Таким чином, суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються колом юридично заінтересованих осіб та їх правонаступників. Поширення суб'єктивних меж законної сили судового рішення на осіб, які не є учасниками спірних правовідносин, призводит до ухвалення неправосудного рішення. Так, у справі, яка аналізувалась нами раніше, за позовом Г. М., У. В., У. С. до Іршавської міської ради щодо виділення у приватну власність земельних ділянок та видачу державних актів на право власності Іршавський районний суд Закарпатської області рішенням від 24 березня 2004 р. позов задовольнив і зобов'язав міського голову оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на земельні ділянки та видачу державних актів на право власності.

Між тим, відповідно до п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Отже, суд першої інстанції безпідставно зобов'язав міського голову вчинити дії, які належать до компетенції міської ради. Тим самим розширив суб'єктивні межі законної сили судового рішення [6].

Таким чином, суб'єктивні межі визначаються колом юридично заінтересованих осіб та їх правонаступників [18, с. 536].

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НАБРАННЯ РІШЕННЯМ ЗАКОННОЇ СИЛИ

Набрання рішенням законної сили викликає певні правові наслідки, які полягають у тому, що рішення набуває нових властивостей. Ці правові наслідки забезпечують стабільність рішення суду та його реалізацію. Але слід зауважити, що характер правових наслідків законної сили судового рішення в процесуальній літеру тарі визначається по-різному. М. Авдюков вважає, що існують такі правові наслідки рішення, яке набрало законної сили: неспростовність, здійсненність, виключність, преюдиціальність, загальнообов'язковість для державних органів, службових осіб, громадян [2]. Д. Чечот правовими наслідками законної сили судового рішення вважає: виключність, неспростовність і обов'язковість, до якої включена здійсненність [34, с. 143]. На думку Н. Зейдер, з властивостей загальнообов'язковості судового рішення випливають всі інші властивості судового рішення або наслідки законної сили: незмінність, неспростовність, преюдиціальність, здійсненність [12, с. 121].

На думку Абрамова С. Н. властивостями рішення, яке набрало законної сили є: виключність, неспростовність та здійсненність [1, с. 276-277]. Аналогічні правові критерії називає Гурвич М., але він уточнює, що здійсненність властиве лише рішенням про присудження, а проявом виключності є преюдиціальність юридичних фактів, тобто обов'язковість їх для іншого цивільного чи кримінального процесу [9, с. 139-140].

В свою чергу Комаров В. В., думку якого я вважаю більш обґрунтованою, зазначає, що якісна характеристика судового рішення, яке набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає. Такими наслідками є: здійсненність, преюдиціальність і обов'язковість.

Таким чином, необхідно детально дослідити кожну властивість, яку набуває рішення, набравши законної сили. Так, однією із властивостей законної сили судового рішення є його здійсненність. Під здійсненністю слід розуміти можливість примусового виконання судового рішення незалежна від волі особи, зобов'язаної в цьому рішенні.

В юридичній літературі існує думка, що рішення суду представляє собою не лише актом реалізації судової влади, але й примусу. Але Комаров В. В. з даним твердженням не погоджується і зазначає, що судова влада примушує не прямо, не сама по собі, а за допомогою державної виконавчої служби, іншими словами, опосередковано. Саме через державну виконавчу службу реалізується судова влада при реалізації рішення суду. Здійсненність як наслідок законної сили судового акта відкриває можливість перетворення в життя державної волі, яка виражена в судовому рішенні. Таким чином, здійсненність -- це наслідок набрання законної сили будь-яким рішенням. Здійсненність притаманна всім судовим актам незалежно від виду позову, щодо якого воно було ухвалене: про визнання, про присудження і про перетворення. Здійсненність як наслідок законної сили судового рішення притаманна також і рішенням, якими позовні вимоги відхилені судом: здійсненність таких рішень полягає в точному дотриманні тих висновків суду, які містяться в тексті такого рішення. Більше того, здійсненність слід розглядати не тільки у зв'язку із законною силою судового рішення, але і у зв'язку із судочинством по справі. З цих позицій стадії судочинства спрямовані на забезпечення здійсненності майбутнього судового рішення, а рішення, яке можливо виконати, є гарантією ефективності виконавчого провадження [18, с. 540].

Сторони повинні будувати свої відносини чи діяти згідно з рішенням суду. При цьому поведінка сторін згідно з рішенням суду про визнання забезпечується не примусовим його виконанням, а можливістю заінтересованої сторони у випадках невиконання рішення пред'явити позов про присудження. Рішення щодо позову про визнання буде мати преюдиціальне значення для справи за позовом про присудження. Виконання сторонами рішень у позовах про визнання забезпечується обов'язковістю цих рішень для органів державної влади та їх посадових осіб, керівників установ, організацій, підприємств та інших осіб, від яких залежить реалізація стороною прав, визначених за нею рішенням суду, або їх оформлення.

Європейський суд з прав людини зазначає, що здійсненність є частиною принципу верховенства права. Вимога здійсненності розповсюджується на всі рішення які стали остаточними, тобто res judicata. Право на доступ до правосуддя було б ілюзорним, як би національна правова система дозволяла остаточному та обов'язковому судовому рішенню залишатися без дії на шкоду одній із сторін. Крім того, в одному із своїх рішень Суд зазначив, що відповідальність держави існує у випадку, коли порушення прав і свобод, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод [38, с. 262-263] викликано недотриманням державою обов'язків, закріплених ст. 1 по забезпеченню охороні цих прав і свобод на національному рівні для кожного, хто знаходиться під його юрисдикцією. Держава не може уникати відповідальності відповідно до правила ratione personae шляхом делегування своїх обов'язків приватним органам чи особам (сутність правила полягає в тому, що звертатися в Суд може будь-яка особа чи група осіб, як і недержавна установа, якщо вони є жертвою, чиї права гарантовані Конвенцією, порушені Договірною державою чи це порушення будь-яким чином стосується останнього). Обов'язки Договірних сторін відповідно ст. 1 Конвенції разом із обов'язком не заважати в гарантовані права та свободи включають позитивні обов'язки приймати відповідні міри для забезпечення цих прав і свобод в межах всієї території [38, с. 263] .

Позитивні обов'язки держави відповідно до п. ст. 6 цього міжнародного документа, як вважає Суд, полягає також в організації системи здійснення рішень, ефективної як теоретично, так і на практиці в реалізації їх без необґрунтованих затримок [38, с. 263].

Із наведеного випливає, що здійсненність, як наслідок набрання судовим рішенням законної сили, передбачає можливість втілення в життя приписів, що містяться в його резолютивній частині. При чому це може бути зроблено як в добровільному, так і в примусовому порядку.

Наступним наслідком законної сили судового рішення є преюдиціальність. Преюдиціальність - це неможливість для осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників оспорювати, а для суду - досліджувати в іншому процесі факти і правовідносини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили [18, с. 537]. Властивість преюдиціальності зумовлена загальним правилом про обов'язковість рішення, що набрало законної сили, для всіх громадян, посадових осіб і організацій, а також юрисдикційних органів.

Властивість преюдиціальності закріплена у ч. 3, 4 ст. 61 ЦПК України. Так, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи

або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. 

Так, суддя Верховного Суду України Барсукова В. М., розглянувши касаційну скаргу Особи-1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 березня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 27 квітня 2006 р. у справі за позовом Особа-1 до комітету фізичної культури, спорту і туризму Мелітопольської міськради про стягнення заробітної плати, компенсації та відшкодування моральної шкоди, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, відзначила, що задовольняючи позов частково, суд виходив із положень ч. 3 ст. 61 ЦПК, відповідно до якої обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, щодо яких установлено ці обставини. Оскільки рішенням Мелітопольського

міськрайонного суду Запорізької області від 25 липня 2005 р., яке набрало чинності, було встановлено площу території, яку позивачка прибирала -- 557, 16 кв. м, у тому числі надлишок у 57,16 кв. м, за прибирання якого стягнуто на її користь 984 грн 81 коп., суд правильно послався на зазначену норму закону та ухвалив рішення про відмову в позові в цій частині та в частині про відшкодування моральної шкоди [27].

Важливе значення для забезпечення стабільності цивільних правовідносин має властивість його обов'язковості, тобто рішення суду, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів, підприємств установ організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України ( ст. 124 Конституцій України, ст. 14 ЦПК) Рішення, що набрало законної сили повинно бути виконано зобов'язаними особами добровільно, а в необхідних випадках примусово. На думку багатьох вчених, саме обов'язковість забезпечує реалізацію примусової сили рішення, прояв її ззовні. Іншими словами, в обов'язковості рішення знаходить вираження незаперечність державної волі. Саме обов'язковість є властивістю, що спонукає до поведінки, яка відповідає вимогам, закріпленим у рішенні суду як акті правосуддя.

Державні органи і службові особи зобов'язані здійснювати необхідні дії щодо оформлення і реєстрації прав, визначених рішенням суду, а також сприяти його виконанню. Наприклад, при задоволенні позовів про визнання шлюбу недійсним, про розірвання шлюбу, про скасування усиновлення та інших потрібна реєстрація вказаних фактів у органах державної реєстрації актів цивільного стану. При цьому оформлення і реєстрація цих та інших фактів можлива лише після того, як рішення набрало законної сили [35, с. 100].

ВИСНОВОК

У цій роботі я прагнула показати і теоретично обґрунтувати виняткову важливість і величезне наукове і практичне значення інституту законної сили судового рішення; висвітлити наявні теоретичні концепції та підходи до законної силі; показати їх дискусійний характер; розкрити сутність, правову природу і зміст даної правової категорії.