Тільки на початку XX сторіччя, коли в кримінальному праві починає складатися система кримінально-правових норм, спрямованих на забезпечення правильної діяльності органів, що відправляють правосуддя, закладаються принципи захисту законних інтересів будь-яких учасників судочинства, а також атрибути, що сприяють встановленню істини в процесі, створюються передумови для появи кримінально-правових норм.

У Кримінальному уложенні 1903 р. законодавець у главі VII «Про протидію правосуддю» об'єднав злочини, які вчинюються особами, що не є представниками правосуддя, але зобов'язані сприяти його здійсненню, а також ті, які перешкоджають виконанню завдань правосуддя. У такому вигляді Кримінальне уложення проіснувало до відомих подій 1917 р.

У перші роки Радянської влади були прийняті спеціальні норми, що регламентують відповідальність за окремі злочини, що посягають на інтереси правосуддя. Історія розвитку українського кримінального законодавства свідчить про те, що законодавець постійно приділяв особливу увагу кримінально-правовій охороні інтересів правосуддя.

Пізніше, Декретом РНК від 24 листопада 1921 «Про покарання за неправдиві доноси» закріплювалася відповідальність за завідомо неправдивий донос органу судової та слідчої влади про скоєння певною особою злочинного діяння, а також відповідальність за неправдиві свідчення, дані свідком, експертом чи перекладачем при дізнанні, слідстві або судовому розгляді у справі. У зазначеному нормативному акті регламентувалася відповідальність за неправдиві повідомлення в письмовій заяві державній установі або посадовій особі, або за відповідь на офіційний запит державної установи чи посадової особи про факти або даних, що стосуються діяльності державних установ, посадових осіб, а також запитуваних відомостей.

У перших кримінальних кодексах радянської епохи законодавець не визнав за необхідне якось виділити злочини проти правосуддя.

Кримінально-правова регламентація норм про відповідальність за злочини проти правосуддя отримала подальший розвиток в КК УРСР 1922 р., який включав дев'ять статей, які спеціально передбачали відповідальність за різні посягання на нормальну діяльність правосуддя. Так, у главі ІІ Особливої частини Кримінального кодексу (далі - КК) УРСР 1922 року «Посадові (службові) злочини» передбачалася кримінальна відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя Хрестоматія з історії держави та права України. - Том 2. Лютий 1917 р. - 1996 р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2х т./ В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; за ред. члена-кореспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. - 1997. - с. 197..

Зазначені норми не виділялися законодавцем у самостійну главу з єдиним родовим об'єктом, а перебували в різних структурних утвореннях кодексу: розділі про контрреволюційні злочини, розділі про злочини проти порядку управління, про посадові злочини, про злочини проти життя, здоров'я та гідності особи та розділі про відповідальність за порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і публічний порядок.

У розділі "Про контрреволюційні злочини" розділу "Державні злочини" встановлювалася відповідальність за приховування і посібництво ряду контрреволюційних злочинів, не пов'язаних з безпосереднім здійсненням таких злочинів і при необізнаності про їх кінцевих цілях (ст.68).

До злочинів проти порядку управління, який складав другий розділ глави "Державні злочини" законодавець відносив: недонесення про достовірно відомих майбутніх і досконалих контрреволюційних злочинах; звільнення заарештованого з-під варти або місця укладення або сприяння його втечі; втеча арештованого з-під варти або з місця ув'язнення, вчинений за допомогою підкопу, злому або взагалі пошкодження затворів, стін і т.д.; оприлюднення даних попереднього слідства, дізнання або ревізійного виробництва робітничо-селянської інспекції.

У розділі II "Посадові (службові) злочини" законодавець передбачав відповідальність за такі посягання на діяльність правосуддя як постанова суддями з корисливих чи інших особистих видів неправосудного вироку; незаконне затримання, незаконний привід, а також примушування до давання показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів з боку особи, яка провадить слідство чи дізнання, взяття під варту як запобіжний захід з особистих або корисливих видів.

У розділі V "Злочини проти життя, свободи і гідності особистості" були поміщені норми, що передбачають відповідальність за завідомо неправдивий донос органу судової або слідчої влади або посадовій особі, яка має право порушити переслідування про скоєння певною особою злочинного діяння і за завідомо неправдиве показання, дане свідком, експертом чи перекладачем при провадженні дізнання, слідства або судового розгляду.

До глави VIII "Порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і публічний порядок" законодавець включив тільки один злочин - самовільне залишення певного, встановленого законним розпорядженням адміністративних або судових властей місця перебування.

Аналіз законотворчої діяльності перших років Радянської влади дозволяє зробити висновок про те, що законодавцю в силу сформованих об'єктивних причин не вдалося створити стабільну систему органів судової влади, так як в зазначений період судова влада, як самостійна гілка державної влади відсутня. Законодавець не робив ніяких відмінностей між судовою владою та іншими інститутами державного управління, і вона входила як структурного елементу в систему органів управління. Виходячи з цього, кримінально-правової охорони підлягав весь інститут державного управління без будь-якого виділення в кримінальному законодавстві. Згодом (з 1922 по 1924 рр..) законодавець продовжував удосконалювати кримінальне законодавство шляхом криміналізації ряду діянь про відповідальність за злочини проти правосуддя і внісши зміни і доповнення в наявні склади.

Таким чином, незважаючи на "розкиданість" кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на інтереси правосуддя, законодавець, тим не менш, все ж створив досить розгорнуту систему норм, здатних охоронити діяльність правосуддя від злочинних посягань як з боку посадових осіб (суддів , слідчих, прокурорів), так і з боку інших осіб (свідків, експертів, перекладачів, заарештованих, засуджених осіб, які можуть порушити відправлення правосуддя помилковими доносами).

Кримінальна відповідальність на той час наставала лише за неправосуддя у кримінальному судочинстві.

01 січня 1927 року набрав чинності новий КК УРСР, у якому злочини, що посягають на діяльність правосуддя, також не виділялися у самостійний розділ. Статті про відповідні злочини законодавець передбачав у трьох розділах: «Контрреволюційні злочини», «Инші злочини проти порядку урядування» і «Урядові (службові) злочини».

В Розділі І «Контрреволюційні злочини» законодавець включив норму, що передбачає відповідальність за посягання на інтереси правосуддя - «За незаявлення про певно відомі, підготовлені або заподіяні злочини» (ст. 5623) Кримінальний Кодекс УСРР. Збірник Узаконень та Розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України за 1927 рік. Офіційне видання Народнього Комісаріяту юстиції. № 26-27. Відділ Перший. - Укрголовліт ч. 819/кв. Харків. Урядова Друкарня ім. Т. Фрунзе. - с. 451..

Розділ Б «Инші злочини проти порядку урядування» передбачає такі злочини проти правосуддя - «За незаконне звільнення арештованого з-під варти або з місця ув'язнення чи за допомогу йому втекти» (ст. 77), «За втечу арештованого з-під варти або з місця увязнення, заподіяну через підкоп, полом або пошкодження муру, замків і инш.» (ст. 78), «За ухил свідка явитися на виклик слідчого чи судового органу або за відмову дати свідчення цим органам або органам дізнання, а також за перешкоду явитися свідкові або народньому засідателеві від особи, що від неї неявник матеріяльно або службово залежить» (ст. 87), «За зазнаки неправдивий виказ органові судової влади або слідчої влади чи урядовій особі, що має право розпочинати переслідування, про заподіяння будь-якою особою злочинства» (ст. 88), «За зазнаки неправдиве свідчення, що дав свідок, експерт або перекладач підчас переведення дізнання, слідства або судового розгляду в справі» (ст. 89), «За зазнаки неправдивий виказ або свідчення, поєднані - а) з звинуваченням у злочині, що за нього на підставі закону встановлено вищу міру заходів соціяльної оборони позбавленням волі на три роки й більше; б) і корисливих мотивів, або в) з штучним утворенням доказів винувачення» (ст. 90).

В аналізованому кримінальному законі заздалегідь необіцяне приховування ставилося до посібництва, тому воно, як і недонесення про злочини, не передбачалося в якості спеціального складу. У Загальній частині (ст. 18) закріплювалося положення, згідно з яким недонесення про вчинений злочин або злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках спеціально вказаних у законі.

В Розділ ІІІ «Урядові (службові) злочини» КК УРСР 1927 року були включені такі злочини, які можна виділити як злочини проти правосуддя - «За те, що судді з корисливих чи з інших особистих мотивів постановляють неправосудний вирок, просуд і инші постанови» (ст. 102), «За незаконне затримання або незаконний припровід» (ст. 103).

Цей кодекс мало чим відрізнявся від свого попередника та КК РСФСР 1926 року. На відміну від КК УСРР 1922 року та КК РСФСР 1926 року, у ст. 102 КК УРСР 1927 року встановлювалася кримінальна відповідальність не лише за ухвалення з корисливих або інших особистих мотивів неправосудного вироку, а й рішення та інших постанов Уголовный кодекс УССР редакции 1927 г. Текст с постатейными разъяснениями и циркулярами и постановлениями НКЮ и Верхсуда УССР и определениями УКК Верхсуда по 1 июля 1927 г с сопост. таблицей статей УК старой и новой редакции и алф.-предм. указателем / [сост. И.И. Курицкий, Л.А. Гиммельфарб, Н.И. Шихмантер]. - Х.: Юриздат НКЮУССР, 1927. - с. 47.. Також, на відміну від вищезазначених кодексів, КК УРСР 1927 року передбачав за вчинення цього злочину покарання у виді позбавлення волі на строк не менше як один рік, а відповідно до постанови ЦВК і РНК УРСР від 4 листопада 1927 року з санкції цієї статті вилучено такий вид покарання, як смертна кара.

Також істотною відмінністю КК УРСР 1927 р. від КК РРФСР 1922 р. було те, що норма про відповідальність за неправдивий донос і неправдиві свідчення була розміщена не в розділі "Злочини проти життя, здоров'я та гідності особи", а в розділі "Інші злочини проти порядку управління ". Дане положення свідчить про те, що законодавець віддав перевагу пріоритету охорони інтересів правосуддя, перед охороною інтересів особистості, здатної постраждати в результаті помилкового допиту. До інших злочинів проти порядку управління кримінальний закон відносив також втечу з місця заслання. Норму, що передбачає відповідальність за самовільне залишення призначеного постановою судового або адміністративного органу місця перебування, а так само нез'явлення в строк до призначеного тими ж органами місцем проживання законодавець відніс до злочинів проти порядку управління.

Як видно, законодавець за допомогою кримінального закону прагнув забезпечити надійну охорону суспільних відносин, змістом яких була діяльність судових органів, органів дізнання, слідства, прокуратури, при відправленні правосуддя від злочинних посягань.

Подальший розвиток кримінального законодавства також мало тенденцію до постійного вдосконалення і підвищення ефективності кримінально-правової охорони відносин, що складаються в сфері правосуддя.

Позитивні процеси, що проходили в 60-ті роки, в країні змусили законодавця приділити особливу увагу кримінально-правовій охороні діяльності правосуддя від суспільно небезпечних посягань.