З огляду на неоднозначний підхід до інституту довічного утримання як з боку судових органів, так і вчених-юристів досить важко проаналізувати юридичну природу та особливості даного договору в той час. Насамперед, варто зазначити: більшість вчених включали договір довічного утримання до зобов'язань з оплатної реалізації майна. Стосовно ж односторонності чи двосторонності даної угоди - єдиної думки не було. Причому ті юристи, які розглядали договір довічного утримання як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції - консенсуальним.

Що ж до дефініції названого договору, найбільш вдале визначення, на думку автора курсової роботи, дав В. Рясенцев. Таким чином, предметом даної угоди міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно. Стосовно форми договору довічного утримання, то він у разі відчуження будинку чи права забудови повинен був бути укладений у письмовій формі та завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі. У нотаріальній практиці, як правило, вимагалось, щоб у подібних угодах вказувалась ціна будинку, який відчужувався.

Також слід звернути увагу на проблему сторін у вказаному договорі. Відчужувачем могла бути тільки непрацездатна фізична особа. Судовій практиці відомий випадок, коли відчужувачем будинку була працездатна особа Костюченко О. Договір довічного утримання/О. Костюченко // Юридичний вісник України. - 2005 р. - 19-25 березня. - № 11. - С.9.. Проте цей договір визнаний недійсним, так як він укладений у формі договору дарування з умовою утримання. Аналізуючи даний приклад важко дати чітку відповідь на питання: чи могла бути працездатна особа, за всіх сприятливих умов, відчужувачем. На думку автора курсової роботи, в деяких випадках це було можливим. Крім того, слід додати, що згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР утримуватись міг не тільки відчужувач, а й треті особи. Набувачем за договором довічного утримання могла бути тільки фізична особа. Судовій практиці відомий приклад, коли останнім була юридична особа. Але даний договір визнаний недійсним, оскільки він не задовольняв вимог, що пред'являлися до договорів дарування чи купівлі-продажу. І хоча суд в цьому конкретному випадку не звернув уваги на те, що юридична особа вийшла за межі своєї спеціальної правосуб'єктності, проте тогочасні юристи, посилаючись на вказану обставину, вважали: юридичні особи не могли бути набувачами за договором довічного утримання.

Стосовно прав і обов'язків сторін даної угоди, то можна виділити два підходи, які існували у той час. Вчені, котрі відстоювали думку, що договір довічного утримання є одностороннім, вважали: відчужувач мав право лише вимагати від набувача надання обумовленого утримання, а набувач - тільки обов'язок надавати матеріальне забезпечення. Прихильники ж двосторонньої концепції зазначеного договору вважали: відчужувач мав обов'язок передати майно і право вимагати надання утримання, у той же час набувач мав відповідні кореспондуючі: право вимагати передачі майна на обов'язок утримувати відчужувача. Окремі вчені наполягали, щоб обов'язки набувача були детально конкретизовані у договорі (якість і кількість харчування у день, зміст догляду). Що ж до права власності набувача на відчужений будинок, то це питання було практично не дослідженим. Деякі науковці вважали: набувач міг вільно розпоряджатись будинком на свій розсуд. При цьому обов'язок утримання, навіть якщо набувач відчужив передане йому за договором майно, залишався все рівно за набувачем і не переходив разом з майном до іншої особи. Згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР 1928 року на майно, передане обдарованому, накладався арешт, щоб він не міг розпоряджатись ним і не ухилявся від виконання своїх обов'язків.

Неоднозначні підходи спостерігалися і до вирішення питання припинення договору довічного утримання. Якщо сторони виконували всі умови даної угоди, то зі смертю відчужувача вона припинялась. У разі, коли першим помирав набувач, відчужене майно переходило до його спадкоємців. При цьому, якщо вони відмовлялись від подальшого утримання відчужувача, останній вже не міг розірвати цей договір та повернути відчужене майно.

Звичайно, такий підхід судів до вирішення даної проблеми слушно критикувався у науковій літературі. Коли ж набувач не виконував своїх обов'язків, то судові органи або зобов'язували його виконати взяті на себе обов'язки або розривали договір й повертали будинок (чи інше майно) відчужувачу. В останньому разі суди в основному, так само як і при визнанні договору довічного утримання недійсним, не відшкодовували витрат. Проте за певних обставин (наприклад, набувач заново перебудував будинок) суд міг повернути останній відчужувачу, але дозволити проживати у ньому набувачу з його сім'єю. Дещо по-іншому підходив до вказаної проблеми В. Рясенцев. Він вважав, що при розірванні договору довічного утримання суд повинен повернути сторони у попередній стан з відшкодуванням збитків, спричинених відчужувачу та із зарахуванням вже понесених витрат на його утримання Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Книга 2. - С. 321..

Таким чином, неврегульованість у законодавстві даного інституту призвела до того, що сторони іноді зловживали своїми правами; і судові органи не завжди могли захистити потерпілого. Окремі вчені пропонували досить оригінальні способи розв'язання цієї проблеми. Наприклад, В. Маслов вважав за доцільне, щоб у новому Цивільному кодексі 1963 року питання довічного утримання було врегульоване так, щоб особа, яку забезпечують, передавала своє майно у спільну сумісну власність учасників договору, а останні не могли відчужувати свого права участі у спільному майні третім особам без згоди інших учасників. Право на частку в учасників названого договору виникало тільки при розірванні договору. Розмір частки визначався за згодою сторін або суду з урахуванням вартості переданого у спільну сумісну вартість майна, вигод від користування ним, витрат на утримання і розміру участі особистою працею та матеріальними коштами в управлінні спільним майном кожного з учасників. Після смерті особи, яку забезпечували (відчужувача), майно, вказане у договорі, залишалось у власності особи, котра забезпечувала (набувача). Після смерті останньої її право участі у спільній власності та обов'язки з утримання переходили до її спадкоємців (до останніх не належав відчужувач). І хоча наведені пропозиції могли вирішити більшість проблем, проте розробники нового Цивільного кодексу 1963 року їх не врахували.

З прийняттям у 1963 році нових Цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання. Згідно з Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, за договором довічного утримання одна сторона, що була непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передавала у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язувався надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Даний правочин повинен був бути нотаріально посвідчений; відчуження будинку за життя відчужувача не допускалося. Договір довічного утримання міг бути розірваний за вимогою відчужувача, якщо набувач майна не виконував обов'язків, взятих ним на себе за договором або за вимогою набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не мав змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення. При цьому будинок повинен був бути повернутий відчужувачеві.

Приблизно так само був врегульований інститут довічного утримання в більшості інших радянських республіках, проте, існували і певні особливості. Так, в Цивільному кодексі РСФРР договір довічного утримання розглядався як різновид купівлі продажу. В Білоруській РСР і Литовській РСР допускалась можливість відчуження за даним правочином поряд з жилим будинком і іншого майна. Згідно з Цивільним кодексом Казахської РСР, набувач міг відчужити переданий йому будинок чи його частину за життя відчужувача зі згоди останнього. Відповідно до Цивільного кодексу Узбецької РСР, у випадку невиконання чи неналежного виконання набувачем обов'язків, прийнятих на себе за договором, відчужувач міг звернутись в суд з позовом про заміну утримання періодичними грошовими платежами.

В цілому, аналізуючи норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року, слід зазначити, що вони далеко не досконало регулювали інститут довічного утримання (це проявлялось в обмеженні суб'єктного складу, відчужуватись міг тільки жилий будинок чи його частина тощо). Дані обставини, а також зміна соціально економічних і політичних умов на початку 90 их років ХХ століття, призвели до потреби реформування договору довічного утримання.

Аналізуючи чинне законодавство зарубіжних держав, можна виділити два типи ставлення до нього. По перше, законодавство ряду країн не виділяє окремо договір довічного утримання, проте, він укладається на практиці і при його регулюванні застосовуються загальні положення про довічну ренту. Ці держави можна поділити на дві групи. В першу групу входять країни в цивільних кодексах яких не згадується інститут довічного утримання, передбачається тільки довічна рента в грошовій формі (Франція, Іспанія, Австрія). До другої групи належать країни в законодавстві яких зазначається, що рента може виплачувати як в грошовій, так і в натуральній формі, в останньому випадку рента за своєю природою ближча до довічного утримання (Німеччина, Італія, Квебек, Вірменія, Азербайджан). По друге, це держави в нормативно-правових актах яких договір довічного утримання виділяється в самостійний договірний тип (Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова, Грузія, Узбекистан, Латвія, Естонія, Швейцарія, Японія, Угорщина, Польща та інші).

Аналізуючи вище написане, автор приходить до висновку, що договір довічного утримання (догляду), не виділявся раніше в окремий вид цивільно-правового договору. У багатьох країнах світу цей договір так і набув самостійного визнання, але, як про це свідчить практика, застосовується в повному обсязі.

Розділ ІІ. Загальна характеристика договору довічного утримання

договір довічне утримання догляд

Новий ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК України розширює коло об'єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

Так, відповідно до статті 744 нового ЦК України «за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно».