Цей орган займається розробкою і реалізацією державної політики щодо попередження економічної неспроможності; вживає заходів із фінансового оздоровлення і попередження економічної неcпроможності комерційних організацій та індивідуальних підприємців; здійснює в установленому порядку ліцензування діяльності антикризових керуючих у справах про економічну неспроможність і контролює діяльність цих осіб; забезпечує проведення процедур економічної неспроможності відсутніх боржників; організовує підготовку і проведення атестації на відповідність фізичних осіб професійно-кваліфікаційним вимогам, що пред'являються до керуючих в справах про економічну неспроможність.

Не всі країни мають спеціальний державний орган з питань банкрутства. До таких країн належить Італія, Німеччина, Нідерланди, Франція, Бельгія та інші.

В Нідерландах розгляд справ щодо банкрутства контролюється Окружними судами. У кожній конкретній справі вони призначають суддів по банкрутству. Суддя по банкрутству має право допитувати свідків, виносити накази про опитування або дослідження експертів, наприклад бухгалтерів, і пропонувати повному складу суду винести ухвалу про затримання не бажаючого співробітничати з судом боржника або члена правління боржника. Крім того, Окружний суд призначає конкурсного довірчого керуючого (куратора). Конкурсний довірчий керуючий управляє майновою масою боржника під контролем судді по банкрутству.

В Бельгії участь держави в процедурі банкрутства в особі своїх органів досить обмежена. Законодавці цієї країни прагнули до того, щоб система банкрутства була побудована на судовій, а не на виконавчій владі. Проте держава не повністю усунена від участі в процедурах - її інтереси представляє прокуратура. В такому випадку держава, коли це необхідно, вважається рядовим кредитором, і її інтереси беруться до уваги з урахуванням всіх покладених привілеїв.

В Італії не існує спеціального органу виконавчої влади, що займається питаннями банкрутства. Відповідно до Закону про банкрутство державні органи влади не втручаються в процедуру банкрутства.

В Німеччині справи про банкрутство та неспроможність розглядаються виключно у судовому порядку. Роль судів у справах про неспроможність виконують місцеві суди (Amtsgerichte). До компетенції місцевих судів входить надзір за діяльністю конкурсних керуючих, складання переліку всіх юристів компетентних і правомочних на здійснення процедур банкрутства.

Законодавство про банкрутство передбачає як процедури реабілітації неплатоспроможного боржника, так і його банкрутства (примусової ліквідації).

Функції арбітражних керуючих в різних процедурах виконують судовий адміністратор (admistrateur judiciare), уповноважений ліквідатор (mandataires-liquidateurs) і судовий уповноважений (juge commissaire). Процедури фінансового оздоровлення (реабілітації боржника) здійснюють адміністратори, а процедури банкрутства - ліквідатори. Одна і та ж людина не може суміщати обидві ці професії. Судовий комісар контролює як хід здійснення всієї процедури, так і діяльність судового адміністратора, уповноваженого ліквідатора і судового уповноваженого. Адміністратор процедури, відповідно до закону, зобов'язаний регулярно надавати судовому комісарові звіти про свою діяльність. Основними функціями судового комісара є:

- загальний контроль за діяльністю адміністратора, представника кредиторів і контролерів;

-участь у розробці плану фінансового оздоровлення, участь у дослідженні боржника (зокрема, складання обов'язкових для відповідей запитів в міністерство фінансів, податкові і інші державні органи);

- ухвалення рішень при конфліктних ситуаціях в питаннях включення до реєстру вимог окремих кредиторів, управління боржником, розпорядження його майном, вирішення трудових суперечок .

У Франції існує також професійний орган, що забезпечує доступ до професії адміністратора і накладає на них професійну відповідальність. Таким органом є Національна комісія адміністраторів, що складається з одинадцяти членів (суддів вищої кваліфікації, вчених і найбільш авторитетних адміністраторів) і допоміжного персоналу. Комісія складає "Національний список адміністраторів", і лише особи, представлені в цьому списку, можуть призначатися судами на процедури фінансового оздоровлення.

Як вже наголошувалось, законодавство про банкрутство у кожній країні має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, зокрема України, суд однозначно визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається належна саме господарсько-правова оцінка. Так, у США з усіх справ по банкрутству суди у 80-85 % приймають рішення про реорганізацію підприємств, 15-20 % - їх ліквідацію і лише 1,1 % винних у навмисному банкрутстві притягують до відповідальності. До речі, щодо відповідальності у справах про банкрутство якраз і містяться найбільші відмінності.

Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізнює кілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. Так, у Кримінальному кодексі Нідерландів передбачено цілий розділ за спричинення шкоди кредиторам або керуючим особам. У ньому зібрано вісім норм, які встановлюють відповідальність за злочини, пов'язані з банкрутством, серед яких ст. 340, зокрема, встановлюється відповідальність особи за просте банкрутство у тому випадку, якщо вона:

- мала надмірні видатки;

- з метою відстрочити банкрутство, знаючи при цьому, що його не можна уникнути, позичила гроші на кабальних умовах;

- не може пред'явити бухгалтерські книги, документи чи інші звіти в їх первинному стані.

У Франції чималий акцент робиться і на належне ведення процедури банкрутства, а тому там не забули передбачити кримінальну відповідальність і щодо судових адміністраторів, представників кредиторів, ліквідаторів і комісарів з виконання плану. Наприклад, такі особи можуть притягатися до відповідальності у випадках, якщо вони:

-навмисно посягали на інтереси кредиторів або боржника, використовуючи із користю для себе суми, отримані ними в процесі здійснення їх діяльності, або привласнюючи собі майно, яке їм не належало, і вони про це знали;

-у своїх інтересах використовували надані їм повноваження всупереч інтересам кредиторів або боржника.

За законодавством Німеччини нести відповідальність за банкрутство взагалі можуть будь-які особи (фізичні або юридичні) незалежно від предмета їх діяльності та комерційного статусу, які стали неплатоспроможними. В інших країнах суб'єктом банкрутства також може бути визнаний будь-який громадянин, який через відсутність коштів не сплачує свої боргові зобов'язання, наприклад, особа, яка протягом певного часу не сплачує комунальних послуг, зобов'язань за кредитними договорами тощо. Однак в Україні банкрутами можуть бути визнані лише юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності в органах державної статистики, а також фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності.

У Швейцарії у кримінальному законодавстві хоча й відсутній термін “банкрутство”, норми, що встановлюють відповідальність за подібні дії, все ж існують. Зокрема, це статті Кримінального кодексу Швейцарії з дуже промовистими назвами: “Шахрайський конкурс і шахрайство, пов'язане з накладенням арешту на майно боржника”, “Завдання шкоди кредитору шляхом зменшення майна”, “Безгосподарність”, “Невиконання обов'язків щодо ведення бухгалтерського обліку”, “Надання переваги одному з кредиторів”, “Підкуп при примусовому виконанні рішень”, “Придбання через суд будь-яких вигод шляхом обману в судовому договорі по неплатоспроможності” тощо. Досить цікавою з огляду на можливе застосування в українському законодавстві є норма Кримінального кодексу Швейцарії, що встановлює відповідальність за підкуп при примусовому виконанні рішення.

Таким чином, аналіз розвитку зарубіжного законодавства про неспроможність та банкрутство дозволяє дійти висновку, що лише належне державне регулювання цієї галузі дозволить мінімізувати збитки, що можуть бути завдані законними правам та інтересам господарюючих суб`єктів та самої держави.

В українському законодавстві, як і в деяких інших країнах, також існують такі риси, які є унікальними, наприклад, порівняно із законами інших країн Центральної та Східної Європи. Передусім, це положення про те, що боржник може сам подавати заяву про порушення справи. Хоча сам закон не визначає подальших дій стосовно того боржника, який не подасть добровільної заяви про порушення справи про банкрутство.

У тому разі, якщо підприємство-боржник досягає такої угоди з більшістю кредиторів, то меншість кредиторів і акціонерів, які не погоджуються з цим, за законом повинні погодитися з рішенням. У жодній країні континентальної системи права не накладають подібних примусових зобов'язань на меншість кредиторів, які не погоджуються з більшістю. Прикладом цього може слугувати хорватський закон про банкрутство.

Крім цього, як відомо, неспроможний боржник може уникнути ліквідації у випадках укладення мирової угоди з кредиторами та успішного проведення реорганізаційних процедур. Реорганізаційні процедури поділяються на два види - зовнішнє управління і санацію. Проте детально така реорганізаційна процедура, як санація, передбачена лише чинним законодавством України, Росії та Казахстану.

Підсумовуючи, можна сказати, що аналіз законодавства України та законодавства окремих країн світу про банкрутство дозволяє дійти таких висновків:

- однією з характерних рис законів про неспроможність є те, що вони складаються із норм матеріального та процесуального характеру, які є однаково важливими для розв'язання проблем неплатоспроможності та здійснення провадження у справі про неспроможність,

- на сучасному етапі інститут неспроможності у правових системах світу розвивається переважно двома шляхами, що зумовлюється різними концептуальними підходами, які умовно називають “проборжниковими” та “прокредиторськими”, але для України найкращим підходом було б поєднання елементів обох концепцій законодавства про неспроможність,

- стабільність економіки держави, захист майнових інтересів і фінансового благополуччя кредиторів від недобросовісних дій боржників залежить значною мірою і від кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за банкрутство.

Таким чином, завдання нашої держави на сьогодні полягає в упорядкуванні питань неспроможності (банкрутства) підприємств з пріоритетом державних інтересів. Продуманий і науково обґрунтований синтез досягнень ряду зарубіжних країн дозволить у перспективі створити в Україні ще більш ефективно дієвий інститут банкрутства та могутні кримінально-правові й організаційні основи протидії кримінальним формам банкрутства.

1.3 Розвиток державного регулювання процедур банкрутства в Україні

Інститут банкрутства в Україні пройшов тривалий шлях становлення та розвитку. За радянських часів процедура неплатоспроможності практично не застосовувалася. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам).

У законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів. Лише проголошення України незалежною державою та визначення економічного вектора на розвиток ринкових відносин сприяло відродженню інституту банкрутства. У зв'язку з цим виникла необхідність нормативно-правового врегулювання підстав, процедур та наслідків неплатоспроможності боржника.

Новелою у вітчизняному правовому полі став Закон України "Про банкрутство", введений в дію Постановою Верховної Ради України від 14.05.92 N 2344-XII, який був чинний сім років, проте він окреслював лише контур системи державного регулювання сфери неплатоспроможності і мав значні недоліки [2].