Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме визнання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]. -Х., 1999. -219 с. . Третє покоління прав людини - колективні, тобто правами всього людства -- правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.). В науковій літературі для позначення даного покоління прав нерідко використовують назву „солідарні права” Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003р. - с. 172.. Становлення третього покоління прав людини (права людини -- частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями -- ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав -- учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради держав (1992 рік)і низка інших важливих документів. Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства. Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які характеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини розглядається Конституцією України як головний обов'язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Норми розглянутих вище Конституції України та міжнародно-правових актів нерідко визначають лише межі правового регулювання в тих або інших сферах суспільних відносин, передбачають початкову регламентацію цих відносин, містить відправні засади для галузей права, оскільки Конституція є юридичною базою всього поточного законодавства. Тому завдання наступної правотворчості - детальна регламентація суспільних відносин, встановлення конкретних прав і обов'язків суб'єктів права для більш повного втілення конституційних та міжнародно-правових принципів і цілей в практику. Іншими словами, норми Конституції, міжнародних договорів знаходять розвиток, конкретизацію в нормах, встановлених іншими джерелами конституційного права, а також у галузевому законодавстві. 1.2 Поняття та ознаки прав і свобод Природа основних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. І. Бородін цілком закономірно наголошує на тому, що стан свободи не дарується публічною владою, а належить людини від народження і реалізується через суб'єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід'ємними Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 5.. На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина -- з позитивного. Але і ті, й другі мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина -- це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави у вигляді стійкого правового зв'язку - громадянства. Тобто, особа стає суб'єктом права не автоматично. Вона визнається такою законами держави, які об'єктивно обумовлені системою панівних суспільних відносин. Це означає, що держава юридично визнає за особою певні соціальні властивості, які є обхідною умовою її участі у врегульованих правом соціальних відносинах. Найважливіші та найскладніші взаємовідносини між людьми і взаємозв'язки між державою та індивідом регламентуються в юридичній формі шляхом формулювання прав, свобод і обов'язків, які утворюють у своїй єдності основи правового статусу індивіда, що є однією з найважливіших не тільки правових, а й політичних категорій Князєв В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 12. - С. 29.. Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони рівні і єдині для всіх громадян без винятку, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства Волинка К.Г. Правовий статус особи та гарантії реалізації прав та свобод за Конституцією України. - К.: РННЦ, 1998. - С. 4. . Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші -- в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких найчастіше всього відносять: а) значущість відповідного конституційного права, свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 120. Конституція України закріплює ті права і свободи, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Таким чином, конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України. Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (так звані, неосновні) права і свободи пов'язані з різними статусами, яких набуває особа. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до робітників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину або кожному громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права і свободи людини і громадянина. - Х., 2001. - С. 14. Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має найвищу юридичну силу. Це також підкреслює особливі місце і роль конституційних прав і свобод. Треба зазначити, що розгляд в лiтературi стосовно основних прав і свобод людини і громадянина супроводжується помітною термiнологiчною рiзноманiтнiстю. Для позначення суб'єктивних прав використовуються поняття «громадянські права», „конституційні права”, „індивiдуальнi права”, „основні права, „основні права i свободи” Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 219; Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Монографія. -Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. - С. 12.. Не зупиняючись на всiх вiдмiнностях, якi до того ж не завжди мають чiтке смислове навантаження, слід зазначити що, потребують роз'яснення саме питання пов'язані з розрізненням прав i свобод, а також прав людини i прав громадянина оскільки ці поняття набули поширення в національному законодавстві, у тому числі в Конституції України. Так, у роздiлi ІІ „Права, свободи та обов'язки люди i громадянина» йдеться про права i свободи, про право на свободу або лише право свободи. Тому постає питання: якi ж ознаки вiдрiзняють права людини вiд її свобод. Відразу необхідно підкреслити, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права i свободи практично iдентичнi. Вони окреслюють соцiальнi можливості людини у рiзноманiтних сферах суспiльних вiдносин, що забезпечуються державою. Водночас аналiз конституційного законодавства показує, що термiни „свобода” і „право на свободу” вказують на широкi можливостi вибору iндивiдуальної (але неконкретизованої) поведінки, в результаті якої суб'єкт може оволодіти певним соціальним благом. Так, у ч. 1 ст. 35 Конституції України закріплено положення про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, а у ч. 1 ст. 54 підкреслено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної діяльності. Термін же „право” (суб'єктивне) визначає конкретні дії людини (наприклад, право брати участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраним). Інакше кажучи, термін „свобода” означає можливість вибору і здійснення певних дій, наслідком чого є оволодіння суб'єктом певним суспільним благом, тоді як термін „право” безпосередньо забезпечує оволодіння останнім. Таким чином, відмінність між поняттям „право” і „свобода” є значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Як доцільно звертає увагу В. Князєв, сама по собі можливість вибору і здійснення дій, що приводять до оволодіння певним суспільним благом, також є соціальним благом Князєв В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 12. - С. 31.. Також, треба звернути увагу на те, що поняття „свобода” переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості).