Об'єктивні межі законної сили визначаються предметом судового рішення, тобто дійсно існуючим між сторонами матеріальними правовідносинами, встановленими судом. Відповідно, таким розумінням охоплюється і юридичні факти, які знаходяться в основі виникнення, розвитку чи припинення правовідносин, без чого правовідносини не існують і не можуть розвиватися. Об'єктивні межі роблять неможливим для тих же суб'єктів заявляти в суді ті ж позовні вимоги, на тій же підставі, а так само неможливість оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини. Таким чином, об'єктивні межі обмежують поширення законної сили на певне коло фактів і правовідносин, інакше б стерлася грань між нормою права і актом її застосування - рішенням суду. Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються суб'єктним складом цих правовідносин [21, с. 114].

Тобто суб'єктивні межі дії судового рішення допомагають визначити, на кого із суб'єктів поширюється дія рішення. Встановлення суб'єктивних меж означає підтвердження приналежності прав, обов'язків, охоронюваних законом інтересів певним особам. Різні точки зору про суб'єктивні межах дії рішення показують, що далеко не всі сторони цього питання можна вважати вирішеними. Єдине положення, яке, загалом, не піддається сумніву - це необхідність виділення суб'єктивних меж.

2.2 ОБ'ЄКТИВНІ МЕЖІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Законна сила судового рішення з точки зору її об'єктивних меж означає дію судового рішення з приводу тих правовідносин, прав і обов'язків, які були предметом рішення суду, а також тих юридичних фактів, які були підставою. Об'єктивні межі законної сили судового рішення завжди визначаються його предметом. У випадках, коли предмет судового рішення не збігається з предметом судового розгляду, така невідповідність може бути усунута шляхом ухвалення додаткового рішення чи шляхом скасування в апеляційному чи касаційному порядку [18, с. 536-537].

Стосовно справ позовного провадження, на перший погляд, питання вирішується просто: об'єктивні межі дії законної сили рішення судів визначаються розглянутим у суді позовом. Законна сила судового рішення поширюється на те право, яке захищається пред'явленим позовом, індивідуалізованим певною підставою і предметом. Правило - не можна пред'явити позов двічі тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав - формує саме об'єктивні межі законної сили судового рішення: судове рішення є відповіддю на індивідуалізований підставою і предметом позов, новий позов, що має іншу підставу й інший предмет, знаходиться за межами дії даного судового рішення .

Межі судового рішення не можуть бути визначені тільки пред'явленим позовом. Необхідно мати на увазі, що зміна позову позивачем не мислиться за межами тих правовідносин, виходячи з яких позивачем було пред'явлено позов.

З урахуванням викладеного слід визнати, що об'єктивні межі законної сили рішення визначаються спірним правовідносинами хоча б позов і піддався зміні самим позивачем.

З цього слід зробити висновок, що об'єктивні межі законної сили судового рішення не стосуються тих же правовідносин, які не виражені в такому позові, який пред'являвся, але не фігурував перед судом.

Якщо був пред'явлений позов про виселення за неможливістю спільного проживання з відповідачем і суд задовольнив його перейшовши на іншу підставу, то позивач потім не був позбавлений ??права пред'явити позов про стягнення квартирної плати: в даному випадку буде абсолютно новий позов, хоча і відноситься до тих ж правовідносин, що і перший позов вже задоволений судом.

Наприклад, своєю ухвалою від 30.12.2013 року Володимирецький районний суд Рівненської області відмовив позивачу ОСОБА_3 в прийнятті заяви про зміну предмету та підстав позову. ОСОБА_3 до початку розгляду справи по суті позивач надіслав суду заяву про зміну підстав та предмету позову.

Відповідно до ч.2 ст. 31 ЦПК України до початку розгляду справи по суті позивач має шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

В своїй ухвалі суд зазначає, що позивач може змінити або предмет, або підставу позовних вимог тільки до початку розгляду справи по суті. Зміна одночасно предмету та підстав позову є новими позовними вимогами, які повинні оформлюватись відповідно до норм ЦПК України.

Як вбачається з поданої заяви позивач змінив і предмет і підставу позову, чим порушив закон, зміна підстав і предмету позову по суті є пред'явленням нового позову. Пред'явлення позову передбачено главою 2 ЦПК України

Так, враховуючи, що позивачем подано заяву про зміну предмету та підстав позову, що не передбачено одночасно процесуальними правами, тому у суда відсутні підстави для прийняття до розгляду заяви із зміненим предметом та підставами позову [29].

Важливо таким чином, щоб правовідносини, що визначають межі законної сили судового рішення, були чітко виражені в конкретному позові.

2.3 СУБ'ЄКТИВНІ МЕЖІ ЗАКОННОЇ СИЛИ СУДОВОГО РІШЕННЯ

Проблема поняття та змісту суб'єктивних меж дії законної сили судового рішення в цивільному процесі має велике практичне і не менш важливе теоретичне значення. Але для того, щоб іі вирішити знову необхідно звернутися до визначення поняття «законна сила судового рішення».

Скоблєв В. П. зазначає, що законна сила являє собою процесуальний інститут (тобто сукупністю встановлених законодавством процесуальних правил), який спрямований зробити для безпосередньо заінтересованих в результаті справи осіб їх встановлене в процесі матеріально правове становище, з допомогою правил виключності (заборона повторного звернення до суду з позовом по вже розглянутій справі) та преюдиціальності (заборона оскарження в правомірному процесі обставин справи, вже встановлених судом в іншому процесі) [23, с. 136].

Із даного визначення законної соли судового рішення Скоблєв В. П. робить висновок, що суб'єктивні межі іі дії представляють собою коло осіб, на яких поширюється дія обмежень, які входять до змісту інституту законної сили [23, с. 136].

Говорячи про суб'єктивні межі законної сили судового рішення необхідно проводити розмежування при визначенні кола осіб, на яких поширюється судове рішення. Відносно певних осіб судове рішення діє в певних суб'єктивних межах. Таким чином, суб'єктивні межі законної сили судового рішення слід визначати у зв'язку з її об'єктивними межами. Зв'язок суб'єктивних і об'єктивних меж законної сили надзвичайно важливий, як при розгляді питань про загальнообов'язковість судового рішення, так і при визначенні кола осіб, на яких судове рішення поширюється як на учасників правовідносин, які були предметом розгляду суду [ 38, с. 48 ].

Значення об'єктивних меж законної сили судового рішення при визначенні обсягу суб'єктивних меж останньої величезне. Перш за все, необхідно зупинитися на загальнообов'язковості судового рішення, що вступило в законну силу. Судове рішення, яке набрало законної сили містить в собі положення обов'язкові для всіх, кого це рішення може стосуватися з тієї чи іншої причини.

Рішення є наказом, що походить від органу держави і обов'язковим для виконання всіма. Однак загальнообов'язковість судового рішення не може вийти за об'єктивні межі законної сили рішення. Судове рішення визначає права та обов'язки між певними особами в рамках тих правовідносин, які були предметом обговорення й оцінки судом при розгляді ним справи. Судове рішення не може бути обов'язковим, для таких матеріально-правових відносин, які стоять за межами даної судової справи і учасники яких не притягувалися до участі у справі в процесі його розгляду. Це однаковою мірою відноситься до всіх видів судового провадження - і до позовної і до провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Наголошуючи на загальнообов'язковості судового рішення, що вступило в законну силу, у всіх випадках достатньо вказати, що межі загальнообов'язковості рішення визначаються тими матеріальним правовідносинами і тими фактами, з приводу яких рішення постановлено. Ствердженням в такій формі буде вичерпано визначення загальнообов'язковості рішення з кожного справі незалежно від того, в якому порядку справа розглядалася. Слід розглянути і питання про суб'єктивні межі законної сили рішення для певних осіб, які є суб'єктами правовідносин, яке було предметом судового розгляду. Природно, що зміст дії судового рішення щодо цих осіб буде вчинено іншим, ніж дія судового рішення, як загальнообов'язкового акта держави для всіх громадян взагалі, а також організацією і державних органів. Для учасників спірного правовідносини, які брали участь у справі, судове рішення має значення акту, що стосується безпосередньо їх прав та інтересів. Воно є актом, що підтверджує наявність або відсутність спірних прав і обов'язків; воно є наказом, безпосередньо зверненим до них [ 33, с. 57 ].

Таким чином, законна сила судового рішення з точки зору суб'єктивних меж поширюється на сторони і третіх осіб із самостійними вимогами, а також їх правонаступників. Суб'єктивні межі рішення яке набрало законної сили, можуть охоплювати лише тих осіб, які приймали участь в даному процесі та мали, таким чином, надане їм законом право захищати в суді свої права, свободи та інтереси.

В літературі існує думка, яка бере початок у римському праві, про існування так званого презумпціонального представництва, відповідно до якої учасник процесу передбачається, у зв'язку із особливостями предмета судового розгляду (неподільні правовідносини, позови про громадські стани) чи внаслідок залежності правового становища третьої особи від правового становища учасника процесу (наприклад, поручителя при відмові від позову до боржника), представником особи, який не бере участі (навіть юридично) в розгляді справи, а тому останнє включається в суб'єктивні межі дії законної сили [4, с. 40]. Ця позиція вже критикувалася в літературі [36, с. 35]. Крім того, ще з стародавніх часів відомий принцип, відповідно до якого судове рішення діє лише відносно учасників процесу, стороннім процесу особам воно не повинно приносити ні шкоди, ні користі, що пояснюється з одного боку тим, що бере свої джерела в римському праві своєрідним договірним характером процесу, з іншої - дією такого першоджерела, як ніхто не буде засуджений, доки не буде вислуханий, а також змагальним характером цивільного процесу [7, с. 227].

Тому, дійсно, обмеження, які складають зміст законної сили, занадто істотні для того, щоб їх можна було б розповсюджувати на осіб, які не брали участь у процесі. Це призвело б до безпосереднього обмеження права на судовий захист. Як справедливо зазначає Комаров: «Законна сила судового рішення поширюється лише на тих юридично заінтересованих осіб, котрі притягувалися у процесі як, особи, які беруть участь у справі, та мали можливість захищати у суді свої права. На особу, яка мала юридичну заінтересованість у справі, але не була притягнута як учасник процесу, законна сила судового рішення не поширюється, і вона може оспорювати ті самі факти і правовідносини в іншому процесі» [20, с. 179 ].

Дія рішення не розповсюджується на прокурора та інших осіб, які мають лише процесуально-правову заінтересованість у справі.

Якщо справу було розпочато Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, фізичною та юридичною особою (ст. 45 ЦПК), то рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.