"г" ст.78 Основ, п.2 ч.1 Клятви); 8) допуск інших медичних працівників (ч.1 ст.287 ЦК); 9) допуск членів сім'ї, опікуна, піклувальника (ч.1 ст.287 ЦК); 10) допуск нотаріуса та адвоката (ч.1 ст.287 ЦК); 11) допуск до нього священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ч.2 ст.287 ЦК); 12) повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний експеримент (ч.3 ст.28 КУ, п.3 ст.281 ЦК, ст.45 Основ); 13) донорство крові та її компонентів (ст.290 ЦК, ст.46 Основ); 14) трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування (ст.47 Основ); 15) штучне запліднення та імплантацію ембріона (п.7 ст.281 ЦК, ст.48 Основ); 16) застосування методів стерилізації (п.5 ст.281 ЦК, ст.49 Основ); 17) добровільне штучне переривання вагітності (п.6 ст.281 ЦК, ст.50 Основ); 18) зміну (корекцію) статевої належності (ст.51 Основ); 19) незалежну медичну експертизу (п. "й" ст.6, розділ 9 Основ); 20) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди (п. "і" ст.6 Основ); 21) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я (п. "и" ст.6 Основ); 22) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я (ст. ст.40, 55, 56 КУ, п. "ї" ст.6 Основ). З метою поглибленого аналізу прав пацієнтів, з'ясування прогалин і потреб удосконалення правового регулювання у цій галузі вважаємо за доцільне здійснити їх класифікацію. У медико-правовій науковій літературі наявні різні підходи до класифікації прав пацієнтів. Зокрема, О. Леонтьєв [1, с.15] поділяє права на такі групи: 1) право на надання медичної допомоги; 2) право на отримання інформації про стан свого здоров'я; 3) право на згоду на медичне втручання і відмову від нього; 4) право на вимогу допуску до пацієнта священнослужителя й адвоката; 5) право на вимогу відшкодування шкоди здоров'ю пацієнта і (чи) моральної шкоди у випадку її заподіяння. На думку О. Пищита [2, с.48-49], права пацієнта можна поділити на: 1) загальні права пацієнтів; 2) права пацієнтів у сфері медичного страхування; 3) права пацієнтів у разі надання різних видів медичної допомоги; 4) права різних професійних і соціальних категорій пацієнтів. Беручи до уваги вищенаведені класифікації, пропонуємо здійснити поділ цих прав за критерієм суб'єкт реалізації на основні, окремі та додаткові. До основних відносимо права, що належать усім пацієнтам, зокрема, право на кваліфіковану медичну допомогу, право на медичну таємницю, право на медичну інформацію та ін. Окремими є ті права, що закріплені за окремими категоріями пацієнтів, а саме - право на медико-біологічний експеримент, право на корекцію статевої належності, на стерилізацію тощо. Додатковими визначаємо право на зберігання речей пацієнта, право на харчування, право на належні побутові умови у стаціонарних закладах, право на створення умов для проведення релігійних обрядів та ін. Обираючи за критерій класифікації юридичну специфіку джерела права, права пацієнтів можемо поділити на загальні, тобто ті, що закріплені у Конституції України, Цивільному кодексі України й Основах законодавства України про охорону здоров'я. А права пацієнтів, які містяться у законодавстві, що регламентує окремі види надання медичної допомоги, зокрема у сфері психіатрії (Закон України "Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р.), інфекційних хвороб (Закони України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12 грудня 1991 р., "Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р.), гінекології (Накази МОЗ України "Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні" від 29 грудня 2003 р. № 620 та "Про удосконалення амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні" від 28 грудня 2002 р. № 503) віднесемо при цьому поділі до спеціальних прав. Проаналізувавши каталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що містяться у цьому аспекті правового регулювання охорони здоров'я і декларативність багатьох із цих прав. Аналізуючи Основи, зазначимо, що цей акт не містить статті, яка б чітко визначала права людини у разі її звернення за медичною допомогою (у цьому випадку людина набуває статусу "пацієнта” та стає суб'єктом специфічних відносин). Наприклад, у РФ у ст.30 Основ законодавства про охорону здоров'я громадян РФ ("Права пацієнта”) [3, с.53] передбачено права пацієнтів, зокрема на: а) вибір лікаря; б) обстеження, лікування й утримання в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам; в) полегшення болі, пов'язаної із захворюванням і медичним втручанням доступними способами і засобами; г) проведення за його проханням консиліуму і консультацій інших спеціалістів; д) інформовану добровільну згоду на медичне втручання; е) відмову від медичного втручання; є) отримання інформації про свої права й обов'язки і стан свого здоров'я, а також на вибір осіб, яким в інтересах пацієнта може бути передана інформація про стан свого здоров'я тощо. Права пацієнтів "розкидані" по п'ятому розділу, частково закріплені у ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров'я, а також у Конституції України та Цивільному кодексі України. Як бачимо, є необхідність чіткого визначення прав пацієнтів, розширення їх каталогу та систематизації шляхом прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України "Про правовий статус пацієнтів в Україні”, у яких би закріплювались права й обов'язки пацієнтів і гарантії їх забезпечення. Першою державою, що прийняла окремий закон про права пацієнтів, булла Фінляндія (1992), у якій цей закон прийняли після 20-ти років тривалих дискусій у парламенті. Цей закон є дуже "адміністративним”, оскільки містить директиви для представників медичних послуг, але не передбачає стандартів якості послуг, які отримує пацієнт. У Законі закріплено, що в кожній інституції, яка працює у сфері медичного обслуговування повинен бути омбудсмен, яких на сьогодні у Фінляндії близько 2 000 з прав пацієнтів. Наступною державою, що прийняла закон про права пацієнтів, були Нідерланди (1995), у якому міститься перелік прав пацієнтів і їх забезпечення. Окрім цього, державами, які прийняли схожі закони були Ізраїль (1996), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія, Туреччина (1998), Норвегія (2000). У Росії та Естонії закон про права пацієнтів поданий на розгляд у законодавчі органи цих країн. В Україні вже розроблено два проекти Закону про права пацієнтів, один з яких був зареєстрований 16 січня 2003 р., а інший - 21 лютого 2005 р., метою яких є систематизація і розширення, порівняно з чинним законодавством, прав пацієнтів у нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. Досліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо виділити такі тенденції, що простежені у вітчизняній законопроектній практиці як: розширення переліку прав пацієнтів; інколи невиправдана їх деталізація; не повною мірою відповідність проектного законодавства до чинної вітчизняної нормативної бази; необхідність подальшого вивчення і врахування під час розробки та прийнятті національних нормативно-правових актів у цій галузі міжнародних стандартів сфери охорони здоров'я.