У 1960 році вперше злочини проти правосуддя виокремлюються у самостійний розділ в новому КК УРСР Кримінальний кодекс УРСР, затверджений Законом від 28.12.1960 року // Електроний ресурс www. zakon.rada.gov.ua.. Слід зазначити, що порівняно з КК УРСР 1922 і 1927 рр. та КК УРСР 1960 р., у ст. 176 встановлено відповідальність за всі види неправосудних судових актів. Також передбачалася відповідальність суддів у ст. 181-1 «Невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист» і в ст. 181-2 «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо осіб, взятих під захист», а також низці статей глави ?ІІ «Посадові злочини».

Необхідно відзначити, що законодавець декриміналізував ряд діянь, які не представляли великої суспільної небезпеки: незаконний привід; ухилення від виконання обов'язків народного засідателя; ухилення перекладача і понятого від явки за викликом органів дізнання, слідчого або судового органу чи відмова цих осіб від виконання обов'язків; перешкоджання явці для виконання обов'язків народного засідателя особою, від якої особа, яка не з'явилась, матеріально або по службі залежить; незаконне звільнення арештованого з-під варти або місця ув'язнення.

Законодавче закріплення в Кримінальному кодексі самостійної глави, яка передбачає відповідальність за посягання, спрямовані проти правосуддя, дало можливість сформулювати доктринальне поняття даних злочинів. Видається, що найбільш повно відображав сутність розглянутих злочинів і відповідних сформованих на той момент суспільних відносин, є визначення злочинів проти правосуддя, під якими розуміються передбачені кримінальним законом протиправні і суспільно небезпечні діяння, які порушують правильну діяльність суду, прокуратури, слідства, органів МВС та інших органів держави, покликаних забезпечувати виконання завдань, що стоять перед правосуддям в СРСР.

З об'єктивної сторони злочини проти правосуддя здійснювалися, як правило, шляхом активних дій. Лише недонесення про деякі найбільш небезпечні злочини, можливо, було у вигляді бездіяльності.

З суб'єктивної сторони злочину проти правосуддя могли відбуватися тільки умисно, як правило, при наявності прямого умислу.

Суб'єктами злочинів проти правосуддя виступали дві категорії осіб:

а) посадові особи органів правосуддя;

б) приватні особи.

Характерною особливістю аналізованого кримінального закону було те, що законодавець "пішов шляхом диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, більш чіткого опису складів та їх ознак, виключив ряд діянь, які не становлять великої суспільної небезпеки, ввів відповідальність за діяння, які не були передбачені попередніми кримінальними кодексами ".

Таким чином, законодавець сконструював єдину систему протидії злочинів, які посягають на інтереси правосуддя, яка з неминучістю зумовлювала виділення двох груп посягань: посягання посадових осіб правосуддя й діяння інших суб'єктів.

У чинному КК України 2001 року кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя передбачається у самостійному розділі XVIII Особливої частини.

Разом з тим, необхідно зазначити, що законодавець, дотримуючись принципу гуманізму, закріпленому в новому КК України, - створення умов для економії кримінально-правової репресії, - декриміналізував ряд злочинів проти правосуддя. Свідченням гуманізму кримінального законодавства передбачає відповідальність за злочин проти правосуддя служить включення в конструкції статей ряду привілейованих приміток.

Все сказане вище підтверджує важливість і значущість, яка надається суспільним відносинам, що забезпечує нормальне функціонування органів правосуддя і про прагнення законодавця до постійного вдосконалення кримінально-правової охорони прав і законних інтересів громадян, суспільства і держави в цій галузі.

Таким чином, ми спостерігаємо в історичному розвитку складний і суперечливий процес становлення на теренах України норм кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. В окремих кримінально-правових пам'ятках ХІХ ст., як-от Уложенні про покарання кримінальне і виправне 1845 року, чітко систематизується відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя. Слід зазначити, що деякі з цих кримінально-правових норм актуальні й нині. Зокрема, ті, що передбачали відповідальність за необережні злочини. Звичайно, порівняно з чинним законодавством вони своєрідні, однак їх охоронний потенціал достатньо високий. Аналіз історико-правового інституту кримінальної протидії злочинів в сфері здійснення правосуддя свідчить, що, незважаючи на тривалий досвід його розвитку, проблема створення оптимальної моделі відповідних кримінально-правових норм на даний час залишається не вирішеною. Тому окремі законодавчі підходи історико-правової спадщини кримінальної протидії злочинності у сфері здійснення правосуддя можуть бути використані для корегування та удосконалення чинних кримінально-правових норм.

1.2 Компаративний аналіз законодавства України з законодавством інших країн в сфері здійснення правосуддя

У кримінальному законодавстві більшості сучасних країн виділено окрему категорію злочинів в сфері здійснення правосуддя, оскільки ця діяльність направлена на встановлення істини по справі та покарання винуватих у вчиненні злочину осіб.

При аналізі українського та зарубіжного законодавства в сфері здійснення правосуддя було застосовано порівняльно-правовий метод, який являє собою зіставлення юридичних понять, явищ, процесів одного порядку і з'ясування подібності та відмінності між ними. Залежно від об'єктів порівняльно-правовий метод застосовується вибірково за обов'язкової умови їх порівнянності Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. -- Харків: Консум, 2001. -- c . 256..

Як вже було вказано вище, злочини проти правосуддя в українському законодавстві представлені у Розділі ХVIII КК України від 05.04.2001 року (ст.ст. 371-400).

Для створення повної характеристики даного виду злочинів необхідно проаналізувати кримінальне законодавство інших країн.

У КК Російської Федерації злочини проти правосуддя виділені в окремий розділ ХХХІ «Злочини проти правосуддя». Він включає до себе 23 склади злочинів, які можна класифікувати в залежності від суб'єкта злочину, який їх вчинив. На початковому етапі логічно виділити дві групи злочинів проти правосуддя, одну з яких складуть злочини, що здійснюються:

1. Злочини проти правосуддя, що вчиняються спеціальним суб'єктом (ч. 3 ст. 294, ст.ст. 299-303, 305 - 308, 310-316 КК РФ);

2. Злочини, вчинені особами, наділеними ознаками, обов'язковими для будь-якого суб'єкта злочину (ч. 1 і 2 ст. 294, ст.ст. 295-298, 304, 309 КК РФ) Лобанова Л.В. Преступления против правосудия: теоретические проблемы классификации и законодательной регламентации. Волгоград, 1999. С. 156..

У свою чергу злочини, що вчиняються у сфері правосуддя спеціальними суб'єктами, можуть піддаватися подальшої класифікації з урахуванням тих особливих якостей, якими наділені їх виконавці. Такими якостями можуть бути:

1. наявність службових чи посадових повноважень (ч. 3 ст. 294, ст. ст. 299-302, ч. 2 і 3 ст. 303, ст. ст. 305, 311, ч. 1 ст. 312 КК України, ст. 315 КК), у тому числі віднесення до посадових осіб, що здійснюють попереднє розслідування або правосуддя (ст. ст. 299-302, ч. 2 і 3 ст. 303, ст. 305 КК); покладання обов'язку виконати вирок чи інший судовий акт (ст . 315 КК); або обов'язки зберігати в таємниці відомості про заходи безпеки, що застосовуються щодо учасників кримінального процесу (ст. 311 КК);

2. володіння процесуальними і постпроцессуальними правами та обов'язками, не пов'язаними або необов'язково пов'язаними із здійсненням посадових повноважень (ч. 1 ст. 303, ст. ст. 307-308, 310, 312-314 КК), включаючи покладання обов'язку сприяти правосуддю або здійсненню попереднього розслідування (ст. ст. 307-308 КК), володіння повноваженнями особи, яка приймає участь у цивільній справі, або її представника (ч. 1 ст. 303 КК); покладання обов'язку зберігати в таємниці дані попереднього розслідування (ст. 310 КК); наявність обов'язку забезпечувати збереження описаного або підданого арешту майна (ч. 1 ст. 312 КК); наявність обов'язку піддатися заходам покарання або процесуального примусу (ст. ст. 313-314 КК) Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть: Учебник / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2000. - с. 431 . Особливе місце в цій групі злочинів займає приховування (ст. 316 КК РФ), яке також може вважатися злочином із спеціальним суб'єктом. Проте в даному випадку ознаки спеціального суб'єкта характеризують не стільки додатковий комплекс обов'язків і прав, скільки зв'язок між особою, що викриває, і особою, яка вчинила злочин. Причому позначені ці ознаки за допомогою негативних понять - відсутність родинних чи подружніх відносин.

КК Франції містить главу IV «Про зазіхання на відправлення правосуддя», яка включає чотири розділи, три з яких безпосередньо відносяться до предмету нашого дослідження (ст. ст. 434-1 -434-47) Уголовній кодекс Франции / науч. ред. Головко Л.В. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. -- 523 с..

Найбільший інтерес викликають декілька статей. Так, наприклад, у ст. 343-5 встановлено кримінальну відповідальність за будь-яку загрозу або будь-який акт залякування «стосовно кого б то не було, вчинені з метою змусити потерпілого від будь-якого злочину або проступку не подавати скаргу або відкликати її». За подібні діяння передбачена відповідальність у вигляді трьох років тюремного ув'язнення і штрафу. Диспозиція даної статті встановлює широкі межі дії кримінально-правової норми, оскільки включає в спосіб вчинення злочину фактично будь-які дії. Для того, щоб звинуватити у вчиненні цього злочину, важливо встановити мету - протиправний вплив на поведінку потерпілого. При цьому слід зазначити спрямованість протиправного впливу не тільки на самого потерпілого, а й на іншу будь-яку особу («стосовно кого б то не було ...»).

В ст. 434-8 КК Франції (розділ II) використовується таке ж формулювання способу вчинення злочину («будь-яка загроза чи будь-який інший акт залякування ...») проти осіб, які відправляють правосуддя (магістрат, присяжний засідатель, будь-яке інше обличчя, що засідають в будь-якому судовому органі, арбітр, перекладач, експерт, адвокат якої сторони). При цьому санкція за посягання на поведінку посадових осіб процесу адекватна санкції статті, яка встановлює кримінальну відповідальність за посягання на поведінку потерпілого (звичайного громадянина, не наділеного владними повноваженнями з розгляду і вирішення справ), тобто три роки тюремного ув'язнення і штраф.

Відповідальність за посягання щодо заявників або свідків з метою «відмінювання їх або до принесення або до дачі неправдивих показань, неправдивої заяви, або до утримання від складення або дачі показань, заяв або свідоцтва» міститься в ст. 434-15 КК Франції. У диспозиції перераховані способи вчинення даного злочину, які містять як ненасильницькі форми (використання обіцянок, підношень, подарунків), так і насильницькі (тиск, погрози, побої, виверти або обман). Цікавим видається встановлення часу вчинення даного протиправного впливу - в ході судового процесу, або при винесенні клопотання, або захисту в суді. Покарання - три роки тюремного ув'язнення і штраф.

Протиправний вплив на експерта як учасника судового розгляду заборонено ст. 434-21 КК Франції, диспозиція якої є відсильною до ст. 434-15.