Вступ

Для людей похилого віку та інвалідів майже завжди є актуальним питання їх матеріального забезпечення, у той час як молоді, зазвичай, суттєве значення має проблема поліпшення житлових умов. Хоч і за чинним ЦК передбачено, що в договорі довічного утримання відчужувачем можуть бути будь-які фізичні особи, незалежно від віку та здоров`я, але практика показує, що найчастіше це люди, які потребують догляду.

Тому, автор бачить актуальність даного дослідження в тому, що по-перше, договір довічного утримання (догляду) займає досить важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину, дозволяє: з одного боку - матеріально забезпечити існування відчужувача, а з іншого - надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, так як оплатність в даному випадку носить триваючий і алеаторний характер. Аналіз даного питання показує, що останнім часом збільшилась кількість спорів пов'язаних з виконанням договору довічного утримання. Для вирішення даної проблеми потрібно детально вивчити юридичну природу та сутність цього інституту. По-друге, договір довічного утримання - усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення.

Метою курсової роботи є виявлення природи, проблем і особливостей правового регулювання інституту довічного утримання (догляду).

Завдання даної роботи автор вбачає в тому, щоб розкрити зміст договору довічного утримання (догляду) та обґрунтувати необхідність вдосконалення цього інституту.

Дана робота складається з трьох розділів.

У першому розділі автор досліджує історичний етап становлення інституту договору довічного утримання (догляду).

У другому розділі розкривається загальна характеристика даного договору, тобто поняття, зміст та інші важливі, питання без яких висвітлення розглядуваного дослідження було б не повним.

У третьому розділі йдеться про теоретичні та практичні проблеми та колізії договору довічного утримання (догляду).

Аналізуючи правові аспекти договору довічного утримання, то не можливо не згадати важливих за своїм змістом та значенням наукові праці в сфері становлення інституту довічного утримання, які розроблялись та розробляються видатними вченими. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Маслова, Г. Амфітеатрова, М. Бару, О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, А.С. Довгерт, М.І. Панченко, І.А. Безклубого та інших.

Розділ І. Встановлення інституту довічного утримання

Спираючись на соціально економічні умови, які існували в Україні в ХІХ столітті, а також на згадки в юридичній літературі про існування на практиці договорів, які за своєю правовою природою близькі до сучасного договору довічного утримання, автор робить висновок, що в Західній Україні правовідносини по довічному утриманню починають зароджуватись в 50 их - 60 их роках ХІХ століття, а на решті території України - в 70 их - 80 их роках ХІХ століття.

Цивільний кодекс УРСР 1922 року не згадує інституту довічного утримання. Проте нотаріальна Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 року у статті 120 дозволяла у договір дарування вміщувати пункт про обов'язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов'язання, капіталізуючи накладення арешту на майно. Це була перша згадка про інститут довічного утримання у нашому законодавстві. Але 01 серпня 1940 року директивним Листом НКЮ УРСР названа стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити в договір дарування пункти про зобов'язання утримувати дарувальника чи третіх осіб, проте вказане не означало, що не можна укладати договір довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у договір дарування. Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися в практиці як до 1928 року, так і після 1940 року.

Поява у той час у практиці подібних договорів не пройшла непомітно у науці. Починаючи з 1945 року, з'являються перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених.

Аналізуючи тогочасну практику, М. Бару в праці «Договірне зобов'язання про утримання» виділяв три різновиди договору довічного утримання. По-перше, це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались лише непрацездатні члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени двору передавали останнім садибу і все майно, а сторонні особи зобов'язувались утримувати їх до смерті. Земельно-судові органи визнавали подібні договори тільки за формальними ознаками недійсними (не було згоди земельного товариства, а для даних угод закон обов'язково її вимагав). По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім'єю і відповідними державними органами (охорони здоров'я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладені договору. Тягар утримання дитини розподілявся між двома сторонами . Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. / Міністерство освіти і науки України. Київський національний університет ім. Т.Шевченка; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. - 2-ге видання, доповнене і перероблене. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 1. -С. 280. Слід також зазначити: даний вид утримання, як правило, не був довічним; він припинявся з досягненням дитиною повноліття. Проте, якщо дитина була інвалідом, то це утримання ставало довічним. Третім видом довічного утримання були, власне, договори довічного утримання, які набули поширення, порівняно з двома наведеними вище різновидами. І тому в подальшому буде аналізуватись саме ця форма довічного утримання.

Незважаючи на те, що з 1940 року заборонено укладати договори дарування з умовою довічного утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони могли оформлювати відчуження будинку договором купівлі-продажу, при цьому ціна була незначною, але тут же формулювався додатковий обов'язок довічно утримувати продавця. Часто у договорі про відчуження будинку встановлювалася дійсна ціна, але при цьому вказувалось, що у рахунок покупної ціни покупець зобов'язаний надавати продавцю довічне утримання. У практиці зустрічались і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договори (дарування та довічного утримання). Врешті-решт, наводиться, навіть, приклад спадкового договору, згідно з яким одна сторона заповідала будинок іншій, яка зобов'язувалась годувати першу особу до її смерті . Советское гражданское право: Учебник / Под редакцией В.Ф. Маслова. - К.: Наука, 1988. - С. 282..

Судова практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволені позовів, що ґрунтувались на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду СРСР в Ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом Л.Н. до Н.Н. вказала: договори довічного утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними також з інших підстав. Наприклад, Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) визнано недійсним договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода - оплатна. У іншому разі в Ухвалі Судової колегії Верховного Суду СРСР за позовом Г. до 33-ої дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна із зобов'язанням довічного утримання під один з відомих видів - дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимог, що пред'являлися до названих вище договорів, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала її недійсною. Подібні міркування висловлені Верховним Судом РСФРР у аналогічній справі ще у 1925 році. Зокрема, йшлося: угода, за якою купують будинок із зобов'язанням утримувати продавця без фікції строку платежу та ціни угоди, не може вважатися договором купівлі-продажу і, як така, не може бути визнана дійсною.

Таким чином, з наведених вище прикладів можна зробити наступний висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання під договори дарування чи купівлі-продажу. А оскільки це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними. Тому що чинний на той час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.

Проте у ряді випадків суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись при цьому на статтю 106 Цивільного кодексу 1922 року. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов'язання був договір як такий. При цьому названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.

Слід зазначити, що серед вчених також не було єдності при аналізі інституту довічного утримання. Деякі з них вважали, що цей договір є кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне становище продавця та його похилий вік (С. Ландков); інші - стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття - так як покупець сподівається: йому не довго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній - на довге забезпечене життя на утриманні покупця (І. Брауде). Тому ці вчені пропонували визнавати подібні угоди недійсними.

Проте більшість вчених не поділяли наведених вище думок. У своїх працях вони критикували рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного утримання, а також звертали увагу на детальний аналіз юридичної природи даних угод Великорода О.М. Становлення інституту довічного утримання./ О.М. Великорода // Право України. - 2003. - № 12. - С. 124.. При цьому їх позиції іноді суттєво відрізнялися.

Так, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір довічного утримання як договір дарування з умовою. На їх думку, такі угоди мали безоплатний характер. Проте дана точка зору не знайшла багато прихильників.

По-іншому розглядали договір довічного утримання Г. Амфітеатров і В. Маслов. Зокрема, перший вважав: даний договір - оплатний і є різновидом купівлі-продажу; хоча вчений і не відкидав можливості кваліфікації подібного зобов'язання як самостійного договору. В. Маслов також розглядав вказаний договір як оплатний і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу, де як ціна був обов'язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд.

Деякі вчені займали дещо іншу позицію. Наприклад, В. Рясенцев відносив договір довічного утримання до самостійного виду. Він вважав: подібну угоду не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки в даному випадку відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним.