Розвиток національного законодавства, яке стосується в цілому інститута банкрутства та процедури санації не відрізнялось врегульованністю всіх проблемних питань, - і як наслідок - прийняття діючого Закону України “Про банкрутство” зумовило масу питань про те, яким же повинен бути механізм його використання. Помітимо також, що на сьогодняшній день принципово змінився підхід до мети та завдань процедури банкрутства. Якщо раніше, наприклад, відповідно до ЗУ “Про банкрутство” від 14.05.1992р. №2343-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, процедурі санації була присвячена лише одна стаття 12, в якій не було жодного слова про план санації, то таку закономірність можна дослідити й далі. Прийнятий у першому читанні Верховною Радою України законопроект Кабінету Міністрів “Про банкрутство” від 06.06.1996р. вже більш-менш зрозуміло деталізує процедуру санації, оскільки дає визначення самому терміну “санація” та можливі варіанти її здійснення (переведення боргу, реорганізація юридичної особи або приватизація майна боржника), - ст.17. Однак в цілому він також лаконічний та непослідовний (навіть за своєю внутрішньою структурою).

Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, авторська розробка Закону України “Про банкрутство”, підготовлена робочою групою у складі: Кузнєцовой Н.С., Тітова М.І., Дзери О.В., Щербині В.С. Цей нормативний акт вже наближається до діючого ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, оскільки і за структурою, і за змістом відповідає вимогам логічності, послідовності та спрямований на ефективне проведення процедури банкрутства. Інституту санації присвячен розділ 4 (статті 32-37): визначені строки процедури, коло учасників, порядок здійснення санаційних заходів і т.д. Але як і раніше ігноруються відносини, пов'язані з проведенням зазначених заходів відповідно до плану санації.

санація платоспроможність боржник процесуальний

1.2 Сучасне антикризове законодавство про банкрутство: окремі проблеми

Тому на основі накопиченого досвіду і відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищим арбітражним судом було прийнято повномасштабне роз'яснення практики застосування Закону України “Про банкрутство” (від 18.11.97р.). Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного провадження і процедури банкрутства; регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство; встановило вимоги до заяви кредитора, боржника; визначило порядок проведення попереднього засідання суду і розгляду заяв кредиторів після публікації оголошення в газеті; регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії; визначило підстави припинення провадження у справі про банкрутство і повернення заяв кредитора, боржника без розгляду. Незважаючи на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато запитань, воно мало великий позитивний ефект. Роз'яснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі “Про банкрутство”, полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства, але найважливіше - багато інтерпретаційних норм згодом стали звичайними нормами нового закону. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний закон і, отже, не змогло і не могло його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний закон, який би містив кращі досягнення світової і національної правових систем.

Таким став Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.1999р. № 784-XIV (у подальшому Закон). Його найважливішою особливістю було те, що він поєднав у собі майже всі фундаментальні положення законодавства про банкрутство -сукупність норм матеріального та процесуального права. “При цьому реалізація норм матеріального права безпосередньо стала пов'язана із застосуванням процесуальних норм” Поляков Б.М. Вдосконалення процесуального законодавства про банкрутство // Вісник господарського судочинства.-2001.-№2.-С.52..

Згідно з вимогами ст. 5 Закону, провадження у справах про банкрутство регулюється самим Законом, Арбітражним процесуальним кодексом України (тепер вже Господарським процесуальним кодексом) та іншими нормативними актами. На відміну від попередньої редакції, Закон містить більший обсяг процесуальних норм та доповнювався лише у деяких випадках нормами господарського процесуального кодексу: повернення заяви про порушення справи без розгляду (ст. 9), забезпечення грошових вимог кредиторів (ст. 12), перегляд ухвал у порядку нагляду (ст.ст. 8, 9, 11, 12, 13, 14, 17, 18, 21, 38, 19, 40) та інші. На відміну від позовного провадження, у процесі банкрутства задіяні нові процесуальні фігури: кредитор, боржник, розпорядник майна, керуючий санацією, інвестор, ліквідатор тощо. Відрізняються від позовного провадження і процесуальні дії та порядок розгляду справи.

Незважаючи на те, що процедура банкрутства відрізняється від процедури позовного провадження, предмет правового регулювання залишається незмінним. Діють господарсько-процесуальні стосунки, тому у Господарсько-процесуальному кодексі поруч з нормами позовного провадження повинні міститися, на наш погляд, норми процедури банкрутства. Проте процесуальні норми процедури банкрутства повинні займати особливе місце, а єдині для обох проваджень норми - міститися у загальній частині.

Перша спроба такого розподілу процесуальних норм була здійснена, як ми вже зазначали, у Роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 18.11.97р. № 02-5/444 “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство”. Тоді ж було проведене диференціювання прецесуальних норм на три види. Перший являє собою універсальні для судового розгляду норми; другий вид розрахований виключно на розгляд господарських спорів у позовному провадженні; норми третього виду підлягають застосуванню з урахуванням особливостей режиму розгляду справ про банкрутство.

Така умовна диференціація не мала великого успіху, оскільки без кодифікації господарсько-процесуального законодавства поєднати два різних за своєю сутністю процеси неможливо. Необхідний принципово інший підхід до вирішення цієї проблеми. Перш за все, необхідно встановити загальні для двох проваджень норми та інститути, іншими словами, необхідно виділити загальну частину кодексу. У ній, на наш погляд, повинні міститися: мета і завдання, основи та принципи господарської юрисдикції, а також органи господарської юрисдикції та їх підсудність. Інші питання повинні міститися у особливій частині кодексу. Механізм часткового використання норм господарсько-процесуального кодексу у справах про банкрутство, що існує на сьогодні, не відповідає вимогам часу та гальмує розвиток процесуального правозастосування. Не випадково нова редакція Закону значно звузила сферу застосування Арбітражно-процесуального кодексу. Навіть та частина процесу у справах про банкрутство, що підлягає вирішенню із застосуванням АПК, не завжди співпадає з ним, і це цілком природно, “... оскільки правові стосунки, що виникли із нових економічних відносин, не можуть регулюватися законодавчими нормами, що базуються на іншій економічній та правовій основі” Там же, С.53..

Візьмемо, наприклад, інститут доказів. У відповідності до вимог ст. 1 Закону, кредитор повинен мати належним чином підтверджені документами майнові вимоги до боржника. Вказані документи, що підтверджують наявність та неоплатність боргу, повинен пред'явити сам кредитор. Закон не покладає на арбітражний суд обов'язку власної ініціативи чи на вимогу кредитора витребувати такі документи, а їх (документів) відсутність є підставою для відхилення арбітражним судом грошових вимог кредитора до боржника.

Розгляд заяв кредиторів істотно відрізняється від вирішення спору по суті у порядку позовного провадження. В процедурі банкрутства вимоги кредиторів повинні бути безспірними або відносно спірними. При цьому безспірними вважаються такі вимоги, спір за якими вже вирішений юрисдикційним органом або вони визнані самим боржником. Відносно спірні вимоги - це такі вимоги, які підтверджуються письмовими доказами та оспорюються боржником лише за розміром. Судовий розгляд відносно спірних вимог не передбачає застосування додаткових джерел доказів: висновків експертів, речових доказів. При вирішенні таких спорів суд не може залучити до участі у справі третіх осіб, інших відповідачів, тощо. Завдання суду полягає не у вирішенні майнового спору між сторонами, а у констатації (визнанні) факту наявності на даний момент у кредитора грошової (майнової) вимоги до боржника. Проте викладене зовсім не означає, що суд займає пасивну позицію. Навпаки, він вивчає підстави виникнення грошових вимог, їх розмір, терміни та порядок погашення, залишок боргу на поточний момент, тощо. Усі перераховані дії і є перевіркою судом відповідності вимог чинному законодавству. Якщо суд дійде висновку, що вимоги кредитора, хоча й не оспорюються боржником і включені до реєстру, але не підтверджуються документами, він буде змушений їх відхилити.

З іншого боку, деякі грошові вимоги повинні бути підтверджені актом юрисдикційного органу. Наприклад: заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу, за затримку видачі розрахунку, відшкодування шкоди, у т.ч. й моральної, тощо. Розгляд таких вимог без указаних актів примушував би суд встановлювати ступінь вини боржника, характер відповідальності, розмір заподіяної шкоди. Встановлення цих фактів властиве позовному провадженню, проте недопустиме у процедурі банкрутства.

У той же час, на вимоги кредиторів поширюється не лише позовна давнина, але й термін виконавчого провадження. Якщо кредитор втратив право на примусове виконання рішення суду у порядку виконавчого провадження (прострочка виконання), він одночасно втрачає право на отримання суми боргу за процедурою банкрутства. Як бути в такому випадку із визнаними претензіями? На наш погляд, варто виходити із розглянутих вимог. Якщо претензія визнана та пред'явлена до виконання через банківський рахунок боржника, то ні про який термін позовної давнини мова йти не може, оскільки має місце виконавче провадження за вимогою, що врегульована у доарбітражному порядку.

На відміну від позовного провадження, учасники процедури банкрутства мають свої специфічні права та обов'язки. Це пояснюється правовим положенням учасників справи. Так, учасниками у справі є кредитори, боржник та інші особи: арбітражний керуючий, власник майна боржника (орган, що уповноважений управляти майном боржника), Фонд державного майна України, держорган з питань про банкрутства, представник місцевого самоуправління, представник працівників боржника. Правове становище учасників процедури не рівне. Навіть кредитори мають різний правовий статус. Усіх учасників поєднує загальний принцип - конфлікт інтересів. Таким чином, не можна механічно поширювати на них дію статей Господарсько-процесуального кодексу України.

Візьмемо, наприклад, кредиторів. У цьому випадку діє принцип підкорення меншості інтересам більшості. Так, між кредиторами, вимоги яких віднесені до однієї черги, при укладенні мирової угоди для кредиторів, що не брали участі у голосуванні, або проголосували проти укладення такої угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, що погодилися на таку угоду. Це означає, що без участі окремих кредиторів приймаються рішення щодо погашення їхніх вимог (ст.36 п.З Закону).

Серед інших виділяються пріоритетні кредитори, вимоги яких можуть задовольнятися впродовж усієї процедури банкрутства. Це кредитори за вимогами із заробітної плати, вимогами з регресу, поточної заборгованості тощо (ст. 1, 12 п. 4 Закону).

І, нарешті, кредитори, чиї вимоги забезпечені заставою, можуть накласти вето на укладення мирової угоди (ст. 35 п. 5 Закону).