Прихильники другої точки зору, зазначають, що реабілітація - це визнання уповноваженими органами невинуватості особи у відповідному процесуальності рішення і відновленні її порушених прав (Н.Я. Шило, М.Є. Шумило, М.В. Ільютченко).

Третя група процесуалістів є прибічниками погляду на реабілітацію, як на відновлення прав і репутації невинних громадян, підданих необґрунтованому кримінальному переслідуванні. (Л.В. Бойцов, О. Капліна). До цієї групи науковців слід віднести і авторів проекту КПК України, в якому поняття реабілітації розглядається як усунення моральної і компенсація майнової шкоди, а також поновлення інших прав особи у зв`язку з нeзаконним притягненням її до кримінальної відповідальності.

Автори Модельного Кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД також стоять на позиції, що реабілітація не включає в себе такий елемент, як відшкодування незаконно заподіяної шкоди. Згідно зі ст. 52 Глави 2 цього кодексу реабілітація полягає у визнанні невинуватості особи, що незаконно була притягнута до кримінальної відповідальності. Аналогічним є підхід до поняття реабілітації і в КПК Республіки Казахстан Глава 4 ст. 39. Косець Д. Реабілітація засудженого при встановленні фальсифікації доказів/ Д. Косець // Право України: Юридичний журнал/інЮст України. - 2007. - №5. - с. 122-124..

Слід зазначити, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України не містить окремої глави чи статей, які б безпосередньо були присвячені інституту реабілітації, також він не наводить окремого переліку підстав реабілітації. Хоча термін “реабілітація” декілька раз вживається у КПК України (ст. 6, ст. 400-6). Проте, використовуючи його, законодавець не роз'яснює змісту останнього, як це зроблено для інших юридичних термінів.

На відміну від КПК України, КПК ряду пострадянських держав, зокрема КПК Російської Федерації (ст. 133), КПК Республіки Узбекистан (ч. 1 ст. 302) та інших, ці питання не залишають поза увагою. Також варто зазначити, що і Проект КПК України, в одній із своїх статей називає підстави реабілітації особи.

Отже, реабілітуючі підстави -- це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні злочину, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї обвинувачення, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до відповідальності, затриманням або взяттям під варту.

Слід зазначити, що на думку Шумило М.Є. навряд чи можна назвати назву «реабілітуючі підстави» вдалою. Закриття кримінальної справи за цими підставами чи винесення виправдувального вироку ще не є реабілітацією. Вона вважається закінченою після відшкодування майнової та компенсації моральної шкоди та поновлення невинного громадянина в обмежених правах. За такого, на думку Шумило М.Є. правильно в даному випадку говорити про підстави, що дають право на реабілітацію Шумило М.Є. Реабілітація у кримінальному процесі: Монографія. - Х.: Арсіс, 2001. - с. 69..

При закритті справи з реабілітуючих підстав має бути відновлено порушені права громадянина, відшкодовано шкоду, заподіяну незаконним затримуванням, застосуванням запобіжних заходів, притягненням як обвинуваченого (ст. 53-1 КПК України). Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, заподіяної особі. Права громадянина на відшкодування шкоди передбачено ч. 2 ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР» Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 груд. 1994 р. № 266/94-ВР / Верховна Рада України.. «Положення про застосування цього Закону затверджено наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41» Наказ Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 берез. 1996 р. № 6/5/3/41 / Верховна Рада України..

КПК України, наводячи перелік обставин за яких кримінальна справа підлягає закриттю, поділу їх на реабілітуючі та нереабілітуючі не здійснює. Така класифікація наводиться в юридичній літературі . Хоча, серед процесуалістів і не вироблено єдиного підходу, які конкретно обставини необхідно відносити до реабілітуючих, правильним видається підхід, виражений в працях багатьох науковців, зокрема Б.Т. Безлєпкіна, О.В. Капліної, М.В. Орлової та інших, за якого до реабілітуючих обставин закриття кримінальної справи необхідно відносити відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК України), відсутність в діянні складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України) і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України).

Така позиція видається вірною, оскільки за нею, критеріями віднесення до реабілітуючих обставин виступають невинуватість особи в інкримінованому їй злочині та несправедливість кримінального переслідування щодо неї Мазур М.Р. Підстави реабілітації в судовому провадженні/ М.Р. Мазур // Часопис Львівського національного університету ім. І. Франка. - 2010. - вип. 51. - с. 428-429..

В.М. Тертишник до реабілітуючих обставин, крім вищезазначених, відносить ще закриття кримінальної справи щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК України) Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. пос. / В.М. Тертишник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - с. 574.. Такої ж позиції дотримується і В.В. Назаров Назаров В.В. Кримінальний процес України: Навчальний посібник. - Вид. 2 - ге, доп. і переробл. / В.В. Назаров, Г.М. Омельяненко. - К.: Атіка, 2007. - с. 584..

З якою метою законодавець диференціює підстави до закриття кримінальної справи за реабілітуючими обставинами? Адже при використанні будь-якого з них юридичний результат розслідування один - припинення кримінального переслідування обвинуваченого, зняття з нього звинувачення. Річ у тому, що вибір підстави для закриття кримінальної справи впливає і на дотримання прав та законних інтересів громадян, і на можливі цивільно-правові наслідки.

Так, відсутність у діянні складу злочину не перешкоджає задоволенню можливого з боку потерпілого цивільного позову до реабілітованого про відшкодування моральної і матеріальної шкоди. Закриття кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину не виключає дисциплінарної або адміністративної відповідальності. Водночас відсутність події злочину або недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину унеможливлює ні задоволення такого позову, ні притягнення до адміністративної або дисциплінарної відповідальності.

Підстава закриття кримінальної справи може впливати і на повноту моральної реабілітації особи, котра притягувалась як обвинувачений.

Таким чином, у кожному разі важлива точність вибору підстави закриття справи. Проте вирішення цього питання зазвичай становить складність тому, що слідчі використовують підстави, які не відповідають ситуації, що склалася у справі. Це зумовлено неоднозначністю трактувань сенсу та змісту реабілітуючих підстав у кримінально-процесуальній науці.

На думку Майгура М.О., слідчому доцільно рекомендувати таке розмежування умов застосування реабілітуючих підстав закриття кримінальних справ. Пункт 1 ч. 1 ст. 6 КПК України слід застосовувати у випадках, коли достовірно доведено відсутність події злочину (наприклад, особа, яка вважалася вбитою, виявилася живою тощо). Пункт 2 ч. 1 ст. 6 КПК України застосовується, коли діяння мало місце, але кримінальним законом не визнається злочинним, а також коли скоєне формально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки; відсутні передбачені законом підстави для визнання наявності складу злочину (наприклад, повторність правопорушення); є обставини, що виключають злочинність діяння (розділ 8 Загальної частини Кримінального кодексу України). Слід враховувати, що, якщо закриття кримінальної справи за п. 1 ч. 1 ст. 6 та п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України можливе як до пред'явлення обвинувачення, так і після цього, то застосування п. 2 ст. 213 КПК України можливе тільки після пред'явлення обвинувачення.

Якщо при застосуванні перших двох підстав кримінальна справа закривається повністю, то закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 213 КПК України, як правило, має відбуватися лише щодо конкретного обвинуваченого. Загалом, кримінальна справа при цьому не закривається: якщо подію злочину встановлено, то вона має розслідуватися до тих пір, поки не буде встановлено особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Якщо надалі, незважаючи на виконання всіх слідчих дій, таку особу не буде встановлено, то досудове слідство має бути зупинено за п. 3 ст. 206 КПК України. Однак і після цього слідчий зобов'язаний уживати як безпосередньо, так і через органи дізнання заходи щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачуваний (ст. 209 КПК України).

Серйозною проблемою на практиці є закриття кримінальної справи в разі, коли обвинувачення пред'явлено, але потім слідчий дійшов висновку, що версія про винність цієї особи помилкова. У такому разі жодне з наявних у законі реабілітуючих підстав не відповідає ситуації, що склалася.

Якщо непричетність обвинуваченого до вчинення злочину доведено, то слідчий опиняється у складному становищі. З одного боку, він зобов'язаний: по-перше, у постанові про закриття кримінальної справи вказати підстави закриття; по-друге, письмово повідомити особу, притягнуту як обвинуваченого, потерпілого, а також особу чи установу, за заявами яких справу було порушено, про закриття і про підстави закриття кримінальної справи. Отже, він зобов'язаний зробити вибір з трьох наявних у законі реабілітуючих підстав закриття кримінальної справи. Але цей вибір буде свідомо неадекватним.

Використовувати таку підставу закриття кримінальної справи, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України), не логічно. Ця підстава передбачає досягнення ймовірного знання про участь обвинуваченого у вчиненні злочину, але, наприклад, доведене алібі підтверджує, що він не брав участі в ньому. Дійсно, вже сам термін “недоведеність” породжує сумніви щодо невинуватості особи, яку реабілітують. Отже, якщо органи досудового слідства не довели участі певної особи у вчиненні злочину, то це означає, що вони недостатньо працювали і дали можливість злочинцю уникнути відповідальності. Так, А.Ф. Коні зазначав, що закриття слідства залишає в суспільстві все ж таки тяжке для звільненої від кримінального переслідування особи спогад, моральна шкода якого може бути незліченною. У спеціальній літературі звертається увага на невдалість та двозначність формулювання такого поняття, як “недоведеність”. Відомі випадки, коли особу помилково притягували до кримінальної відповідальності, таким чином уже реабілітованій особі заподіювали не лише моральну шкоду, а їй відмовляли у відновленні на роботі, призначенні на відповідальну посаду тощо.

Відсутність у діянні складу злочину як підстава до закриття кримінальної справи на практиці застосовується в тих випадках, коли встановлено, що подія, у зв'язку з якою порушено справу, мала місце, була наслідком дії конкретної особи, але це діяння не є злочином у зв'язку з відсутністю його ознак.