Розуміння поняття „право” більшою мірою пов'язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов'язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров`я тощо). Недивно, що для розуміння терміна „право” нерідко застосовується термін „свобода”. Так, наприклад, усю сферу політичних прав з чітко визначеними повноваженнями називають свободами Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадянина: Монографія. - К., 2001. - С. 14. . Треба наголосити на розмежуванні у Конституції України основних прав і свобод людини, і прав і свобод громадянина. Такий підхід не є традиційним для нашого конституційного законодавства, яке раніше зводило становище людини лише до ї взаємозв'язку з державою як громадянина, що одержав свої права в „дар” від державної влади і тому був цілковито їй підпорядкований Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. -- К.: Кондор, 2006. -- С. 147. . Встановлюючи ці відмінності між людиною і громадянином, Конституція України відновлює ті загальнолюдські особливості, що були утверджені ще в результаті буржуазних революцій і дістали втілення у законодавчих актах, які закріпили рівність, свободу, право на щастя, - у Декларації незалежності 1776 р., „Білі про права” 1791 р. (США), Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція). Зазначене „роздвоєння” людини, яке безпосередньо випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, сприяє подоланню однобічного розгляду людини у взаємозв'язках лише з державою, звуження її сфери на самовизначення. Людині як такий відводиться автономне поле діяльності, де рушійною силою є її індивідуальні потреби. Реалізація здійснюється у громадянському суспільстві, заснованому на приватній власності, родині, усій сфері особистого життя. Держава не повинна втручатись у ці відносини, вона має охороняти їх від втручання будь-яких інших суб'єктів. У громадянському суспільстві таким чином на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації індивідуальності останньої, забезпечення її автономії та захисту від будь-якого незаконного втручання, тобто для реалізації приватних інтересів. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою (сферу публічних інтересів), в якій він розраховує не лише на захист своїх прав від незаконного втручання, а й на активне сприяння держави їх реалізації. У розділі ІІ Конституції України права і свободи індивіда викладено з урахуванням визначеного принципу. Це дістає вияв у формулюваннях статей. Так, там, йдеться про права людини, застосовуються такі формулювання: „кожний має право”, „кожному гарантується” тощо. Це свідчить про визнання прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території України, незалежно від того, чи є вона її громадянином, іноземцем або собою без громадянства. Конституція визначає і права, що належать лише її громадянам. Це здебільшого політичні права: права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, виборчі права тощо. Водночас у Конституції визначено обов'язки, які покладаються на всіх осіб, які перебувають на території України, та обов'язки, які мають виконувати лише громадяни нашої держави. У зв'язку з цим доцільно звернути увагу на формулювання, які містяться у міжнародному пакті про громадянські та політичні права прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи: Зб. Міжнар. док. - К.: Наук. думка, 1992. - с. 115: „кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість” (ст. 9), „ніхто не може бути позбавлений свободи на тій підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання” (ст. 11); „всі особи є рівними перед судами і трибуналами” (ст. 14). Ці та інші особисті права сформульовані стосовно до людини, яка може бути, а може й не бути громадянином тієї чи іншої держави. Однак у ст. 25 цього акта, що закріплює політичні права (право на участь у веденні державних справ, право голосувати в бути обраним, допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби), застосовано термін „кожний громадянин”. Звідси чітко випливає, що наслідком розрізнення термінів і понять „людина” і „громадянин” є розмежування сфери приватних і публічних інтересів, а отже, й правового статусу індивіда. Відмінності між правами людини і правами громадянина можливо узагальнити за допомогою схеми (див. Табл. 1). Одним з особливих ознак основних прав і свобод, як вже було зазначено вище, є їх нормативна закріпленість у конституції відповідної держави. Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу людини і громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в нормативно-правовому закріпленні основних прав і свобод Таблиця № 1. Відмінності між правами людини та правами громадянина

Права людини

Права громадянина

Позатериторіальні - існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою

Територіальні -- передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави

Загальносоціальні -- належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії

Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

-- реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина

- реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою

особи не тільки в Україні та в інших країнах СНД, а й у цілому у міжнародному співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права особи, її гідність, захист в якій би країні вона не проживала. Історія свідчить, що людству невідома ситуація, коли б не було необхідності докладати зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по-своєму відповідає на вічний виклик історії, пов'язаний з обстоюванням таких великих цінностей, як свободи і права людини Общая теория прав человека. - М., 1996. С.5.. Конституція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості, закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який вже є загальновизнаним у світовому співтоваристві і є надбанням світового конституціоналізму. Зокрема, як наголошувалося раніше, нйважливішими для доктрини і практики прав людини в Україні є Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний пакт про громадянські і поличні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), інші пакти про права людини, і особливо Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) Оскільки Україна вступила в Раду Європи, підписавши при вступі Європейську конвенцію 1950 р., що зобов'язує сприймати її зміст з позиції європейського права в галузі прав людини.

Аналіз сутності основних прав і свобод людини і громадянина дозволяє виокремити наступні ознаки даної категорії:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу», у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною.

4) можливості, що є залежними від можливостей суспільства -- рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Таким чином, свобода людини - вихідне поняття в проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо) Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 120.. Звісна річ, що за відсутності в людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений уст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 32.. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

З урахуванням викладеного, права і свободи людини пропонуємо визначити як систему природних невідчужуваних від особи можливостей, які потрібні їй як для задоволення своїх життєво необхідних потреб та інтересів, так і для духовного зростання. У свою чергу, поняття прав і свобод громадянина визначимо як систему закріплених в національному законодавстві природних невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для нормальної життєдіяльності і розвитку.