- Реалізація принципу "взаємопереходів" компетенцій і їх узгодженості здійснюється в рамках організаційних правовідносин за розподілом між органами держави і недержавними органами навантаження (не самих справ) з розгляду і вирішення суперечок. Видається, що саме в такому ракурсі можлива постановка проблеми конкуренції компетенції третейських та державних судів, про яку йдеться в літературі;

- Регулювання взаємовпливів компетенцій.

Арбітражна угода також необхідно розглядати як джерело компетенції, підстава для надання арбітрам повноважень з вирішення конкретного цивільного спору. А.І. Муранов відзначає, що компетенція третейського суду розглядати спір між суб'єктами правового обороту має своїм найголовнішим і безпосередньою підставою не сам закон, а спільне волевиявлення сторін, юридична сила якого визнається законом [13]. Варто при цьому підкреслити, що сторони вільні у наданні арбітрам прав і покладання на них обов'язків до тих пір, поки такі права і обов'язки не суперечать імперативним нормам законодавства та відповідного регламенту. Тільки самі сторони можуть погодитися на витребування третейським судом доказів, дозвіл справи і винесення обов'язкового рішення, застосування забезпечувальних заходів щодо предмета спору і т.д. Саме тому можна погодитися з висловленою Є.В. Брунцевой і А.П. Вершиніним думкою, що компетенція складу арбітражу має своїм джерелом угоду сторін про дозвіл їхніх суперечок в арбітражі і залежить від права, що застосовується до арбітражної угоди, а компетенція третейських судів визначається процесуальними правил про підвідомчість і сторонами арбітражних угод. В.В. Комаров також зазначав, що з автономності арбітражної угоди випливає висновок, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу, і арбітраж не може вийти за його межі [15].

Як джерело компетенції третейського суду розглядається також і арбітражний договір. Арбітражний договір - це угода сторін і арбітрів про здійснення діяльності з розгляду і вирішення суперечок, він пов'язує сторони та арбітрів і є підставою для відшкодування сторонами витрат, що виникають у третейських суддів у зв'язку з розглядом справи. У договірної теорії арбітражний договір виступає засобом наділення арбітрів правом представляти інтереси сторін при укладенні нової угоди (винесення арбітражного рішення), тобто, по суті, являє собою договір доручення; в інших теоріях правової природи третейського суду арбітражний договір послідовно трансформується у бік процесуальних актів і оформляє компетенцію третейського суду на розгляд і вирішення виниклої суперечки. Арбітражний договір не укладається в письмовому вигляді як окремий документ, однак це не тягне його недійсності. У ряді випадків висновок арбітражного договору оформляється іншими актами. Так, наприклад, в Арбітражному регламенті Міжнародної торгової палати (МТП) містяться норми про необхідність складання акта про повноваження арбітрів (ст. 18), який повинен містити найменування сторін, короткий зміст вимог і заперечень, повне ім'я та посаду арбітра, місце арбітражного розгляду, інші відомості. Акт про повноваження арбітрів підписується сторонами і складом арбітражу (ч. 2 ст. 18 Арбітражного регламенту МТП).

Таким чином, можна виділити три основні акту, що свідчать про укладення арбітражного договору шляхом вчинення конклюдентних дій: арбітражна угода (угода про передачу справи в конкретний третейський суд), позовну заяву (волевиявлення на укладання арбітражного договору з одного боку), ухвалу про прийняття третейським судом позовної заяви та порушення провадження у справі. У цьому разі висновок арбітражного договору відбувається на підставі закону.

Наведені позиції відображають договірний характер підпорядкування компетенції третейського суду і, відповідно, договірний характер визначення її обсягу. Ця обставина має надзвичайно важливе значення для правозастосовчої діяльності, у тому числі для вирішення третейським судом питання про власну компетенції та для здійснення державними судами ряду контрольних повноважень. Таким чином, беручи до уваги, що реалізація компетенції третейського суду обумовлена укладенням сторонами арбітражної угоди і згодою на підпорядкування юрисдикції третейського суду, можна сформулювати висновок, що компетенція третейських судів носить умовний характер.

Виділення джерел компетенції має важливе практичне значення. Державний суд, вирішуючи питання про компетенцію третейського суду в процесі розгляду справи про оскарження рішення третейського суду або видачу виконавчого листа на примусове виконання, досліджує правове становище третейського суду та його повноваження, орієнтуючись саме на що містяться в джерелах норми. Джерела компетенції виступають в якості основи для вирішення самим третейським судом питань про компетенцію при прийнятті справи до розгляду і при винесенні рішення в рамках реалізації принципу "компетенції-компетенції".

2. Сутність доктрини "компетенції компетенції" у діяльності третейського суду

третейський суд компетенція арбітражний

Одним з основних питань, на які потрібно дати відповідь в ході розгляду справи у третейському суді, є питання про компетенцію останнього у справи по спору сторін. Висновок з питання про компетенцію є визначальним при вирішенні проблеми підвідомчості справи, його підсудності конкретному третейському суду, закладає основу для майбутнього рішення. Принципово важливим є і термін, протягом якого приймається рішення з питання про компетенцію.

У світовій практиці сформувалося кілька підходів до вирішення зазначених завдань. У ряді країн питання про компетенцію арбітражу вирішується державними судами до початку виробництва в третейському суді. Така конструкція дозволяє реалізувати механізм попереднього контролю за третейським розглядом, проте вона має серйозні недоліки. Так, затягнута багатоступінчаста процедура, яка орієнтована на залучення ряду державних юрисдикційних органів, ставить під сумнів всі переваги третейського розгляду, і насамперед ті з них, які пов'язані з оперативністю і конфіденційністю. Саме тому в практиці арбітражного розгляду сформувалася альтернативна конструкція, іменована принципом (доктриною) "компетенції-компетенції" (Kompetenz-Kompetenz, la compйtence - de la compйtence, jurisdiction concerning jurisdiction * (386)). Відповідно до цього принципу третейський суд самостійно вирішує питання про наявність або про відсутність у нього компетенції стосовно переданого на його вирішення спору, в тому числі у випадках, коли одна зі сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності арбітражної угоди. Прийняте арбітрами рішення може бути перевірено в державному суді, але вже, як правило, після винесення відповідного рішення. Як зазначає О.Ю. Скворцов, суть принципу "компетенції-компетенції" полягає в тому, що третейський суд, перш ніж приступити до розгляду правового спору по суті, зобов'язаний переконатися у власній юридично значимої компетенції щодо переданого на його розгляд конфлікту [16]. На думку Є.А. Виноградової, принцип "компетенції-компетенції" означає право третейського суду після порушення і в ході третейського розгляду вирішувати питання про наявність у нього компетенції без звернення до державного суду, який здійснює контроль щодо такого рішення у встановлених законом межах і порядку (на стадіях виробництва за справах про скасування або виконання рішення третейського суду) [17]. У Німеччині цей принцип розкривається через наділення третейського суду правом вирішувати питання про свою компетенцію без наступної судової перевірки такого рішення.

Таким чином, принцип "компетенції-компетенції" перешкоджає розгляду державним судом питання про компетенцію арбітражу до того моменту, поки про це не прийнято рішення арбітрами, обмежуючи тим самим роль державних юрисдикційних органів у приватному правозастосовчому процесі. Закордонними авторами він традиційно розглядається в якості правила хронологічного пріоритету.

Доктрина "компетенції-компетенції" отримала широке визнання як в національному законодавстві, так і в міжнародних угодах. Так, в § 3 ст. V Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (укладена в Женеві 21 квітня 1961 р.) міститься правило, що арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, не повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам винести рішення з питання про свою компетенцію або про наявність або дійсності арбітражної угоди або угоди, складовою частиною якої ця угода є, з тим, однак, що рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді.

Основою для новітнього арбітражного законодавства багатьох країн стали містяться в Типовому законі ЮНСІТРАЛ положення про те, що арбітраж може сам винести постанову про свою компетенцію, в тому числі за будь-запереченням щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (ч. 1 ст. 16). Якщо арбітраж прийме рішення з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом тридцяти днів після отримання повідомлення про це просити суд чи інший орган прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, арбітраж може продовжувати розгляд справи і винести по ньому рішення (ч. 3 ст. 16).

Це правило було сприйнято національним законодавством (розд. 30 Акту про арбітраж Великобританії; ст. 1040 Цивільного процесуального уложення Німеччини; ст. 23 (3) Закону про арбітраж Іспанії від 5 грудня 1988 р.; ст. 1697 (1) ГПК Бельгії; ст . 186 Закону Швейцарії про міжнародне приватне право 1987 р.; ст. 1466 нового ЦПК Франції тощо), в тому числі і російським. Доктрина "компетенції-компетенції" знайшла нормативне закріплення в ч. 1 і 3 ст. 16 Закону про міжнародному арбітражі, а також у ч. 1 ст. 17 Закону про третейські суди. Цілком закономірно регламенти багатьох інституційних арбітражних центрів сприйняли це правило. У Російській Федерації принцип "компетенції-компетенції" широко застосовується державними судами. Так, наприклад, у низці постанов підкреслюється, що питання про визначення компетенції третейського суду не належать до підвідомчості арбітражного суду [18].

Доктрина "компетенції-компетенції" є наслідком принципу автономності арбітражної угоди. При цьому підставою повноважень арбітражу на вирішення питання про власну компетенції саме арбітражна угода не є. В якості такої підстави необхідно розглядати виключно національне законодавство місця проведення розгляду, що містить відповідні норми. В якості непрямого слідства автономності арбітражної угоди принцип "компетенції-компетенції", на думку Л.П. Ануфрієва, відображає договірну (матеріально-правову) природу арбітражу, так як третейський суд, аналізуючи питання про власну юрисдикції щодо спору, закономірно залучає для цілей винесення судження категорії матеріального (на противагу процесуального) права: застосовне право, межі волевиявлення сторін, автономію волі сторін, дійсність договору та арбітражного угоди з точки зору норм цивільного (або торгового) права відповідної держави і т.д. [19].

Розглянуті принципи розрізняються за підставами їх застосування, при цьому автономність (віддільність) арбітражного угоди дозволяє кваліфікувати останню як самостійне і не залежне від основного договору, а механізм "компетенції-компетенції" застосовується у випадках, коли повноваження арбітражу оскаржуються з підстав недійсності самого арбітражного угоди. Як зазначає Є.В. Брунцева, доктрина "компетенції-компетенції" дає арбітрам право подолати твердження про недійсність самого арбітражного угоди [20]. Саме тому застосування принципів "компетенції-компетенції" і автономності арбітражної угоди здійснюється комплексно.