У курсовій роботі здійснено теоретичне узагальнення і вирішення завдання щодо розкриття змісту, з'ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності. Проведене дослідження правоохоронних відносин дало можливість сформулювати такі висновки:

* Правоохоронні відносини - це правова форма соціальної взаємодії право-дієздатних суб'єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб'єктивного юридичного обов'язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом.

* Особливості суб'єктного складу правоохоронних відносин обумовлені правовим статусом їх учасників, а також чинниками, що мають визначальний вплив на нього, зокрема:

1) юрисдикційними повноваженнями державних органів, їхніх службових і посадових осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність;

2) галузевою приналежністю норм права, на підставі яких вчинене діяння кваліфікується як суспільно небезпечне (тобто, злочин) чи суспільно шкідливе (тобто, проступок), що в подальшому відбивається на процесуально-правовому статусі суб'єктів правовідносин;

3) станом фізичного та психічного здоровя суб'єкта в момент та після вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що є одним із визначальних факторів у виборі передбачених законом заходів державного впливу (примусу), що застосовуються до нього;

4) фактом притягнення суб'єкта до юридичної відповідальності в минулому, з яким закон пов'язує виникнення особливого правового стану (наприклад, судимість у разі притягнення до кримінальної відповідальності);

5) віком фізичної особи, що значною мірою впливає на обсяг її дієздатності й особливо деліктоздатності;

6) фактом відсутності або приналежності до громадянства іншої держави, від якого залежить можливість застосування до суб'єкта, котрий вчинив правопорушення, окремих заходів державного впливу (наприклад, адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства).

* Альтернативою визначенню поняття об'єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості правоохоронних відносин, на думку автора, може послугувати його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб'єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов'язками. Такий підхід до розуміння об'єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійний смисловий зміст досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти їхнього можливого розвитку: момент виникнення правовідносин у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час їх зміни і припинення - словосполученням «заради досягнення чого». При цьому необхідно дещо обмежити філософську категорію, словесним символом якої є явище, натомість збагативши її зміст такою суттєвою ознакою, як відсутність достатньо високого рівня свідомості, який притаманний людині як суб'єкту права та учаснику правовідносин.

* Об'єктом правоохоронних відносин є правова поведінка суб'єктів та її результати. Означений дуалістичний підхід до об'єкта правоохоронних відносин певною мірою узгоджується з моністичною та плюралістичною його концепціями і має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки акцентує увагу на двоаспектному характері взаємодії суб'єктів правоохоронних відносин та її результаті.

* Особливістю юридичного змісту правоохоронних відносин є те, що правоохоронний чи то юрисдикційний орган, будучи переважно уповноваженою стороною вищезазначених правовідносин, для вирішення поставлених перед ним завдань та здійснення обумовлених цими завданнями функцій, наділений державно-владними повноваженнями, що являють собою діалектичну єдність юридичних прав та юридичних обов'язків державного органу, посадової чи службової особи цього органу. Зобов'язана сторона правоохоронних відносин (фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення), відповідно, наділяється кореспондуючими юридичним правам та юридичним обов'язкам державного органу, посадової чи службової особи цього органу суб'єктивними юридичними правами та суб'єктивними юридичними обов'язками.

* Зважаючи на положення ч. 4 ст. 55 Конституції України, що є додатковою гарантією міжнародного захисту прав і свобод людини, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї та сучасний розвиток прав людини, який супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, в структурі змісту вищезгаданих суб'єктивних юридичних прав, на думку автора, доречно виокремлювати п'ять структурних елементів. Додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб'єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту.1) неправомірні дії суб'єктів (правопорушення) є фактичною підставою для виникнення або зміни правоохоронних відносин, причому кожний новий такий факт, як правило, збільшує міру юридичної відповідальності зобов'язаної сторони правоохоронних відносин;

2) юридичні акти державних органів (законодавчого, глави держави, судових, правоохоронних та інших юрисдикційних органів) як уповноваженої сторони правоохоронних відносин є юридичною підставою для їх виникнення, зміни чи припинення;

3) правомірні дії особи, винної у вчиненні правопорушення, по реалізації юридичного обов'язку, що складає зміст юридичної відповідальності, як правило, є підставою для припинення правоохоронних відносин.

8. Порівняльний аналіз поняття «юридичний факт» та понять «правова презумпція», «правова преюдиція» й «юридична фікція» дає підстави для висновку про те, що не зважаючи на схожу юридичну природу (зв'язок із діями або подіями, що слугують підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також певний регулюючий вплив на поведінку суб'єктів), зазначені загальнотеоретичні категорії все ж слід розмежовувати. Відмінність між ними полягає в такому:

а) правова презумпція являє собою своєрідну гіпотезу щодо наявності або відсутності тих дій або подій, які мають юридичне значення, а тому при формулюванні визначення цього поняття як ключовий використовується термін «припущення», а не термін «обставини», притаманний категорії «юридичний факт»;

б) якщо юридичні факти являють собою життєво важливі обставини, передбачені нормами права як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин, правові преюдиції необхідно розуміти як своєрідний імператив, адресований судовим і правоохоронним органам держави щодо неприпустимості при вирішенні конкретних юридичних справ оспорювати раніше доведені в передбаченому законом порядку юридичні факти, щоправда за наявності їхнього документального підтвердження. Нехтування цією вимогою закону знаходить свій вияв у неправильній кваліфікації поведінки суб'єктів, а по суті - порушенні вимог принципу законності в процесі правозастосовної діяльності;

в) загальнотеоретичні категорії «юридичний факт» та «юридична фікція» хоча й мають спільну ознаку, а саме: породжують юридичні наслідки, однак при цьому не можуть визнаватися як тотожні, адже юридична фікція, на відміну від юридичного факту, являє собою умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною). Що ж до юридичного факту, то це така життєво важлива обставина, яка мала чи має місце в дійсності і до того ж передбачена гіпотезою правової норми у якості підстави для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141

2. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 4. - С. 20.

3. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: в 2 т. / [ред. колегія В.Б. Авер'янов (голова) та ін.]. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», Т. 1: Загальна частина. - 2007. - 592 с.

4. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 г. // Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов / [сост. и авт. вступ. сл. Г.М. Мелков]. - М.: Юрид. лит., 1990. - 661 с.

5. Карпачова Н. З прийняттям Загальної декларації прав людини розпочалася нова ера - ера надій і сподівань кожного на право бути людиною / Н. Карпачова, О. Святоцький // Право України. - 2008. - № 12. - С. 4-16.

6. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - С. 270.

7. Тацій В.Я. 60 років Загальній декларації прав людини / В.Я. Тацій // Право України. - 2008. - № 12. - С. 17-22.

8. Рабінович П. Світовий маніфест гуманізму (до 60-річчя проголошення Загальної декларації прав людини / П. Рабінович // Право України. - 2008. - № 12. - С. 23-29.

9. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник / О.Ф. Скакун. - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. - 704 с.

10. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права / Учебник. - СПб.: Питер, 2003. - 576 с.

11. Анисимов П.В. Особенности понятия «правозащитные отношения» // Российский судья. - 2004. № 12. - С. 33-36.

12. Анисимов П.В. Юридическое содержание правозащитного отношения // Юристъ-Правоведъ. - 2004. - № 2 (9). - С. 5-12.

13. Бельский К.С. Полицейское право: Лекционный курс / Под ред. канд. юрид. наук А.В. Куракина. - М.: Издательство «Дело и Сервис», 2004. - 816 с.

14. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. - М., 2000. - 576 с.

15. Ведєрніков Ю.А. Правоохоронна діяльність як напрям розвитку юридичної освіти на сучасному етапі // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. - 2001. - № 3. - С. 13-17.

16. Ведєрніков Ю.А., Шкарупа В.К., Карпунчев В.П. Щодо визначення поняття правоохоронної діяльності // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. - 2001. - № 3. - С. 102-111.

17. Власов Ю.Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - 180 с.

18. Гнатущенко Ю.В. Деякі аспекти генезису правовідносин // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 31. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2006. - С. 58-65.

19. Гнатущенко Ю.В. Підходи до визначення поняття правовідношення // Часопис Київського університету права. - 2005/2. - С. 44-49.

20. Гусейнов Л.Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. … доктора юрид. наук / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 2000. - 36 с.

21. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 256 с.

22. Дисциплінарний Статут органів внутрішніх справ України, затверджений законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV // Офіційний вісник України. - 2006. - № 12 - Ст. 792.

23. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод / Европейский Суд по правам человека, Избранные решения: В 2 т. Т.2. - М.: Изд-во НОРМА, 2000. - С. 665-680.