Злочин (одиничне) проявляється в особливому (в певних видах злочинів) і загальному. В свою чергу злочинність (загальне) включає в себе окремі види злочинів (особливе) і конкретні злочини (окреме). Злочинність відображає найбільш істотні риси окремих злочинів, абстрагуючись від випадкових і індивідуальних ознак, що мають значення для конкретних злочинів.

Отже, враховуючи короткий аналіз перелічених вище ознак злочинності, сформулюємо її визначення. Злочинність - це відносно масове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну територіальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно-небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Таке визначення містить найбільш загальні істотні ознаки злочинності: дає досить повне уявлення про неї; розкриває її природу, походження і зміст, дозволяє відрізнити її від суміжних соціальних явищ.

1.2 Латентна злочинність та її вплив на кількісні показники злочинності

Латентність злочинності -- це ознака, яка відображає існування в країні тієї реальної ситуації, коли певна частина злочинності залишається неврахованою. В усіх державах фактична злочинність перевищує ту кількість злочинів, які зареєстровані їх органами. Так було раніше, так є і тепер. У зв'язку з цим практика свідчить про те, що інформація, заснована на статистичному відображенні, має спотворений характер, далеко не завжди відповідає дійсності. За межами обліку залишається латентна (прихована) злочинність, так звана, «темна цифра» злочинності.

Питання, пов'язані з латентною (прихованою) злочинністю, належать до найважливіших і одночасно найскладніших проблем кримінології. Ефективна протидія злочинності, встановлення над нею дієвого соціального та державного контролю потребують дослідження реальних масштабів злочинності, прогнозування її «поведінки», визначення адекватної антикримінальної стратегії й тактики.

Однак спиратися при цьому виключно на дані офіційної статистики злочинності, як одностайно вважають науковці та більшість спеціалістів практиків, не можна, оскільки такі дані не повною мірою відображають реальний стан злочинності в державі.

Офіційна статистика відображає не стільки стан злочинності, скільки стан її реєстрації в країні. Вітчизняні дослідники справедливо наголошують, що прихована злочинність суттєво спотворює наші уявлення про кримінологічну ситуацію, реальний стан, структуру, характер, динаміку злочинності, про розмір і характер завданої шкоди.

Отже, на підставі вищевикладеного, можна зазначити, що латентна злочинність спотворює дані про реальну злочинність, а тому потрібно визначити, чи впливає вона на кількісні показники злочинності і якщо так, то яким чином.

Вимірювання рівня злочинності ти інших її показників ведеться на основі даних про зареєстровані злочини. Давно відомо, що з різних причин реєструються не всі вчинені злочини. Фактична кількість вчинених злочинів завжди більша від зареєстрованої:

Зфакт > Зреєстр.

Фактично вчинена злочинність, яка не стала предметом реєстрації злочинів, називається латентною (від лат. Latens (lateпtis) - прихований, невидимий). Латентна злочинність, її розміри обумовлюють викривлене, неповне уявлення про злочинність в цілому і тому мають вивчатися, визначатися для отримання більш адекватного уявлення про фактично вчинену кількість злочинів. Проте на офіційну статистику латентна злочинність не впливає, оскільки просто не береться до уваги.

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіціальній статистиці.

Злочини, що стали латентними, відрізняються від інших та між собою причинами та механізмами набуття латентності. Існує досить поширена думка про те, що латентність є ознакою злочинності в цілому, що латентність та процес латентизації, тобто набуття злочинністю властивості латентності, характерні тією чи іншою мірою усім видам злочинів, оскільки переважна більшість осіб, які вчиняють злочини, прагнуть залишитися невикритими, невідомими для офіційної системи кримінальної юстиції.

З іншого боку, є противники використання самого терміна «латентність», який, мовляв, є штучним утворенням науковців-кримінологів і до поняття «латентна злочинність» нічого не додає, особливо у сфері практичної діяльності. З цим не можна погодитися, оскільки доведено, що латентні злочини мають різні причини та механізми набуття ознаки латентності, а звідси передбачаються різні форми і засоби скорочення латентної злочинності, насамперед через гальмування процесів набуття злочинами ознаки латентності.

У кримінологічній літературі пропонується кілька варіантів поділів латентної злочинності. За одним з них її поділяють на природну, штучну та межову. При цьому природною латентністю називають сукупність вчинених злочинів, про які не відомо правоохоронним органам, що здійснюють їхню реєстрацію. До штучної латентної злочинності при такому поділі відносять злочини, про вчинення яких стало відомо правоохоронним органам, але вони з різних причин не беруть їх на облік. Межовою латентністю називають сукупність тих злочинів, вчинення яких не відомо потерпілому, або факт їхнього вчинення несприймається чи не усвідомлюється потерпілим як злочин.

Запропонований варіант поділу, на думку Закалюка А.П., не охоплює всі можливі причини та механізми латентизації злочинів. Крім того, деякі із запропонованих груп, зокрема межова латентність, не мають чітких критеріїв виділення. Тому він пропонує інший варіант поділу латентних злочинів залежно від причин і механізмів їхньої латентизації. Він реалізований у Програмі вивчення причин латентності злочинів та розробки засобів забезпечення боротьби з латентною злочинністю. Програма затверджена прем'єр-міністром України 01.12.1998 р. Та реалізована у правоохоронних органах і наукових установах України. Згідно з цим поділом всі латентні злочини з названих підстав (причини і механізми набуття латентності) поділяються на шість основних груп.

Злочинні прояви, які з низки причин (вчинення з необережності, правова некомпетентність тощо) помилково не сприймаються як передбачені Кримінальним кодексом України кримінально карані діяння.

Злочини, про які потерпілі з різних мотивів не повідомляють компетентним органам.

Злочини, в яких немає персоніфікованого потерпілого суб'єкта, заінтересованого повідомляти про їхнє вчинення (посягання на державні, загальносуспільні об'єкти та відносини).

Злочини, факт вчинення яких відомий обмеженому колу осіб або лише винуватцям, проте через вжиття ними спеціальних заходів щодо нерозповсюдження відомостей про згадані прояви, а також через незаінтересованість у цьому потерпілих, повідомлення про злочини не надходять до правоохоронних органів. Дуже часто такі злочини вчиняються у тіньових сферах економіки, у податкових відносинах, у процесі незаконного обігу наркотиків, у корумпованих ланках апарату управління. Вони спостерігаються і серед злочинів так званого загальнокримінального (неекономічного та управлінського) характеру, які вчиняють організовані злочинні групи (вбивства, захоплення заручників, шантажування, вимагання, шахрайство тощо).

Злочини, інформація про які відома правоохоронним органам, але вони (помилково або свідомо) не оцінені ними у встановленому кримінально-процесуальному порядку як кримінальні карані діяння та залишені поза обліком. Це так звані «приховані» злочини.

Злочини, стосовно яких прийнято необrрунтоване процесуальне рішення щодо відсутності події або складу злочину.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка залишається нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про розміри латентної злочинності не існує. Безумовно, вона значна, її стан можна передати формулою:

Нз - незареєстровані злочини; Нрз - нерозкриті злочини; Зв - злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але вони розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

Зф - злочинність фактична; Звр - злочинність врахована, а також формула обчислення її рівня:

Для встановлення рівня латентності злочинності та окремих видів злочинів розроблені та використовуються загальні та спеціальні методи. До загальних належать опитування громадської думки про стан латентної злочинності, у тому числі виявлення осіб, які потерпіли від злочинів, про що повідомляли до правоохоронних органів, але не отримали передбаченого законом реагування; експертна оцінка фахівців; вивчення документів правоохоронних органів, матеріалів фінансового та ревізійного контролю, обліків медичних закладів тощо. До спеціальних методів, які застосовуються прокурорами та науковцями, належить аналіз діяльпості правоохоронних органів щодо реагування на інформацію про злочини, їх розслідування, судовий розгляд справ про них тощо.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціоналістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до встановлення справжніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що представники обох груп вчиняли одні й ті самі протиправні дії, але студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці 50-х на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це відображає офіційна статистика, переважна частина латентних злочинів не становить великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів, заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз майже кожний підліток;

протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо незначної частини неповнолітніх злочинців;

латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня віктимізації населення належать:

обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для них події, що веде до викривлення інформації;

помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається частина опитаних, що призводить до викривлення результатів дослідження.