Руська Правда діяла до моменту прийняття Литовського статуту 1529 року на терені тих українських земель, які увійшли до складу Великого Князівства Литовського, а також на Галичині у складі Речі Посполитої.

У період ХІV-ХVІІ ст.ст. на землях України, які входили до складу Литви та Польщі, а із 1569 р. - Речі Посполитої, діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.), Магдебурзьке право (зокрема, Саксонське Зерцяло), польський законодавчий акт “Порядок”, а також багато власне українських звичаєвих норм.

Аналіз Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 років наочно демонструє, що у них, як і в Руській Правді, не передбачалася кримінальна відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. У статутах була встановлена кримінальна відповідальність за неправомірні дії особи щодо судді (побиття або вбивство тіуна чи пристава - артикул 3 розділу 11 Литовського Статуту 1529 року), проте в окремих артикулах передбачалася відповідальність за незаконні дії тих осіб, які здійснювали правосуддя побиття суддею (артикул 20 розділу 4 Литовського Статуту 1529 року), «кто бы выпустил с казни осаженного злочинцу, або виновного» (артикул 13 розділу 1 Литовського Статуту 1529 року), отримання винагороди та вирішення справи по дружбі (артикул 39 розділу 3 Литовського Статуту 1566 року).

Новгородська, Псковська судні грамоти, а також Судебники 1497, 1550 років не поширювали свою дію на територію українських земель, але вони стали основою Соборного уложення 1649 року, яке діяло з кінця Х?ІІІ ст. на території частини Правобережної України, що увійшла до складу Російської імперії. В Уложенні містилася окрема глава Х «Про суд», в якій відслідковується більш-менш визначена система злочинів проти правосуддя. Як і в Судебнику 1550 року, в Уложенні чітко розмежовувалися судова помилка при прийнятті рішення суддею та умисне постановлення неправосудного рішення. Стаття 10 Уложення встановлювала відповідальність, хоч і не визначену, за винесення неправосудного рішення через помилку: «А будит которой Боярин или Окольничей, или Думной человек, или Дьяк, или кто ни буди судия просудится, и обвинит кого не по суду без хитрости, и сыщется про то допряма, что он то учинил без хитрости, и ему за то, что государь укажет».

Згідно зі ст. 5 глави Х зазначеного Уложення караним було умисне винесення завідомо неправосудного рішення в результаті одержання хабара: «А будет который боярин или околничей, или думной человек, или дияк, или иной какой судья, исца или ответчика по посулом, или по дружбе, или по недружбе правого обвинит, а виноватого оправит, а сыщется про то допряма, и на тех судьях взяти исцов иск втрое, и отдати исцу, да и пошлины и пересуд и правой десяток възяти на государя на них же. Да за ту же вину у боярина, и у околничего, и у думного человека отняти честь. А будет который судья такую неправду учинит не из думных людей, и тем учинити торговая казнь, и въпередь им у дела не быти». Санкція цієї статті, як бачимо, передбачала не лише майнову відповідальність, а й тілесні покарання («торговая казнь»), приниження честі й позбавлення права брати участь у відправленні правосуддя.

З середини Х?ІІ століття поступово починає формуватися Українська державність, а також норми загального права, якими керувалися суди у процесі розгляду справ. Ці норми виникли з козацького звичаєвого права та набули характеру загальнонаціональних. У науковій літературі немає згадки про встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя в історичних пам'ятках цього періоду.

Із середини XVIII століття дедалі відчутнішим стає вплив російського права на українських землях.

Із приєднанням України до Росії (1654 р.) на її території почали діяти російські законодавчі акти, одним з найбільших та систематизованих з яких було “Соборне Уложення 1649” р. У ХVІІІ ст. в Україні також діяли різні російські правові акти. Так, При Петрі І в 1716 р. був прийнятий Військовий статут, який частково діяв і на території України.

Військовий статут представляв собою військово-кримінальний кодекс без загальної частини, він не скасовував Соборне Укладення, а діяв паралельно з ним.

У 1743 році за наказом Анни Іоанівни були внесені зміни та додатки до Зводу законів, за якими судиться малоросійський народ, що фактично був коментарем до Литовських статутів. У ньому передбачалася відповідальність суддів перед Богом за їх протиправні вчинки при відправленні правосуддя: «Всяким судиям ведать должно как тяжкий есть грех под видом права человека неправедно погубить, или на здоровию изувечить, либо честь его лишить, и для того надлежит прилежно предразсуждать, кого и в каких делах опороченного либо оговоренного достойно взять в роспрос или на мучение, а кого от сего и освободить, ведая же над собой праведного судию всех Бога и Его страшного суда боясь, дабы невинная кров от рук их не была взыскана и отмщение Божие за неправость не последовало с великим зазсуждением и опасением приступать должны к самому мучения делу.» артикул 1 глави 25.

У період Гетьманщини XVII-XVIІІ російський уряд приділяв особливу увагу становищу правосуддя на українських землях, оскільки на той час суттєво збільшилася кількість апеляцій на рішення судів та скарг на неправомірні дії суддів. В Інструкції гетьмана Апостола 1730 року з метою зменшення кількості таких апеляцій і скарг встановлювалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного рішення, за що «... суддів теж карано або штрафовано, коли доведено їхню необ'єктивність» Антологія української юридичної думки: в 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін.; упоряд. І.Б. Усенко]. К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. Т. 3: Історія держави і права України: козацько-гетьманська доба. - с. 157..

В ордері гетьмана Кирила Розумовського 1751 року зазначалося: «... після розгляду справ, якщо виявиться, що судді когось несправедливо звинуватили, тих штрафувати й зі штрафу ображених нагороджувати. Суддів полкових і магістратових судів за винесення несправедливого вироку карати штрафом у 12 крб., суддів Генерального суду штрафом у 120 крб.» Штрафи за неправовий вирок з суддів полкових і магістратових судів стягував Генеральний суд, а з суддів Генерального суду Генеральна канцелярія. Отже, саме в період Гетьманщини вперше була встановлена кримінальна відповідальність за постановлення суддями неправосудного вироку. А це, у свою чергу, наочно демонструє посилення кримінально-правової охорони правосуддя в цілому.

У 1743 році були прийняті «Права, за якими судиться малоросійській народ». Проступки та злочини проти правосуддя були розташовані у Розділі 7 «О судах, судьях и других персонах к суду надлежащих и о содержании правового порядка в делах судебных» та Розділі 8 «О челобитчике и ответчике, також и о судебном процессе или тяжбе и, о доводах или доказательства, о декретах или приговорах, о аппелляциях и о штрафах, как судимым - за неправый иск, яко и судящим - за неправосудие». Окремі нормі, які передбачають відповідальність за проступки та злочини проти правосуддя, також містилися у Розділі 20 «О гвалтах или насилиях, о нападении, о убийстве, о побои, увечьи, ранах, разбое и безчестьи, о казни и наказании в том преступивших, також о головщинах и платеже за голову, за увечье, за охромление и повреждение на состава, за побои, раны и безчестье шляхте или воинского звания и протчим людям» та Розділі 25 «О приводимых в суда по криминальным делам людях, кои по каким подозрительствам роспросу и мучению не подлежат, а кои подлежат, також о смертной экзекуции над виноватыми и о палаче или кате, и о содержании в судах книг, называемых черных и протестных».

Усі проступки та злочини проти правосуддя, які були передбачені «Права, за якими судиться малоросійській народ», можна класифікувати на такі групи: а) проступки та злочини, які вчиняються суддями та іншими службовими особами, які приймають участь у здійсненні правосуддя; б) проступки та злочини, які вчиняються учасниками процесу; в) проступки та злочини, які вчиняються іншими особами Дришлюк И.А. Общая характеристика проступков и преступлений против правосудия по «Правам, за якими судиться малоросійський народ» 1743 года. Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць: Вип. 14. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права. - Одеса: Юридична література, 2002. - с.40 .

Наприкінці Х?ІІІ ст. відбувається поділ Польщі між Росією, Австрією і Пруссією та перехід земель України, Литви й Білорусії на схід від Бугу до Росії. На цій території починає діяти російське законодавство. У правових пам'ятках цієї доби, як правило, встановлювалися основні засади здійснення правосуддя. Зокрема, у ст. 5 Новгородської судної грамоти передбачалася заборона втручатися у діяльність суду, а самим суддям заборонялося брати хабарі та вирішувати справу по дружбі (ст. 26). У Псковській судній грамоті було встановлено, що судді не можуть використовувати повноваження з корисливою метою або з метою помсти, а саме правосуддя має бути справедливим, судити потрібно так, щоб не засудити невинного і не виправдати винного (ст. 3).

У Короткому нарисі процесів або судових позовів (разом з Артикулом воїнським є додатком до Військового статуту Петра І, затверджений 30 березня 1716 року), який містив у собі виклад процесуальних законів, в ст. 8 глави 1 передбачалася відповідальність за винесення неправосудного вироку суддею: «Ежели он напротив в неправомерном приговоре похлебствен причинится, то, сверх лишении чина его, надлежит ему еще иное жестокое учинить наказание».

Найважливішим кримінально-правовим актом Російської імперії ХІХ ст. було Уложення «Про покарання кримінальні та виправні» 1845 р., яке неодноразово змінювалося, діючи в редакції 1857, 1866 та 1885 рр. Цей нормативно-правовий акт у повному обсязі діяв і на території України.

В Уложенні «Про покарання кримінальні та виправні» 1845 року виділяється більш чітка система злочинів проти правосуддя (порівняно з вище розглянутими історичними пам'ятками), яке розглядається як об'єкт кримінально-правової охорони. Основним було те, що останнє пов'язувалося з діяльністю його представників, які безпосередньо приймали рішення у кримінальних або цивільних справах, а також здійснювали нагляд за обґрунтованістю і законністю їх винесення. Неправосуддя, умисне винесення неправосудного вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м'якого покарання тощо об'єднані у главу «Про неправосуддя». Поряд з цим законодавець не відносив до них порушення правил розслідування кримінальних справ, застосування недозволених методів слідства, невжиття належних заходів до своєчасного розслідування. Вони об'єднані в окрему главу «Про злочини і проступки чиновників при слідстві і суді».

Уложення «Про покарання кримінальне і виправне» 1885 року у собі не містило окремого розділу про злочини проти правосуддя, як й Уложення «Про покарання кримінальне і виправне» 1845 року. Але окремі злочини були розташовані у різних розділах цього Уложення. Наприклад, ст. 308, яка була розташована у Розділі четвертому «Про злочини та проступки проти порядку управління», передбачала кримінальну відповідальність «за взлом тюрьмы или инаго места заключения и насильственное освобождение или увод заключенных» Хрестоматія з історії держави та права України. - Том 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст .: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2х т./ В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; за ред. члена-кореспонлдента Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. - 1997. - с. 273..