По-друге, систематичність діяльності арбітражних керуючих також у наявності. Вони здійснюють свою діяльність на професійній основі, тобто їхня діяльність - це не одиноразовий акт керування участю підприємства в господарському обороті, а постійний вид діяльності. Проблеми виникають при спробі зрозуміти, який прибуток має арбітражний керуючий зі своєї діяльності і, власне, чим він ризикує.

Сформульована ситуація (Таблиця Д.2.1) свідчить про те, що розмір винагороди арбітражного керуючого залежить не від результативності його діяльності, що має місце при здійсненні підприємницької діяльності, а від ряду зовнішніх факторів. Чимало цьому сприяє позиція законодавця, що спочатку наділяє арбітражного керуючого статусом підприємця, а пізніше обумовлює розмір його винагороди. Таким чином, саме поняття “прибуток від результатів діяльності” як основа підприємництва, втрачає всякий зміст.

По-третє, арбітражний керуючий, не вкладаючи нічого, здійснюючи лише керування вже сформованим підприємством, відповідно до діючого законодавства, несе відповідальність скоріше дисциплінарного характеру, ніж майнового (звільнення з посади, позбавлення ліцензії). У крайньому випадку його відповідальність здобуває карний характер (при нанесенні збитку в розмірах, що складають 20 і більш відсотків суми заборгованості боржника на день подачі заяви про порушення справи про банкрутство). Тому, на наш погляд, можна погодитися зтією точкою зору, що “було б доцільно ввести елементи підприємницького ризику в правовий статус арбітражного керуючого. Одним зі способів могло б бути можливе позбавлення його процентної надбавки, що корегує місячну винагороду” Джумагельдиева Г. Арбитражный управляющий как особый субъект хозяйственного права // Підприємництво, господарство і право.-2001.-№8.-С.17..

Аналіз прав арбітражних керуючих дозволяє зробити висновок, що господарською компетенцією вони володіють, оскільки для здійснення антикризової діяльності законодавець наділив їх широкими повноваженнями в сфері керування господарською діяльністю. У господарські відносини арбітражний керуючий вступає від свого імені. Що стосується легітимності діяльності арбітражних керуючих, то вона виявляється з обов'язку арбітражного керуючого мати ліцензію і бути зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності у встановленому законі порядку.

Таким чином, положення (ст.13 Закону) не є вірним, оскільки арбітражний керуючий, покликаний діяти в інтересах обох сторін, фактично поставлений у рамки підпорядкування одній стороні - кредиторам. Тому “надання арбітражному керуючому права особисто захищати свої інтереси буде сприяти його незалежності від кредиторів, що, можливо, приведе до більш успішного проведення банкротних процедур” Там же, С.17..

Увесь вищезазначений аналіз правового статусу арбітражного керуючого дозволяє зробити висновок, що арбітражний керуючий є особливим суб'єктом господарського права - підприємцем особливого виду, що приймає учать у господарському обороті за допомогою економічного впливу на кероване підприємство з метою здійснення банкрутних процедур. Для підвищення ефективності його роботи було б доцільно на законодавчому рівні наблизити арбітражного керуючого до підприємця в традиційному розумінні.

Дуже багато протирічь виявляється і в такому питанні, як поняття “розпорядження майном”. Можна висловити деякі заперечення щодо цього поняття, з огляду, з одного боку, на законодавчо закріплені цілі та зміст зазначеної судової процедури, а з іншого - на загальновживане значення терміну “розпорядження майном”. Поява та застосування цього терміну історично пов'язана з цивільним правом та законодавством, де він вживається виключно для характеристики змісту суб'єктивного права власності (ст.86 Цивільного кодексу України).

Під “розпорядженням майном”, починаючи з часів римського права до теперішнього часу, розуміється охоронювана законом можливість особи визначати юридичну долю речі та обов'язок інших осіб не перешкоджати їй у цьому Гражданский кодекс Украины: научно-практический комментарий.-Х.-1999.-С.171.. Очевидно, що наведене в Законі поняття “розпорядження майном”, яке визначає судову процедуру банкрутства, що застосовується до боржника, не співпадає з загальновживаним його значенням, яке склалося історично, та створює розбіжності при сприйнятті. Крім того, зазначене поняття суперечить змісту, яким його наповнює законодавець, та цілям цієї процедури. Поряд з цим, відомо, що судова процедура розпорядження майном боржника є цілком новою для законодавства України і являє собою рецепцію відповідних положень Закону РФ “Про неспроможність (банкрутство)” 1997р. (гл.IV). Останній запровадив зазначену процедуру, скориставшись досвідом французського законодавства про банкрутство Див.:Жармен С., Лакур Л. Торговое право: Учеб. пособие / Пер. с франц.-М.-1993..