франція віддають пріоритет боржникам. Проте не можна твердити, що у світі існують „продебіторські” чи „прокредиторські” концепції регулювання банкрутства у їх чистому вигляді, оскільки основна ідея всіх сучасних розвинених систем правового регулювання неспроможності полягає в тому, що доцільніше зберегти діюче підприємство, ніж розпродати його вроздріб. Тим більше, що, незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка, наприклад, європейських країн розвивається досить значними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них, насамперед, для оздоровлення економіки.

Зазвичай виділяють три концепції розвитку законодавства про неспроможність:

1. створення механізму розподілу максимізованих активів боржників (концепція Манфреда Бальца);

2. ефективний розподіл активів і захисту кредиторських вимог (англійська система);

3. ефективний розподіл і виконання макроекономічних функцій (американська, французька, українська системи).

При цьому у більшості країн основною процедурою все ж залишається конкурсне провадження, у ході якого всі дії з майном здійснюються на користь кредиторів. До того ж, як правило, використовується заборона індивідуальних дій кредиторів, формування конкурсної маси, відсторонення боржника від керування бізнесом, призначення конкурсного керуючого. Водночас, захист кредиторів є дуже поміркованим, позаяк часто та чи інша держава, застосовуючи систему пріоритетів та черговості задоволення вимог, захищає не лише деякі категорії позивачів і свої бюджетні інтереси, але й інтереси самого боржника. Тому, окрім конкурсного провадження, значне місце в системах регулювання займають так звані реабілітаційні режими.

Щодо ознак, які є визначальними для початку провадження у справі про банкрутство, то на сьогодні у межах світового законодавства про неспроможність існують дві основні підстави для порушення провадження щодо визнання боржника неспроможним:

- платіжна неспроможність;

- недостатність майна.

Для першої достатньо довести, що у боржника бракує коштів для виконання майнових зобов'язань, строк яких настав, а для другої - необхідно встановити такий стан боржника, коли пасиви боржника перевищують вартість його активів. У деяких країнах існують додаткові підстави. Така ознака, як загроза неспроможності, була введена у Німеччині. Подібні підстави також передбачені у чинному законодавстві Російської Федерації. Натомість у чинному законодавстві про неспроможність Японії справа про неспроможність може бути порушена за наявності двох несплачених (опротестованих) векселів, а у країнах англосаксонської системи права вирішення таких питань, як знаходження достатності підстав для порушення провадження у справах, традиційно віддано на розгляд суду.

Законодавство про банкрутство у країнах, у яких розвиток економіки заснований на конкуренції і безупинних структурних змінах, націлено на виховання дисципліни і дотримання правил ділового фінансового обороту, а також призначено сприянню реструктуризації неефективних підприємств або цивілізованому їхньому виводу з ринку. Завдання, розв'язувані за допомогою законів про банкрутство в країнах з ринкової економікою, цілком конкретні.

Найважливішим з них є максимальне використання існуючих можливостей "порятунку" підприємства чи його частин, що за допомогою процедури банкрутства можуть бути відновлені, щоб у наступному внести свій внесок в економіку країни. У той же час держава підтримує захист активів підприємства-боржника в інтересах кредиторів і розподіл цих активів відповідно до закону з метою максимального задоволення вимог кредиторів. Закон визначає порядок повернення боргів кредиторам за допомогою розподілу виторгу від продажу активів і/чи у вигляді акцій реорганізованого діючого підприємства, або використання чи відстрочки скорочення боргу підприємства у випадку наявності можливості відновлення його платоспроможності (світова угода), що у законодавстві України називається мировою угодою.