Психологи вважають, що такі особи є слабкими та невпевненими у собі через те, що живуть із почуттям невизначеної індивідуальності. Вони неспроможні протистояти перешкодам, долати їх, вони не мають змоги пробачати, гідно програвати та робити висновки, виходячи на рівень самооцінки в силу своєї незахищеності перед суспільством.

Сучасна насильницька злочинність переважно носить побутовий, ситуативний характер. Разом з тим, зростає кількість організованих, заздалегідь підготовлених злочинів, які нерідко характеризуються особливою жорстокістю, зухвалістю та ідейною витонченістю [14].

Кримінологічні дослідження дозволили визначити три основні типи причин вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи: вчинення таких злочинів особами з чітко вираженою агресивно-насильницькою антисоціальною спрямованістю.

Йдеться про тих, хто орієнтований на поведінку, небезпечну для життя і здоров'я інших людей, їм властиві негативно зневажливе ставлення до особи, її найважливіших благ, переконаність у допустимості насильницьких засобів вирішення конфліктів. Посягання на волю чи гідність людини є для них ланкою в ланцюзі постійних актів агресивної поведінки в різних ситуаціях. Такий стереотип поведінки - результат глибокої деформації їхньої особи, специфічний продукт егоцентричної орієнтації. До такого типу можна віднести такі злочини, як захоплення заручників (ст. 147) чи незаконне позбавлення волі (ст.146).

вчинення злочинів особами які припускали й раніше різні правопорушення, але спрямованість яких на вчинення посягань проти особи явно не виражена.

Насильницький злочин виступає як засіб заволодіння певними цінностями, в ім'я яких приносяться в жертву блага іншої людини. Цей тип злочинів становить 20 % і до них можна віднести такі злочини як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150-1) чи експлуатація дітей (ст. 150).

Вчинення злочинів ситуативними злочинцями (тими, які вчинили посягання під впливом несприятливої життєвої ситуації).

У їх поведінці відсутні ознаки, властиві представникам двох попередніх типів. Вони застосовують насильство як реакцію на ситуацію, що сприймається ними гостро конфліктною. Серед насильницьких злочинців такі особи становлять близько 30 %. До таких злочинів можна віднести захоплення заручників (з метою отримання грошової винагороди) (ст. 147) чи торгівля людьми (також із корисливих мотивів задля відвернення власного розорення) (ст. 149) [15].

Традиційно до чинників цих злочинів відносять:

1) негативний вплив мікросередовища;

2) пияцтво (використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150-1);

3) неприязні міжособистісні стосунки (поміщення в психіатричний заклад ст. 151);

4) конфліктні ситуації між злочинцем і потерпілим.

В одних випадках вони виникають раптово, в інших є результатом розвитку тривалих неприязних стосунків. У будь-якому разі тут значну роль відіграє поведінка потерпілого, яка слугує віктимогенним фактором (поміщення в психіатричний заклад ст. 151 чи незаконна угода щодо людини ст. 149).

5) недостатній контроль за засудженими в місцях позбавлення волі (може бути першопричиною будь-якого злочину проти волі, честі та гідності особи) [16].

Отже, дослідивши дане питання, можна визначити, що вчинення злочинних дій є наслідком не лише певних психічних вад злочинця, а й тієї несприятливої ситуації у суспільстві, яку ми щодня створюємо власноруч.

5. Об'єктивні ознаки окремих видів злочинів Проти волі, честі та гідності особи

1) Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст.146)

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів, щодо двох чи більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Суспільна небезпечність незаконного позбавлення волі або викрадення людини полягає в тому, що таке діяння посягає саме на недоторканість людини, яка охороняється і гарантується Конституцією, а якщо воно діється за обтяжуючих обставин, то додатково ставить у небезпеку життя та здоров'я потерпілого.

Об'єктивна сторона злочину відповідно до диспозиції статті передбачає:

І. Незаконне позбавлення волі.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як:

а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентними органами;

б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину чи зникненню її після його вчинення;

г) затримання неповнолітньої особи на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом;

ґ) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду до країни, або людини стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції [17].

З юридичної точки зору волю людини слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей (статті 19 і 23 Конституції України), як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод як:

свобода та особиста недоторканність,

право на невтручання в її особисте життя,

свобода пересування,

право на вільний вибір місця проживання (статті 29, 32, 33 Конституції України) [18].

Ці елементи ґрунтуються на статтях 271-272 Цивільного кодексу України, що визначають зміст особистого немайнового права, який становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Також необхідно зазначити, що фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» кожна людина має право на свободу пересування.

Свобода пересування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Вільний вибір місця проживання чи перебування - це право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати.

Місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Місце проживання - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік [19].

Тривалість у часі стосується, як правило, незаконного позбавлення волі. Зміст її визначається з урахуванням конкретного астрономічного строку, наприклад, тиждень та більше. Додатково можуть бути враховані умови тримання особи (місце, спосіб), стан здоров'я потерпілого, наслідки тощо.

Тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть потерпілого, його самогубство, спричинення тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній особі або середньої тяжкості тілесних ушкоджень кільком потерпілим тощо.

Відповідно до «Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення" будь-яка особа, позбавлена волі, повинна звільнятися таким чином, щоб можна було переконатися в тому, що вона була дійсно звільнена в умовах, які гарантують її фізичну недоторканність і здатність у повній мірі здійснювати свої права [20].

ІІ. Викрадення людини.

Найнебезпечнішим видом незаконного позбавлення волі є викрадення людини, тобто протиправне таємне або відкрите захоплення і утримання потерпілого викрадачем. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним насильством(погрози), а тому будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності [20].

Викрадення людини означає заволодіння нею і її подальше переміщення з одного певного місця, де вона вільно перебувала за власною волею, до іншого, і може виражатися у формі:

а) відкритого заволодіння нею (коли треті особи, в присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій);

б) таємного заволодіння (вчиненого за відсутності інших осіб щодо людини, яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв'язку з малоліттям, знаходженням у безпорадному стані тощо);

в) заволодіння людиною, вчиненого шляхом обману чи зловживання довірою;

г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погрозою насильства над її батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками тощо, або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що ганьблять їх, пошкодження чи знищення їхнього майна.

Місце, обстановка та час вчинення даного злочину є факультативними ознаками, так як не впливають на кваліфікацію злочинних діянь, бо не передбачені ані диспозицією, ані санкцією ст. 146 Кримінального кодексу України.

Діяння як у виді незаконного позбавлення волі, так і у виді викрадення людини вважаються закінченими з моменту фактичного обмеження свободи переміщення потерпілого. При цьому необхідно враховувати, що і незаконне позбавлення волі, і викрадення людини відносяться до триваючих злочинів, тому зазначені діяння вважаються вчинюваними аж до часу фактичного звільнення потерпілого. Виходячи з цього, дії особи, яка приєднується до утримування потерпілого у стані позбавлення волі, можуть бути кваліфіковані як співвиконавство або інша співучасть у виконанні цього злочину [17].

Заволодіння дитиною чи іншою особою, що заблукала і загубилася, не здатною розуміти значення вчинюваних щодо неї дій, в результаті її знаходження, пов'язане з наступним її утриманням, за наявності підстав кваліфікується за ст. 146 як незаконне позбавлення волі, або за ст. 147 як тримання особи як заручника, або за статтею 149 як готування до здійснення щодо неї незаконної угоди тощо.