За своєю юридичною природою зазначений договір є одностороннім, оскільки у відчужувача є лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення та догляд. Відповідно до статті 744 ЦК України в набувача можуть виникнути два зобов'язання паралельно: забезпечувати відчужувача утриманням та забезпечити догляд довічно, але обов'язок щодо утримання поглинає зобов'язання з догляду. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором. На думку О.А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Книга 2. - С. 321.. Договір довічного утримання безумовно є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Цей договір належить до договорів, для яких передбачена обов'язкова письмова форма та нотаріальне посвідчення (ст.745 ЦКУ). Недотримання даної вимоги відносно форми договору тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання. Наслідки визнання договору недійсним закріплені в статті 216 ЦК України і спричинюють двосторонню реституцію.

Відповідно до частини 2 статті 745 ЦК України, якщо предметом договору довічного утримання є нерухоме майно, то такий договір підлягає обов'язковій державній реєстрації (стаття 210 ЦК України). Право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16 ЦК України, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним Великорода О.М. Предмет і об'єкт договору довічного утримання (догляду)./О.М. Великорода // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. - Івано Франківськ: Плай. - 2003. - Випуск ХІ - С. 114.. Проте на практиці набувачі нерухомості за договором довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності.

З формою договору довічного утримання Цивільний кодекс України пов'язує момент виникнення права власності на майно набувача. Так, за статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання відповідно до статті 334 ЦК України. Із змісту цієї статті випливає, що право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно - з моменту державної реєстрації договору.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1) момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна;

2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно;

3) передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договоруВеликорода О. М. Договір довічного утримання: Автореф. дис... канд-та юрид. наук: 12.00.03./ Науково Дослідний Ін-т приватного права і підприємництва Академії Правових Наук України .К.-2006.-С15..

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе обґрунтував консенсуальним характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку . Романцев Ю.В. Система договоров в гражданском праве России // Право. - 2002 - № 5. - С. 13..

У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач «зобов'язується передати майно у власність» набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти та довічного утримання є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна.

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

Так, Рішенням Старокиївського міського суду м. Києва від 30 вересня 1999 року залишеним без змін Ухвалою Судової колегії в цивільних справах Київського районного суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув право власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався за життя К., квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежно виконував свої обов'язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене Рішення до Президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму статті 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває право на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебувають у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в статті 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визнано момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач (стаття 746 ЦК України). Безумовно, стороною даного договору може бути особа, яка відповідає загальним вимогам до контрагентів у договорах. Крім того, законодавець передбачає спеціальні вимоги, яким має відповідати сторона у договорі довічного утримання. Такими вимогами є: відчужувачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, що має майно на праві власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд. Із цього випливає, що будинок (його частина), а також інше рухоме майно, що має значну цінність, яке має перейти за договором у власність набувача, не може бути обтяжене заставою або іншими зобов'язаннями. Тому, за договором довічного утримання одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину; квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужувачеві або зазначеній ним третій особі довічне грошове або матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санітарно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

За цивільним законодавством, набувачем за договором довічного утримання може бути тільки повнолітня дієздатна особа, яка в змозі надати належне матеріальне забезпечення. Особливістю укладення договору довічного утримання щодо майна, що є у суспільній власності, є те, що набувачем майна за договором довічного утримання може бути юридична особа. При цьому юридична особа може мати більші можливості для матеріального забезпечення відчужувача, що не передбачав попередній ЦК України від 1963 року, де практика показала недоцільність обмеження юридичної особи як сторони договору довічного утримання, і тому чинний ЦК України як видно з наведеного визначення договору довічного утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною особою за цим договором Великорода О. М. Договір довічного утримання: Автореф. дис... канд-та юрид. наук: 12.00.03./ Науково Дослідний Ін-т приватного права і підприємництва Академії Правових Наук України .К.-2006.-С-18..

Виходячи із всього вищезазначеного, можна сказати, що в порівнянні з нинішнім ЦК України попередній ЦК УРСР визначав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб, набувачами за цим договором визначалися лише фізичні особи.

Новий ЦК України передбачає, що набувачами, у договорі довічного утримання, можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, яке передається їм за договором довічного утримання на праві спільної сумісної власності. У випадку порушення набувачами обов'язку перед відчужувачем настає солідарна відповідальність. Відчужувач у такому випадку може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх набувачів разом, так і кожного з них окремо.