- теоретичні напрацювання в частині того, що забезпечення законності не може бути обов'язком сторони захисту, потерпілого, інших учасників кримінального провадження, оскільки закони приймаються задля реалізації їхніх прав і свобод, законність слугує їх інтересам, а тому суб'єктами забезпечення засади законності в кримінальному провадженні як Німеччини, так і України, є виключно представники органів державної влади;

- критерії розмежування порушень засади законності, які в кримінальному провадженні України поділено на істотні та неістотні, а в Німеччині - на процесуальні та матеріальні, при цьому обґрунтовано, що в обох державах пріоритетною базовою цінністю засади законності визначено конституційні права і свободи людини, порушення яких є порушенням відповідної засади;

- теоретичні напрацювання щодо допустимості обмеження конституційних прав певних учасників кримінального провадження, а саме щодо втручання в приватне спілкування, виокремлено концепцію так званого перевершуючого інтересу, згідно з якою проведення у ФРН таємного звукозапису, фотографування, прослуховування телефонів і їх використання як доказів вважаються допустимими, якщо зважування блага і шкоди свідчить про наявність перевершуючого інтересу;

дістали подальшого розвитку:

- теоретичні положення щодо відмінностей у розумінні німецькими та українськими науковцями сутності засади (принципу) законності, зокрема визначено, що у вітчизняному кримінальному провадженні обов'язок розпочати кримінальне провадження, під час якого потрібно встановити всі фактичні обставини справи, є вимогою засади публічності, у Німеччині ці положення належать до змісту принципу законності;

– обґрунтування, що вся система кримінальної юстиції в Німеччині функціонує у вигляді своєрідної системи фільтрів, що породжує «ефект воронки» або «виснаження», тобто на кожній стадії опиняється все менше і менше справ, що впливає на здійснення менш тривалих процесів розслідування й судового розгляду, застосування різних форм спрощення процесу, економії матеріальних і правових засобів правоохоронних і судових органів;

- підходи щодо способів збирання доказів, відповідно до яких у ФРН докази можуть збиратися шляхом «вільного» доказування, сутність якого зводиться до того, що воно не регулюється законом, не пов'язане процесуальною формою та «суворим» доказуванням, тобто полягає у з'ясуванні обставин справи з посиланням на законно допустимі докази в межах процесу подання доказів. В Україні збирання доказів здійснюється виключно у спосіб, визначений кримінальним процесуальним законом, а тому процесуальна форма збирання доказів є історично домінуючою в кримінальному процесі України, що частково зумовлено дією засади законності. Практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані в:

- правозастосовчій діяльності - використання одержаних результатів і розробок сприятиме підвищенню якості та ефективності діяльності органів розслідування, прокуратури та суду (акт впровадження у практичну діяльність Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року; акт впровадження у практичну діяльність прокуратури Львівської області від 29 травня 2018 року № 12-38 вид-18);

- законотворчій діяльності - при внесенні змін і доповнень до КПК України з питань реалізації засади законності;

- освітньому процесі - для підготовки лекцій, навчальних програм, тестових завдань, відповідних розділів підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій, а також під час проведення різних видів занять з таких дисциплін, як: «Кримінальний процес», «Організація досудового розслідування», «Теорія судових доказів», «Підтримання прокурором державного обвинувачення», «Прокурорська риторика».

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконано дисертантом самостійно. Використані наукові розробки інших авторів подаються з обов'язковим посиланням.

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення, висновки, пропозиції дисертаційної роботи доповідалися автором і обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (Луцьк, 22, 23 берез. 2013 р.); «Впровадження нового кримінального процесуального кодексу України в правоохоронну діяльність та навчальний процес: досвід та шляхи удосконалення» (Харків, 5 квіт. 2013 р.); «Актуальні питання кримінального процесуального законодавства України» (Київ, 26 квіт. 2013 р.); «Протидія злочинності: теорія та практика» (Київ, 18 жовт. 2013 р.); Протидія злочинності: теорія та практика» (Київ, 16 трав. 2014 р.); «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (Луцьк, 25, 26 берез. 2016 р.); «Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції» (Харків, 15 квіт. 2016 р.); «Прокуратура України в умовах європейської інтеграції» (Київ, 19 трав. 2016 р.); «Сучасний стан i перспективи розвитку держави i права» (Львів, 16, 17 черв. 2017 р.); «Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення» (Запоріжжя, 28, 29 лип. 2017 р.); «Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку» (Харків, 4, 5 серп. 2017 р.); «Актуальні питання досудового розслідування» (Кривий Ріг, 12 жовт. 2018 р.). Публікації. Результати дослідження, сформульовані в дисертації, відображено в 22 наукових публікаціях, серед яких 8 наукових статей - у вітчизняних виданнях, включених МОН України до переліку фахових видань з юридичних наук, 2 наукові статті - у зарубіжних наукових правових виданнях, а також 12 тез - у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій. Структура та обсяг дисертації.

Структура дисертації визначається її метою, предметом і задачами дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг роботи становить 258 сторінок, з яких основний текст - 203 сторінки, список використаних джерел - 49 сторінок (510 найменувань), додатки розташовано на шести сторінках.

1.Теоретико-методологічні основи законності як засади кримінального процесу ФРН та України

1.1 Стан та методологія наукових досліджень законності як засади кримінального процесу ФРН та України

На сьогодні одним з актуальних, але водночас проблемних питань кримінального провадження, є реальне ствердження та забезпечення дотримання законності під час досудового розслідування і судового провадження. Розв'язання цих проблемних питань потребує реформування окремих інститутів кримінального процесуального права, процедури проведення процесуальних дій, застосування державного примусу в кримінальному провадженні, удосконалення правил поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. На необхідності впровадження суттєвих і конструктивних змін та перетворень у цій сфері неодноразово наголошували і вчені-процесуалісти, і практичні працівники правоохоронних органів.

М. С. Строгович законність вважав наскрізною темою всіх наукових досліджень у різних галузях юридичної науки. Жодне правове питання не може бути вивчене, досліджене без розгляду того, як застосовуються норми права, як забезпечується їх дотримання і виконання, і в цьому полягає суть проблеми законності [352, с. 3]. Інший відомий вчений С. С. Алексєєв зазначав, що науковознавчий статус питань законності достатньо високий, і вони є предметом не лише юридичного, а і філософського, загально-соціологічного осмислення [83, с. 27].

Законність за змістом розпочинається із самого законодавства, яке має відповідати праву в його реальних демократичних началах, що втілюють невід'ємні права людини. Законність передбачає адекватний вибір об'єкта і методів правового регулювання, вимагає належного виконання «правових законів», передусім стороною обвинувачення, відповідальність якої набагато вища порівняно із зобов'язаннями буденної правомірної поведінки.

В історичному аспекті уявлення про законність як про явище з'явилося набагато пізніше законів (божественні, природні, людські) та формування політичної влади. Законність, якщо її розглядати в площині взаємодії правителів і законів, своїм корінням сягає періоду становлення й діяльності самої держави. Отже, в питаннях законності юридична наука, як правило, походить з найбільш ранніх періодів розвитку держави та права, за яких ще тільки почали з'являтися міркування щодо того, чому не можна жити без законів, якими вони мають бути й наскільки вільними є правителі та інші громадяни в дотриманні цих законів. Появі й утвердженню поняття законності у вітчизняній юриспруденції і кримінальному процесі сприяло створення Указом Петра І 12 січня 1722 р. прокуратури як «ока государева» за чітким і суворим дотриманням усього того, що походить від государя і від державних органів загалом. Чітке дотримання законів держави, нагляд за якими був покладений на прокуратуру, надалі став трактуватись як нагляд за законністю. Звідси пішло й уявлення про законність, як про суворе та чітке дотримання чинних законів [268, с. 97].

Законність як найважливіша засада суспільного життя полягає в основі всіх без винятку соціальних явищ та ототожнюється з такими загальнолюдськими засадами, як гуманізм, демократизм, справедливість. Разом з тим найбільш важливе значення ця засада має для правової дійсності, і тому вона належить до загально-правових засад права.

В. Т. Маляренко, характеризуючи законність у кримінальному провадженні, підкреслив, що законність - це загальне, універсальне підґрунтя, що виявляється у всіх засадах і нормах кримінально-процесуального права, характеризує всі сторони кримінального провадження і забезпечується такою побудовою процесу, за якою в кожній стадії перевіряється законність і обґрунтованість раніше прийнятих рішень [210, с. 45-46]. На думку М. В. Джиги, законність може існувати (реалізуватися, дотримуватися) лише за умов дотримання таких її принципів, як:

єдність законності (розуміння і застосування нормативних актів має бути однаковим на всій території країни);

верховенство Конституції і закону (підпорядкованість Конституції і законам всіх інших нормативних і індивідуальних правових актів; видання будь-яким органом правового акта, що суперечить закону, є порушення законності);

гарантованість прав і свобод людини і громадянина (з одного боку, без законності права і свободи громадянина не можуть бути реалізовані, оскільки законність є їх найважливішою гарантією; з іншого - права і свободи, їх наявність і дотримання є показником стану законності);

зв'язок законності з культурою (від культурного рівня суспільства і посадових осіб залежить стан законності; і, навпаки, дотримання законодавства є однією з суттєвих умов і показників культурного рівня суспільства);

зв'язок законності з доцільністю (обминути закон під приводом доцільності, отримати користь, вигоду недопустимо; доцільність має бути в межах закону) [83, с. 28].

На відміну від українського праворозуміння категорії «законність», у німецькому правознавстві для позначення аналогічного явища використовується декілька понять: Legalitдt (законність), Gesetzlichkeit (законність, однак це поняття не є поширеним у німецькій юридичній літературі), «Legitimitдt», Validitдt (законність, дійсність і вживається найчастіше у значенні «дійсність»), GesetzmдЯigkeit, Rechtlichkeit, RechtsmдЯigkeit, Rechtsbestдndigkeit, Rechtsbestand (справедливість, чесність правомірність, законність, легітимність) [356], які мають певну відмінність або й дещо інший зміст.