Так, О.М. Ларін розглядав кримінальне переслідування як кримінально-процесуальну діяльність, яка передує вирішенню справи та складається з формулювання та обґрунтування висновку про вчинення певною особою конкретного суспільно небезпечного діяння, яке передбачено кримінальним законом. В даному випадку, кримінальне переслідування постає як комплексна процесуальна діяльність, яка здійснюється протягом всього досудового провадження у кримінальній справі.

Не можна повністю погодитись з такою позицією, тому що провадження у

кримінальній справі, зокрема на досудових стадіях, включає в себе широкий спектр кримінально-процесуальних дій, які можуть бути спрямовані не тільки на здійснення кримінального переслідування, а й на реалізацію захисту від нього, крім того, на досудових стадіях кримінальне переслідування не завершується.

М.О. Чельцов визначав кримінальне переслідування не тільки індивідуально - визначеного, але й невідомого ще обвинуваченого за наявності можливості його встановлення у майбутньому.

Аналогічної точки зору дотримується сучасний процесуаліст І. Рогатюк, який під кримінальним переслідуванням розуміє дії з доказування події злочину, виявлення особи, що його вчинила, викриття цієї особи у вчиненні злочину, реалізації щодо неї кримінальної відповідальності. Автор визначає кримінальне переслідування як родове поняття, що складається з двох частин - неперсоніфіковане (невизначене) і персоніфіковане (визначене) переслідування.

Як видається, досить ґрунтовне визначення кримінального переслідування, дала Н.І. Щегель, котра під ним розуміє регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність спеціально уповноважених органів держави в межах їх компетенції, а також потерпілих, цивільних позивачів, їх представників, спрямована на забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин, шляхом порушення кримінальної справи, затримання особи, що вчинила злочин, застосування заходів кримінально-процесуального примусу, формулювання обвинувачення та підтримання державного обвинувачення з метою застосування до них кримінального покарання.

Отже, як бачимо, в юридичній літературі є багато підходів до його розуміння і визначення. Узагальнюючи вищенаведені визначення, можна сформулювати наступне, яке видається найбільш точним і лаконічним. Кримінальне переслідування - це регламентована кримінально-процесуальним законодавством діяльність, яка здійснюється стороною обвинувачення з метою викриття, притягнення до кримінальної відповідальності, засудження та покарання осіб, винних у вчиненні злочину Мазур М.Р Захист прав та законних інтересів осіб, які зазнали незаконного переслідування чи (та) засудження в кримінальному процесу: законодавче регулювання та практика застосування (Текст) /М.Р. Мазур // Часопис Київського університету права: український науково-теоретичний часопис. - 2011. - №2. - с. 254..

Значення закриття кримінальної справи полягає в наступному:

1. У справі припиняються кримінально-правові та кримінально-процесуальні відносини.

2. Постанова, у якій формулюють рішення, має преюдиційне значення, бо наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи щодо певної особи є обставиною, що виключає провадження у справі щодо цієї самої особи і за тим самим обвинуваченням (п. 10 ч. 1 ст. 6 . КПК). Це положення процесуального закону цілком узгоджується зі ст. 61 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення».

3. Закриття справи свідчить про виконання стадією досудового слідства всіх своїх завдань.

4. Рішення про закриття справи може бути підставою для відшкодування громадянинові шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури (в разі закриття справи за підставами, що реабілітують).

5. Закриття кримінальної справи зупиняє дію повноважень компетентних державних органів. З цього моменту вони втрачають право викликати і допитувати свідків, призначати експертизи тощо. Своєю чергою, учасники досудового слідства (обвинувачений, потерпілий та інші) звільняються від обов'язку підкорятися процесуальним вимогам слідчого.

6. Прийняття цього рішення покладає на слідчого (орган дізнання, прокурора) обов'язок ліквідувати наслідки застосування примусових заходів і реалізувати прийняте рішення (зняти арешт з майна, звільнити затриманого, скасувати запобіжні заходи тощо).

7. Рішення про закриття справи є правоустановним юридичним фактом. З моменту його прийняття суб'єкти досудового слідства, заінтересовані у правильному вирішенні справи, отримують право на його оскарження.

Закриття кримінальних справ є проявом розвитку кримінально-процесуального законодавства у напрямку пом'якшення відповідальності за злочин невеликої та середньої тяжкості, вчинений вперше, наданням державою людині, яка оступилася, можливості виправитися.

Безумовно, інститут звільнення від кримінальної відповідальності з точки зору гуманізму є позитивним явищем, тому що звичайній реакції держави на злочинне діяння шляхом винесення обвинувального вироку передбачається альтернатива у вигляді закриття кримінальної справи, тобто звільнення від кримінальної відповідальності, перш за все за незначні злочини.

Таким чином, своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи має не тільки кримінально-процесуальне значення, а й величезне суспільне значення. Воно спрямоване як на захист прав особи підозрюваного, так і потерпілого від злочину. Своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи сприяє активізації діяльності органів досудового розслідування на роботі по встановленню дійсних злочинців (при закритті кримінальної справи за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину), активізації діяльності по розкриттю і розслідуванню найбільш небезпечних злочинів у цілому, дозволяє знизити навантаження судів Майгур М.О. Закриття кримінальної справи: деякі практичні проблеми/ О. Майгур// Юридична Україна. - 2006. -№3. - с. 75..

закриття кримінальний досудовий правовий

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.

У кримінально-процесуальній літературі підстави до закриття кримінальної справи класифікують за різними ознаками. Так, М.С. Строгович поділяв усі підстави на такі, що тягнуть за собою закриття справи обов'язково й ті, що дають право закрити справу. Водночас А.Я. Дубинський систематизував підстави, ураховуючи ті безпосередні причини, які зумовлюють закриття розпочатого провадження. М.М. Михеєнко, В.Т. Нор та В.П. Шибіко всі підстави до закриття справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі.

Найчастіше підстави до закриття кримінальної справи поділяють на реабілітуючі та нереабілітуючі, але в юридичній літературі відсутня єдина позиція щодо визначення їх кола. Така класифікація є найбільш вдалою, оскільки в її основу покладено юридичні наслідки закриття справи. Вона дозволяє застосовувати відповідні кримінально-процесуальні норми, визначати наслідки, які наступають при прийнятті рішення про закриття кримінальної справи щодо зацікавлених у ній осіб, і реально гарантувати захист їх прав та законних інтересів Михеєнко М. М. Кримінальний процес України : [підруч.] / Михеєнко М. М., Hop В. Т., Шибіко В. П. - К. : Либідь, 1992. - с. 436..

2.1 Поняття та процесуальний порядок закриття кримінальних справ за реабілітуючими обставинами

“Пройшли століття, а уникнути притягнення до кримінальної відповідальності невинних людство ще так і не навчилось; настануть нові часи - а такі випадки все ще будуть повторюватись. Їх не уникнути, а тому і неможливо пояснити ні недосконалістю законів, ні випадковими помилками” - цю фразу багато років тому висловив видатний процесуаліст І.Я. Фойницький. Своєї актуальності вона не втратила і сьогодні, хоча з того часу неодноразово реформувалась система кримінального процесу і судоустрою, та повністю позбутися неправосудних вироків, незаконних і необґрунтованих процесуальних рішень у сучасній практиці поки що не вдається.

Такого роду навіть одиничні випадки, вже призводять до важких для особи наслідків, викликають суспільний осуд, підривають довіру до правоохоронних органів і держави в цілому, тому для виправлення положення невинуватої особи у суспільстві і є необхідним існування в державі такого інституту як реабілітація Суховіліна А. Проблеми детермінації реабілітації як самостійного процесуально-правового інституту./А. Суховіліна//Вісник прокуратури: Загальнодержавне фахове юридичне видання. - 2011. - №6. - с. 85..

Проблеми реабілітації в кримінальному процесі досліджувались у роботах радянських вчених, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, Л.В. Бойцової, Ч.С. Касумова, В.З. Лукашевича, М.І. Пастухова, Л.А. Прокудіна, В.М. Савицького, М.С. Строговича, Т.Т. Таджиєва та інших. Серед вітчизняних дослідників можна згадати роботи О.В. Капліної, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. Однак, разом з цим, цілий ряд положень, що стосуються реабілітації в кримінальному процесі, залишається дискусійним, зокрема спірними являються питання щодо підстав реабілітації і їх розуміння в кримінальному процесі. Вирішення цього питання має надзвичайно важливе значення для інституту реабілітації, слідчої та судової практики, і для кожного окремого громадянина, який зазнав незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування чи, що ще гірше - засудження, оскільки дасть змогу в повній мірі забезпечити відновлення і гарантування прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі Мазур М.Р. Особи, які підлягають реабілітації у кримінальному процесі. /М.Р. Мазур//Вісник Академії адвокатури України. - 2010. - № 1. - с. 22..

Термін “реабілітація” походить від латинського слова “rehabilitetio” - відновлення. У “Юридичній енциклопедії“ під реабілітацією розуміється поновлення у правах осіб, кримінальної або адміністративної відповідальності. Поняттям «реабілітація» правознавці користуються вже декілька століть. За твердженням російського дореволюційного юриста Н. Миролюбова, вперше це поняття вжив середньовічний легист Bleynianus для позначення інституту помилування засудженого з відновленням усіх його колишніх прав Коваль О. Порівняльна характеристика інститутів виправдання та реабілітації особи / О. Коваль// Підприємництво, господарство і право: Щомісячний науково-практичний господарсько-правовий журнал. - 2012. - №2. - с. 142..

У «Великій радянській енциклопедії» під реабілітацією розується: «…1) поновлення доброго імені, репутації неправильно обвинуваченої або скривдженої особи; 2) відміна наслідків юридичного акту, що встановлював факт порушення права конкретною особою і накладав на неї відповідні санкції. Реабілітація - це зняття вироку … осудності».

Саме у такому значенні термін «реабілітація» з`явився в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 року. Так, у п. 8 ст. 5 цього законодавчого акту говорилося, що кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю щодо померлого за винятком випадків, коли провадження у справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за ново виявленими обставинами. Таке положення залишилося і в п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України.

На сьогодні можна виділити три основних підходи щодо розуміння поняття реабілітації у кримінальному процесі.

Перша група дослідників вважає, що реабілітацію слід ототожнювати з фактом виправдання особи чи закриття щодо неї кримінальної справи за відсутності події чи складу злочину, недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (Б.Т. Безлепкін, А.Г. Едилян, Т.Т. Таджиєв та ін.).