Реферат

з курсу: Міжнародний комерційний арбітраж

На тему: "Доктрина "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду"

План

Вступ

1. Поняття компетенції третейського суду

2. Сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду

3. Принцип "компетенції компетенції" третейського суду у законодавстві України та міжнародно-правових актах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що практика третейського розгляду постійно стикається з необхідністю встановлення обсягу та характеру повноважень третейських судів з розгляду і вирішення цивільних справ. У літературі останнім часом також обговорюється проблема відмежування компетенції третейських судів від суміжних правових феноменів, і перш за все від інституту підвідомчості. У зв'язку з цим дослідження питань про природу і джерелах компетенції третейських судів набуває особливої актуальності.

Науково-теоретичну основу дослідження становлять праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених як Ю.К. Осипов, П.Ф. Єлісейкін, М.Ю. Лебедєв, Ю.А. Тихомиров, А.І. Муратов, Є.В. Брянцева, А.П. Вершинін, В.В. Комаров, О.Ю. Скворцов, Є.А. Виноградова, Л.П. Ануфрієва, С. А. Курочкін, В.А. Мусін, Т.М. Нешатаєва, М.А. Рожкова та інших

Поняття "компетенція" походить від латинського сompetere -- "добиватися, відповідати, підходити". У новітніх енциклопедичних словниках "компетенція" визначається як сукупність установлених нормативно-правовими актами прав та обов'язків (повноважень) органів, посадових осіб, а також осіб, які виконують управлінські функції в комерційних установах. Особливого значення набувають питання компетенції третейських та арбітражних судів, а саме які спори вони компетентні розглядати? Правова природа та зміст процесуально-правового принципу "компетенції компетенції" є широко дослідженими як у західній, так і у вітчизняній доктрині міжнародного приватного права. Існує досить багато поглядів на даний принцип чи доктрину. Деякі правники розглядають зазначений процесуальний принцип під кутом зору обставини, чи "має право арбітражний суд самостійно приймати рішення щодо своїх правомочностей при розгляді конкретної справи - у випадку, коли такі правомочності заперечуються однією зі сторін спору. Інші дослідники вважають, що арбітри мають право "продовжити порушене перед ними судочинство всупереч будь-яким запереченням зі сторони відповідача"; оскільки принцип "компетенції компетенції" стосується можливості для арбітрів винести рішення із питання про те, чи входить предмет спору до сфери цього арбітражу; зазначене питання "складає зміст їх юрисдикції у найбільш широкому сенсі цього слова". Друга група вчених висуває протилежну точку зору, наполягаючи, перш за все, на тому, що принцип "компетенції компетенції" на відміну від автономності арбітражної угоди стосується не змісту, а саме процедури визначення "недійсності та обсягу угоди щодо компетенції арбітрів виносити рішення із цього приводу. Враховуючи таке різноманіття поглядів пропонуємо у даній роботі розглянути сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду більш детальніше

1. Поняття компетенції третейського суду

Очевидно, що розгляд проблем компетенції третейського суду як юрисдикційного органу може здійснюватися в рамках процесуальної і змішаної теорій правової природи третейського суду. У цій сфері компетенція третейських судів повинна бути визначена в законі. Укладаючи арбітражну угоду, сторони приводять в дію норми законодавства, які наділяють третейських суддів владними повноваженнями з розгляду спору і винесення обов'язкового рішення. У цьому аспекті джерелом компетенції третейського суду виступає арбітражне угоду, від обсягу якого похідний обсяг компетенції третейського суду. Третейські суди мають право розглядати спори в рамках конкретного правовідносини, обмеженого межами третейського запису, тому рішення, винесене у спорі, не передбаченому третейським записом, не може породжувати правових наслідків. У рамках договірної теорії проблема компетенції третейського суду не може розглядатися інакше як проблема повноважень представників сторін (третейських суддів) на врегулювання конфлікту і укладення нового договору. Таким чином, проблема компетенції трансформується в проблему належних повноважень, врегульовану нормами цивільного права, а правове регулювання здійснюється через визначення сфери застосування спеціальної форми вирішення спорів.

Традиційно компетенція визначається через сукупність прав та обов'язків, владних повноважень (правомочностей) певного органу (організації). Так, наприклад, Ю.К. Осипов визначав компетенцію як коло встановлених законом владних повноважень органів держави, посадових осіб, громадських організацій, які в той же час є і їх обов'язками [10]. П.Ф. Єлісейкін сформулював поняття компетенції як складного правового явища, структура якого включає предмети ведення, правомочності і обов'язки певного органу [11]. М.Ю. Лебедєв визначає компетенцію як складову інституту юрисдикції в якості сукупності повноважень юрисдикційного органу, покладених на нього нормативним актом для реалізації встановлених чинним законодавством специфічних завдань і функцій цього органу і визначають його місце в юрисдикційній системі [12].

Наведені позиції багато в чому відображають усталену в науці концепцію правової природи та змісту компетенції, у зв'язку з чим з метою подальшого аналізу необхідно скорегувати запропоноване Ю.А. Тихомирова визначення компетенції як законно покладеного на уповноваженого суб'єкта обсягу публічних справ [14], оскільки воно не дозволяє розмежувати поняття компетенції та підвідомчості. Між тим предметна компетенція і підвідомчість, незважаючи на свою близькість, мають деякі відмінності, що не дозволяють вважати їх рівнозначними. Основна відмінність, як зазначав Ю.К. Осипов, полягає в тому, що компетенція і підвідомчість характеризують зв'язок між правочином і його об'єктом по-різному. Якщо предметна компетенція характеризує її з боку суб'єкта повноважень, то підвідомчість - з боку їх об'єкта [10]. Вважаємо, що саме в такому ключі повинна вирішуватися проблема розмежування понять компетенції третейських судів та підвідомчості справ третейським судам, існуюча в сучасній практиці третейського розгляду.

Таким чином, розгляд проблеми компетенції третейських судів можливо у двох аспектах - аспекті сукупності прав та обов'язків як складових повноважень і владного характеру цих повноважень.

Владні повноваження третейських судів грунтуються на самообмеження сторін і волі держави, об'єктивувати в законі, і визначаються його домінуючою владної роллю в правозастосовчому процесі. Держава гарантує невтручання в діяльність третейських судів у сфері, визначеній законом, визнає ухвалювані ними рішення, гарантує виконання рішень, що відповідають зазначеним у законі вимогам, через систему примусового виконання. При характеристиці повноважень третейських судів і визначенні природи компетенції третейських судів необхідно також брати до уваги ту обставину, що володіють повноваженнями структури та органи одночасно наділені обов'язком їх здійснення. Це в рівній мірі відноситься і до третейських судів, які не тільки має право приймати до розгляду справи, передані сторонами, але за певних умов і зобов'язані це зробити. Сама обов'язок приймати до розгляду суперечки сторін і вирішувати їх не може розглядатися в якості елемента публічного договору (як це можна зробити, наприклад, з позицій договірної теорії правової природи арбітражу), оскільки це правомочність є за своєю природою публічно-правовим і повинно бути реалізовано в публічних інтересах. Варто, однак, зауважити, що законодавство не містить санкції за порушення таких обов'язків, що слід розглядати як серйозний пробіл у законодавчому регулюванні відносин, пов'язаних з діяльністю третейських судів. Будучи виключеною зі сфери дії цивільного законодавства, відповідальність суддів третейських судів не отримала регламентації і в публічно-правовій сфері, що породило загрозу порушення прав і законних інтересів учасників цивільного обороту.

Повноваження третейських судів диференціюються за предметним і функціональним критерієм. Традиційно права певних органів на здійснення певних функцій (видів діяльності) розглядаються як їх функціональні повноваження, а сукупність функціональних повноважень утворює функціональну компетенцію [12]. Хоча третейські суди і не є державними органами, це положення в рівній мірі справедливо і для них. Оскільки основною функцією третейських судів - як постійно діючих, так і судів ad hoc, - є вирішення спорів про право, то для її виконання третейські суди наділяються повноваженнями, сукупність яких і утворює функціональну компетенцію третейських судів. Зміст функціональної компетенції третейських судів становлять повноваження щодо прийняття позовної заяви до розгляду, витребування від відповідача відзиву на позовну заяву, повноваження з проведення розгляду справи в засіданні третейського суду, повноваження з прийняття забезпечувальних заходів, повноваження з винесення арбітражного рішення і т.д.

Як зазначав Ю.К. Осипов, права органів держави на здійснення своїх функцій по відношенню до певного кола об'єктів (предметів) представляють собою об'єктивні (предметні) повноваження, а сукупність предметних повноважень - об'єктивну (предметну) компетенцію [10]. Повноваження третейських судів зі здійснення своїх функцій щодо визначеного в законі кола об'єктів (спорів цивільно-правового характеру, щодо яких є дійсне арбітражна угода) і складають їх предметну компетенцію.

Аналіз чинного законодавства та правозастосовчої практики дозволяє зробити висновок, що повноваження третейських судів з розгляду і вирішення спору закріплюються в правових нормах, які реалізуються в рамках правовідносин як процесуального, так і організаційного характеру. Диспозитивні норми, в тому числі і процесуальні, можуть бути конкретизовані в арбітражній угоді, а відносини організаційного характеру оформлені в арбітражному договорі. Все відзначене в сукупності утворює джерела компетенції. У першу чергу права та обов'язки третейського суду закріплюються в нормативних правових актах, зокрема, в законодавстві, регулюючому діяльність третейських судів. Норми, що визначають правове становище третейського суду, також містять положення та регламенти постійно діючих третейських судів. Нормативна регламентація компетенції третейських судів здійснюється на основі виділених Ю.А. Тихомировим [14] загальнокомпетенційних принципів:

- Принцип побудови окремої компетенції як частини цілого, яка у двох аспектах. По-перше, це нормативне конструювання окремої компетенції третейського суду як частини єдиної компетенції юрисдикційних органів на розгляд і вирішення спорів про право. Третейські суди як частина єдиного юрисдикційного механізму наділяються компетенцією, була складовою частиною його загальної компетенції. По-друге, зазначений принцип проявляється також у побудові компетенції окремо взятих категорій третейських судів як частини єдиної компетенції третейських судів взагалі;

- Принцип гарантування самостійної компетенції третейських судів здійснюється державою за допомогою нормативного закріплення умов наділення компетенцією, умов реалізації компетенції, окреслення сфери компетенції третейських судів. Самостійність компетенції третейських судів ніяк не порушується сприянням, здійснюваним державними судами в рамках відповідної функції;