У зарубіжній літературі зазначається, що принцип "компетенції-компетенції", незважаючи на своє невизнання у ряді країн, так само як і арбітражне угоду, має як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивне наслідок цього принципу полягає в наділенні арбітрів правом вирішувати питання про власну компетенції на вирішення спору сторін, як це широко визнається в міжнародних конвенціях і новітньому національному законодавстві про арбітраж. В рівній мірі важливо і негативний наслідок цього принципу, яке полягає в тому, що арбітри розглядаються не як єдині, а як перші особи, які приймають рішення з питань про компетенцію на розгляд спору.

Основне значення принципу "компетенції-компетенції" полягає в тому, що він дозволяє складу арбітражу продовжувати розгляд справи по суті навіть тоді, коли однією з сторін заявлений спір з питань, пов'язаних з наявністю і дійсністю арбітражної угоди (як підстави для наділення арбітражу компетенцією на дозвіл спору). Крім того, відзначається в літературі, доктрина "компетенції-компетенції" надає арбітрам можливість визнати арбітражне угоду недійсною і винести рішення про відсутність у них компетенції на вирішення спору сторін, не входячи в суперечність із самими собою.

В.А. Мусін відзначає також, що значення принципу визначається тією обставиною, що наявність у третейського суду компетенції щодо розв'язання переданого йому спору є передумовою третейського розгляду [23]. На думку О.Ю. Скворцова, значення принципу "компетенції-компетенції" третейського розгляду обумовлено тим, що саме він забезпечує можливість виконання третейської угоди про передачу спору на розгляд третейського суду [16].

Проблема наявності або відсутності компетенції щодо розв'язання спору, розглядається третейським судом неодноразово. Перш за все вона виникає на стадії прийняття надійшов до суду позовної заяви до провадження, яка у постійно діючому третейському суді завершується відповідною постановою голови (або заступника голови) третейського суду. Потім - після сформування арбітражного складу - він також зобов'язаний визначитися зі своєю компетенцією. Особливості розв'язуються у зв'язку з цим питань дають деяким вченим можливість кваліфікувати процедуру розгляду третейським судом питання про наявність у нього компетенції розглядати спір в якості самостійної стадії, тим більше що в ряді випадків вона може завершитися винесенням самостійного проміжного рішення (визначення). Нормативна регламентація процедури розгляду третейським судом питання про наявність у нього компетенції зумовлена ??необхідністю повноцінної практичної реалізації принципу, що розглядається.

При характеристиці процедури необхідно також звернути увагу на таку обставину. Є.В. Брунцева відзначає, що підходи до застосування доктрини "компетенції-компетенції" можуть відрізнятися в залежності від того, чи має місце арбітраж ad hoc або ж інституційний арбітраж [20]. У постійно діючих третейських судах нерідко використовується двоступенева процедура при визначенні компетенції на розгляд спору.

Компетенція арбітражу на вирішення питання про власну компетенції аж ніяк не означає відсутність якого б то не було подальшого контролю. Розгляд арбітрами питань про власну компетенції неминуче ставить питання про необхідність і своєчасність судового контролю за діями арбітражу, оскільки ні в одній правовій системі право арбітрів на визначення власної компетенції не знаходиться поза межами судового контролю [18]. У деяких країнах системи загального права рішення третейського суду про власні повноваженнях може бути предметом судової перевірки в будь-який час після його винесення. Розподіл повноважень щодо вирішення питань про компетенцію третейського суду між третейським і державним судами остаточно оформилося після прийняття низки судових рішень, які мають у даний час характер прецеденту [18]. У французькому праві судовий перегляд рішення арбітражу про власну компетенції відкладається до моменту винесення рішення, що багато в чому відображає і загальносвітову тенденцію поступового зміщення контролю з боку суду на більш пізні стадії, на забезпечення оперативності та ефективності третейського розгляду. Новітнє процесуальне законодавство свідчить про приєднання Росії до цього напрямку. А.І. Мінаков заявляє про те, що за наявності третейської угоди державні суди взагалі не можуть втручатися в діяльність третейських судів, за винятком випадків виконання вже винесеного рішення третейського суду [24]. Багато в чому схожу позицію займають і державні суди, які відзначають, що чинним законодавством не передбачена можливість втручання арбітражного суду в діяльність третейських судів [24].

Однак остаточний висновок робити поки рано. Формат взаємовідносин державних судів і арбітражів, в тому числі і в частині контролю з питань про компетенцію, визначається сформованим балансом приватних і публічних елементів в юрисдикційному механізмі. Так, Т.М. Нешатаєва вважає, що для ефективної спільної роботи державних та третейських судів життєво важливим є механізм контролю за дотриманням прав сторін у третейському розгляді, що дозволяє враховувати і приватні, і публічні інтереси. На її думку, таким механізмом є обмежений контроль державних судів стосовно третейських, що означає право державного суду за заявою сторони розглянути і винести рішення про принципові питання третейського розгляду, які зачіпають вихідні положення права на захист цивільних прав [22].

Крім того, слід зазначити, що наведені позиції відображають тенденції, що намітилися в практиці третейського розгляду. Очевидно, що ці тенденції є наслідком інтеграційних процесів, що відбивають приєднання Росії до визнаної у світовому співтоваристві практиці розгляду і вирішення підприємницьких спорів, а також викликану цим уніфікацію національного законодавства. Послідовне застосування державними судами та арбітражами принципу "компетенції-компетенції" стане серйозною основою для розвитку третейського розгляду.

Проблема компетенції третейських судів має надзвичайно важливе значення для інших інститутів третейського процесуального права. Не можна не відзначити взаємного зв'язку інститутів компетенції та арбітражного рішення, компетенції та арбітражного угоди. М.А. Рожкова відзначає, що для визнання державного або третейського суду компетентним щодо конкретної юридичної справи (поняття компетентного суду у вузькому сенсі) необхідно, по-перше, наявність у самого суду компетенції на розгляд такого роду справ і, по-друге, наявність у справи властивостей підвідомчості, а також підсудності або арбітрабільності, що дозволяють віднести його до компетенції цього суду [21]. Саме тому основним фактором, що впливає на ефективність роботи норм про компетенцію, є встановлена ??законом підвідомчість справ.

3. Принцип "компетенції" третейського суду у законодавстві України та міжнародно-правових актах

Як ми вже встановили вище положення про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі випливає з автономності арбітражної угоди.

Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини "компетенції компетенції". Головне положення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського суду, який покликаний розглянути і розв'язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір. Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду.

Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбітражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної угоди може бути оскаржене в державному суді тільки після винесення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду.

Принцип "компетенції компетенції" базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними питання про власну компетенцію і винесенні справедливого і неупередженого рішення з цього питання.

В арбітражній практиці типові випадки заперечування компетенції арбітражу у розгляді конкретного спору або з причин недійсності арбітражної угоди, або з причин того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати даний спір. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу виникає практичне запитання: хто вирішує питання про компетенцію арбітражу.

Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди [4].

Доктрина "компетенції компетенції" закріплена також у багатьох міжнародно-правових актах, зокрема у міжнародних арбітражних регламентах ЕЄК (ст. 18), ЕКАДВ (п. 3 ст. VI), ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 21). Він передбачений і в Типовому законі ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 16). Нарешті, він закріплений у Європейській конвенції 1961 р [5].

Відповідно до п. 3 ст. V Конвенції арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам ухвалити рішення про свою компетенцію, про наявність чи дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою якої ця угода є. Проте зазначене рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді відповідно до закону країни суду.

Принцип "компетенції компетенції" передбачається й у регламентах багатьох постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів. Так, відповідно до п. 2 ст. 8 Арбітражного регламенту Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати, якщо одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і якщо Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром.

У зв'язку з закріпленням і змістом принципу "компетенції компетенції" виникає питання: як бути в тому випадку, коли одна зі сторін арбітражної угоди заперечує компетенцію арбітражу після того, як арбітражне провадження вже розпочате?

Відповідно до п. 3 ст. VI Європейської конвенції 1961 р., якщо одна зі сторін в арбітражній угоді подала заяву з проханням про арбітраж, державний суд, до якого може надалі звернутися інша сторона з позовом у такій самій справі або з питання про відсутність, недійсність або втрату чинності арбітражною угодою, повинен відкласти ухвалення рішення з питання про компетенцію арбітражного суду до прийняття арбітражним судом рішення по суті справи, оскільки в державного суду немає достатніх підстав для порушення цього правила.

Висновки